Суддя та його кат - Фрідріх Дюрренматт

А коли він чекав на з'єднання, Берлах, уже у дверях, повернувся і сказав:

— Я змушений просити вас про тиждень відпустки.

— Добре, — відповів Лютц, затуляючи слухавку рукою, бо на тому кінці дроту вже відповіли. — У понеділок можете не приходити!

У кабінеті на Берлаха чекав Чанц, який підвівся назустріч комісарові. Він удавав спокій, але Берлах відчув, що той нервується.

— їдьмо до Ґастманна, — сказав Чанц. — Настав час.

— Ні, до письменника, — відповів комісар і вдягнув пальто.

— Це хибний шлях, — нарікав Чанц, спускаючися сходами слідом за начальником.

Комісар зупинився у вхідних дверях.

— Там стоїть синій «мерседес» Шміда.

Чанц сказав, що купив його на виплату, бо хтось же мусив взяти собі цю машину, і сів за кермо. Берлах сів поруч із ним, і Чанц поїхав через вокзал до Бетлегема. Берлах пробурчав:

— Ти знову їдеш через Інс.

— Мені подобається цей маршрут.

Берлах подивився на чисто вимиті дощем поля у яскравому спокійному освітленні. Тепле м'яке сонце стояло в небі, і вже почало трохи схилятися до вечора. Обидва мовчали. Тільки одного разу, між Керцерсом і Мюнтшеміром, Чанц спитав:

— Фрау Шьонлер сказала мені, що ви взяли з кімнати Шміда якусь теку.

— Нічого службового, Чанц, тільки приватне.

Чанц нічого не відповів і не розпитував далі, але Берлах змушений був постукати пальцем по спідометру, на якому вже було понад сто двадцять.

— Не так швидко, Чанц, не так швидко. Не те що я боюся, але мій шлунок не дуже здоровий. Я вже старий чоловік.

Письменник прийняв їх у своєму кабінеті. Це було приміщення старого будинку із низькою стелею, і обидва змушені були пригнутися, коли заходили у двері. Надворі за ними ще продовжував гавкати невеличкий білий песик із чорною мордою, а десь у будинку верещала дитина. Письменник сидів біля готичного вікна, вбраний у комбінезон та шкіряну куртку. Він повернувся до гостей на своєму кріслі, не виходячи із-за письмового столу, заваленого паперами. Він навіть не підвівся, ледь кивнув на знак привітання і відразу ж запитав, що потрібно від нього поліції. Берлах подумав, що господар неввічливий і не любить поліцію, письменники ніколи не любили поліцейських. Комісар вирішив бути обережним, Чанцо-ві ситуація теж явно не подобалася. Обидва вирішили, що в жодному випадку не дадуть спостерігати за собою, бо ще опиняться в якійсь книзі. Але коли вони сіли у м'які крісла, що на них помахом руки показав письменник, то з подивом зауважили, що сидять проти світла, тоді як обличчя самого письменника їм було майже не видно у цій зеленій кімнаті із низькою стелею і численними книгами, так підступно сліпило їх світло.

— Ми прийшли у справі Шміда, — почав комісар. — Якого було вбито у Тванні.

— Я знаю. У справі доктора Прантля, який шпигував за Гастманном, — відповіла темна маса між ними і вікном. — Ґастманн розповів мені про це.

Світло падало на обличчя письменника лише зрідка і на коротку мить. Письменник запалив цигарку. Потім гості побачили, як на його обличчі з'явилася крива посмішка.

— Ви хочете почути моє алібі?

— Ні, — сказав Берлах.

— Не вважаєте мене здатним на вбивство? — розчаровано спитав письменник.

— Ні, — сухо відповів Берлах. — Вас — ні. Письменник застогнав:

— І ось знову маємо типову картину. У Швейцарії літераторів мають за ніщо!

Комісар засміявся:

— Якщо ви хочете пояснень, то ми, звичайно, вже знаємо про ваше алібі. О пів на першу тієї ночі, коли трапилося вбивство, ви зустріли десь поміж Ламлінгеном і Шернельцом лісничого і поверталися додому разом із ним. Вам було по дорозі. Баннварт казав, що ви були дуже дотепним тієї ночі.

— Я знаю, поліцейський із Тванна уже двічі допитував лісничого про мене. І всіх інших місцевих мешканів також. Навіть мою тещу. Отже, ви таки підозрювали мене у вбивстві, — гордо заявив літератор. — Теж своєрідний письменницький успіх!

І Берлах подумав, що таке гіпертрофоване прагнення серйозного ставлення з боку оточення — це вияв марнославства. Усі троє мовчали, а Чанц напружено намагався роздивитися обличчя письменника. Хоча при такому освітленні це було неможливо.

— Тоді що вам ще потрібно? — спитав господар.

— Ви часто буваєте у Ґастманна?

— Допит? — спитала темна маса і ще ближче присунулася до вікна. — У мене зараз немає часу.

— Не будьте таким безжальним, — сказав комісар. — Ми хотіли тільки трохи поспілкуватися з вами.

Письменник пробурмотів у відповідь щось невиразне. Берлах повторив:

— Ви часто буваєте у Ґастманна?

— Час від часу.

— Навіщо?

Комісар підготувався почути різку відповідь, але письменник засміявся, видихнув їм обом в обличчя цигарковий дим і сказав:

— Цей Ґастманн цікавий чоловік, а на таких людей письменники злітаються, як мухи. Він чудово готує, просто божественно, чуєте?

І письменник заходився розповідати про кулінарні таланти Ґастманна, описувати одну страву за другою. Хвилин п'ять вони уважно слухали його, потім слухали ще п'ять хвилин, але після п'ятнадцяти хвилин розмови про кулінарне мистецтво Ґастманна і тільки про це Чанц встав і сказав, що вони прийшли сюди не для того, щоб послухати, як добре готує Ґастманн. Але йому заперечив Берлах, сказавши, що його це дуже цікавить, і активно підтримував розмову. Комісар пожвавився і також почав розповідати про кулінарне мистецтво турків, румунів, болгарів, югославів, чехів, і вони з письменником почали перекидатися назвами страв, ніби м'ячем. Чанц спітнів і подумки проклинав обох. Але їх уже не можна було відірвати від розмов на улюблену тему, аж через сорок п'ять хвилин вони зупинилися, ніби виснажені після тривалої трапези. Письменник запалив сигару. Стало тихо. Десь поряд знову заплакала дитина. Внизу загавкав пес. І тут Чанц раптом