Суддя та його кат - Фрідріх Дюрренматт
Старий дихав ледь чутно. Він стояв на місці і стискав зброю, не відчуваючи навіть холодного поту, який стікав по його потилиці. Він ні про що не думав, ні про Ґастманна, ні про Лютца, не думав навіть про хворобу, яка пожирала його тіло, година за годиною, намагаючись знищити його життя, яке він тепер захищав, сповнений бажання жити і тільки жити. Він перетворився на око, яке свердлило поглядом ніч, на вухо, яке дослухалося до найтихіших звуків, на руку, яка стиснулася довкола холодного металу зброї. Врешті він відчув присутність вбивці зовсім іншим чином, ніж сподівався. Відчув на своїй щоці незначний рух повітря. Довго не міг собі це пояснити, аж поки не здогадався, що відчинилися двері зі спальні до їдальні. Чужинець знову перемудрував його і проникнув до спальні в обхід, його не було ні видно, ні чути. Його не можна було стримати. А в руці у нього був ніж-змія. Берлах розумів, що мусить діяти першим, мусить почати двобій, він, старий, смертельно хворий чоловік, мусить боротися за своє життя, яке протриває ще лише один рік, якщо все буде гаразд і Гунгертобель вдало проведе операцію. Берлах скерував револьвер до вікна, яке виходило на Ааре. Вистрілив, потім ще раз, тричі підряд крізь розбиту шибку в річку, а потім опустився на землю. Над ним щось просвистіло, це був ніж, який встромився у стіну. Але старий уже досягнув свого, у вікні навпроти засвітилося, мешканці сусіднього будинку повисувалися з вікон. Світло сусіднього будинку дало можливість трохи краще роздивитися спальню, і він побачив тінь силуету, далі гримнули вхідні двері, через протяг хряснули двері до бібліотеки, наступні — до вітальні, стукіт за стукотом, зачинилося вікно, і запала тиша. Люди із будинку навпроти все ще вдивлялися в нічну темряву. Старий не відривався від стіни, стискаючи в руці зброю. Він стояв нерухомо, ніби втратив відчуття часу. Люди замкнули вікна, згасили світло. Берлах стояв біля стіни, знову поринувши в цілковиту темряву, злившись із нею, сам один у будинку.
Десь за півгодини він пішов у коридор і знайшов свій кишеньковий ліхтарик. Подзвонив Чанцові, щоб той приїхав. Потім поміняв запобіжник, і в будинку знову спалахнуло світло. Берлах сів у своє крісло і дослухався до ночі. Знадвору почувся звук автомобіля, який різко загальмував. Знову стукнули вхідні двері, почулися кроки. До кімнати зайшов Чанц.
— Мене хотіли вбити, — сказав комісар.
Чанц зблід. Він був без капелюха, волосся його розкуйовдилося, а з-під зимового пальта визирала піжама. Вони пішли разом до спальні. Чанц витяг ніж зі стіни. Це було нелегко зробити — лезо глибоко ввійшло в дерево.
— Цим? — спитав він.
— Цим, Чанц.
Молодший поліцейський роздивлявся розбиту шибу.
— Ви стріляли у вікно, комісаре? — здивовано спитав він. Берлах розповів йому все.
— Ви обрали найкращу із можливих стратегій, — мовив Чанц.
Вони вийшли в коридор, і Чанц підняв із підлоги запобіжник.
— Розумно, — сказав він із повагою в голосі і поклав його на місце. Потім повернулися до бібліотеки. Комісар ліг на диван, натягнув на себе ковдру і лежав нерухомо, раптом відчувши себе старезним дідуганом, який ось-ось розсиплеться на порох. Чанц продовжував тримати в руці ножа. Він спитав:
— Ви не впізнали нападника?
— Ні. Він був обережним і швидко втік. Я тільки побачив, що він був у брунатних шкіряних рукавицях.
— Цього мало.
— Це ніщо. Але попри те, що я його не бачив, ледь чув його дихання, я знаю, хто це був. Знаю. Я знаю.
Усе це старий проговорив майже нечутно. Чанц зважив ножа в долоні, подивився на сіру постать, що лежала на дивані, на цього старого втомленого чоловіка, на його руки, які простяглися вздовж крихкого тіла, мов зів'ялі квіти біля мерця. Потім побачив погляд комісара. Очі Берлаха спостерігали за ним спокійно, непроникно і зосереджено.
Чанц поклав ножа на письмовий стіл.
— Сьогодні вранці ви мусите їхати до Гріндельвальда, бо ви хворий. Чи, може, передумали? Чи гори — не те, що вам потрібно? Там зараз зима.
— Ні, ні, я поїду.
— Тоді вам треба трохи поспати. Мені залишитися?
— Ні, Чанце, іди, — сказав комісар.
— На добраніч, — сказав Чанц і поволі вийшов з будинку. Старий не відповідав, здавалося, він заснув. Чанц відчинив вхідні двері, вийшов назовні і знову зачинив їх. Він повільно пройшов кілька кроків до дороги, причинив за собою хвіртку. А потім різко повернув назад до будинку. Ніч усе ще була непроникно темною. Усі предмети потонули в цій темряві, і сусідні будинки також. Тільки високо вгорі світився ліхтар, загублена зірка в густій темряві, сповненій суму та шурхотіння води в річці. Чанц постояв трохи і нараз, тихо лайнувшись, знову відчинив ногою хвіртку і рішуче закрокував до дверей будинку, пройшовши той самий шлях, що його здолав кілька секунд тому.
Він вхопився за клямку і натиснув на неї.