Карти на стіл - Агата Крісті

що красива двадцятидворічна дівчина наклала на себе руки, ввімкнувши газ, а перед тим поглянула на море за вікном і поцілувала свого улюбленого лабрадора Боба на прощання, то чи буде хтось піднімати бучу, бо дівчині насправді було двадцять шість, вікна кімнати виходили на сад, а собака був сіліхем-тер’єром на ймення Бонні? Якщо журналісти можуть робити таке, то не бачу проблеми в тому, що я можу сплутати якісь поліційні чини й написати «револьвер», коли мала б написати «пістолет», «диктограф», маючи на увазі «фонограф», чи використаю в оповіді отруту, що дозволяє персонажу вимовити лише одне останнє речення перед смертю, і все. Що насправді важливо – це велика кількість смертей! Якщо оповідь стає трохи нудною – треба просто ще трохи крові. Хтось збирається щось розповісти – цю людину вбивають першою. Це завжди спрацьовує. Я використовую такий прийом у всіх своїх книжках, звісно, щоразу замасковуючи його по-іншому. Читачі обожнюють історії про отрути, які не залишають жодного сліду, про інспекторів-розтелеп, про дівчат, зв’язаних по руках і ногах десь у підвалі, який потроху наповнюється газом чи водою (вкрай клопіткий спосіб убити когось, їй-богу), і про героїв, які можуть голими руками розправитися щонайменше з трьома-сімома лиходіями за раз. Я за своє життя написала тридцять дві книжки – які насправді всі абсолютно однакові за своєю суттю, про що й зазначив мсьє Пуаро. Втім, ніхто більше цього не помітив. І я шкодую лише про одне – що зробила свого детектива фіном. Насправді я зовсім нічого не знаю про фінів, тому постійно отримую листи з Фінляндії, де мене повідомляють про речі, які мій герой-фін аж ніяк не міг сказати чи зробити. Схоже, вони там у Фінляндії дуже полюбляють читати детективи. Гадаю, це через довгі зими й короткі дні. А от у Болгарії чи Румунії, здається, люди зовсім не читають. Треба було зробити його болгарином.

Жінка замовкла.

– Даруйте. Я все про свої романи. А тут у нас справжнє вбивство. – Раптом її обличчя просяяло: – Як чудово було б, якби виявилося, що ніхто з них його не вбивав. Якби він насправді запросив їх усіх, а потім тихенько скоїв самогубство, просто лиш бажаючи розіграти всю цю історію.

Пуаро схвально кивнув.

– Чудовий сценарій. Такий ідеально виважений. Повний іронії. Але, на жаль, містер Шайтана був не такою людиною. Він дуже любив життя.

– Я не думаю, що він був справді хорошою людиною, – повільно промовила місіс Олівер.

– Ні, не був, – погодився бельгієць. – Але він був живою людиною. А зараз він мертвий. Якось я сказав йому, що в мене буржуазне ставлення до вбивств. Я не схвалюю їх за жодних обставин, – сказав він, а тоді додав тихеньким голосом: – Тому я готовий зайти в клітку тигра…

Розділ дев’ятий. Доктор Робертс

– Доброго ранку, суперінтенданте Баттл.

Доктор Робертс підвівся зі свого крісла і простягнув гостеві свою велику рожеву руку, що пахла сумішшю хорошого мила та карболки.

– Як просувається справа? – поцікавився він.

Перш ніж відповісти, поліціянт окинув поглядом затишну лікареву приймальню.

– Правду кажучи, докторе Робертс, вона не просувається. Вона стоїть на місці.

– Та й у газетах не сильно про неї писали. Але це й добре.

– «Раптова смерть відомого містера Шайтани під час вечірнього прийому в його власному домі». Ось і все, що маємо наразі. Ми провели розтин. Я приніс із собою висновки, гадав, може, вам буде цікаво поглянути…

– О так, так, дякую. Мені… ем… дуже цікаво.

Лікар швиденько глянув на документ й одразу повернув його назад.

– А ще ми поговорили з адвокатом містера Шайтани і дізналися деталі заповіту. Власне кажучи, там нічого цікавого. Здається, він має родичів десь у Сирії. Потім ми, звісно, проглянули всі його особисті документи.

Може, суперінтенданту лише привиділося, а може, це широке, чисто виголене обличчя навпроти справді на мить напружилося, наче задерев’яніло?

– І що ж? – запитав доктор Робертс.

– Та нічого, – відповів Баттл, спостерігаючи за лікарем. Той не зітхнув із полегшенням, нічого такого. Втім, здавалося, наче його тіло зовсім-зовсім трішки розслабилося у кріслі.

– І тому ви прийшли до мене?

– І тому, як ви кажете, я прийшов до вас.

Лікар ледь здійняв брови догори, а його проникливі очі вп’ялися в суперінтенданта.

– Хочете поглянути на мої особисті документи, еге ж?

– На це я й сподівався.

– А ви маєте ордер на обшук?

– Ні.

– Що ж, гадаю, ви запросто могли б його отримати. Але я не збираюся вам перешкоджати. Не дуже приємно, що мене підозрюють у вбивстві, але я не можу ні в чому звинувачувати вас, ви ж бо просто виконуєте свою роботу.

– Дякую, сер, – сказав суперінтендант Баттл зі щирою вдячністю в голосі. – Я справді ціную таке ваше ставлення до справи, так би мовити. Сподіваюся, всі решта матимуть таку ж тверезість розуму, як і ви.

– Те, що не можна вилікувати, треба перетерпіти, – весело зазначив лікар, а тоді додав: – На сьогодні я вже закінчив прийом пацієнтів. Тепер збираюся їхати на виклики. Залишу вам свої ключі й попереджу секретарку, а ви тут собі нишпоріть на здоров’я.

– Із задоволенням, – промовив Баттл. – Але я ще хотів поставити вам кілька запитань, перш ніж ви підете.

– Про той вечір? Я справді вже розказав вам усе, що знаю.

– Ні-ні, не про той вечір. Про вас.

– Гаразд, друже, то що вам хочеться дізнатися?

– Я хотів би згрубша почути вашу біографію, докторе Робертс. Де ви народилися, коли одружилися, про вашу кар’єру й таке інше.

– Що ж, повправляємось у «Хто є хто», – сухо сказав лікар. – У моїй біографії немає нічого цікавого. Народився в Ладлоу, графство Шропшир. Мій батько працював там лікарем. Він помер, коли мені було п’ятнадцять. Учився у Шрусбері, а потім пішов стопами свого батька, обравши медицину. Лікарську освіту здобув у коледжі Святого Христофора, але ви, мабуть, і так уже все це знаєте.

– Так, сер, я зібрав певну інформацію про вас. Ви єдина дитина в сім’ї чи маєте ще братів-сестер?

– Ні, не маю. Мати й батько померли, а сам я неодружений. Цієї інформації вам вистачить? Ми почали працювати тут разом із доктором Емері. Він вийшов на пенсію близько п’ятнадцяти років тому. Зараз живе в Ірландії. Можу дати вам його адресу, якщо хочете. Я ж мешкаю тут із кухаркою, покоївкою та прибиральницею. Секретарка не живе тут, але приходить на роботу щодня. Я непогано заробляю і вбиваю не так уже й багато своїх пацієнтів. Як вам така автобіографія?

Суперінтендант Баттл усміхнувся.

– Вельми вичерпний опис вашої діяльності,