Розділ 9
Аромати відділення для маячних хворих здавалися сильнішими в напівтемряві. Від екрана телевізора, що беззвучно працював у коридорі, тінь Старлінг лягала на ґрати клітки доктора Лектера.
Вона нічого не бачила в мороку, що пролягав за ґратами, але не стала прохати санітара ввімкнути світло з розподільного щита. Тоді світло з’явиться в усьому відділенні, а вона знала, що поліцейські округу Балтимор годинами палили лампи, поки горлали запитання до Лектера. Він відмовився говорити, натомість склав для них орігамі у вигляді курки, яка дзьобає невидиме зерно, якщо її смикати за хвіст угору й униз. Старший слідчий розлючено розчавив курку в попільничці у вестибюлі й жестом припросив Старлінг проходити.
– Докторе Лектер?
Вона чула своє дихання, а ще – дихання в глибині коридору; але з порожньої камери Міґґса – ані подиху. Міґґсова камера невблаганно спорожніла. Це мовчання було схоже на протяг.
Старлінг знала, що Лектер стежить за нею з темряви. Минуло дві хвилини. Її ноги та спина боліли після змагань зі складськими дверима, а одяг промок. Вона сіла на підлогу просто на своє пальто, підігнувши ноги під себе, на чималій відстані від ґрат, а тоді прибрала з-за коміра вологе скуйовджене волосся, щоб воно не торкалося шиї.
На телевізійному екрані позаду неї змахував руками проповідник.
– Докторе Лектер, нам обом відомо, в чому річ. Вони гадають, що ви говоритимете зі мною.
Мовчання. У глибині коридору хтось просвистів мелодію «Морем до острова Скай»[46].
За п’ять хвилин вона сказала:
– Дивне було відчуття, коли я туди потрапила. Мені хотілося б якось поговорити про це з вами.
Старлінг сіпнулася, коли з камери Лектера вискочила шухляда. У таці для їжі лежав чистий згорнутий рушник. Кларіс не чула, щоб Лектер рухався.
Вона поглянула на рушник і з відчуттям падіння взяла його та просушила волосся.
– Дякую, – сказала вона.
– Чому ви не питаєте мене про Баффало Білла?
Голос Лектера прозвучав поблизу, на одній висоті зі Старлінг. Мабуть, він також сидів на підлозі.
– Вам щось про нього відомо?
– Можливо, якщо я побачу його справу.
– У мене її нема, – відповіла Старлінг.
– І цієї також не буде, коли вони покинуть вами користатися.
– Знаю.
– Ви можете дістати матеріали у справі Баффало Білла. Звіти, фотографії. Мені хотілося б на них поглянути.
Ще б пак, хотілося.
– Докторе Лектер, ви самі це почали. А тепер, будь ласка, розкажіть мені про того чоловіка в «пакарді».
– А ви знайшли цілого чоловіка? Дивно. Я бачив тільки голову. А звідки ж узялася решта, як гадаєте?
– Гаразд. Чия це голова?
– А що ви самі можете сказати?
– Поки проведено лише початковий аналіз. Білий чоловік приблизно двадцяти семи років, користувався послугами американських і європейських дантистів.
– Коханець Распейла. Распейла, з його солоденькою флейтою.
– За яких умов… Як він помер?
– Як його умовили на ті умови, офіцере Старлінг?
– Ні, про це я спитаю пізніше.
– Дайте-но я зекономлю вам час. Я цього не робив. Це скоїв Распейл. Распейл полюбляв моряків. Був один скандинав на ім’я Клаус якийсь там. Распейл так і не назвав його прізвища.
Голос доктора Лектера перемістився нижче. Старлінг подумала, що він, певно, ліг на підлогу.
– Клаус зійшов зі шведського судна в Сан-Дієґо. Распейл приїхав туди на літо, викладати в консерваторії. Він геть утратив розум від того молодика. Швед угледів гарну нагоду й піднявся до нього на борт, так би мовити. Вони придбали якийсь недолугий житловий трейлер і пустилися лісом голяка, наче парочка німф. Распейл сказав, що юнак йому зрадив і тому він його задушив.
– Распейл вам сам про це розповів?
– О так, за умови нерозголошення таємниці терапевтичних сесій. Гадаю, він збрехав. Распейл завжди прикрашав правду. Хотів здаватися небезпечним і романтичним. Найімовірніше, швед помер у результаті банального акту еротичної асфіксії. Распейл був надто брезклий і слабкий, щоб його задушити. Ви помітили, що голову Клауса відрізали під самою щелепою? Мабуть, для того, щоб позбутися странгуляційних борозен від повішення.
– Розумію.
– Омріяне щастя Распейла було зруйноване. Він поклав голову Клауса в сумку для боулінгу й повернувся на Схід.
– А що він зробив із рештою?
– Поховав десь у горах.
– Він показував вам голову в машині?
– О так, з плином нашої терапії він відчув, що може повністю довіритись мені. Він часто приходив до Клауса, сидів поруч і роздивлявся з ним валентинки.
– А потім Распейла також… не стало. Чому?
– Чесно кажучи, мені обридло терпіти його скиглення. Це йому на краще, повірте. Терапія все одно зайшла в глухий кут. Гадаю, більшість психіатрів мають одного-двох пацієнтів, яких би залюбки віддали мені. Проте я ніколи не обговорював цієї теми, і наразі розмова стає нецікавою.
– А ваш бенкет для керівників оркестру?
– Невже з вами не траплялися випадки, коли от-от мають прийти гості, а на магазини нема часу? Треба вдовольнятися тим, що лежить у холодильнику, Кларіс. Можна я називатиму вас Кларіс?
– Так. Гадаю, я зватиму вас просто…
– Доктор Лектер, як і належить з огляду на ваш вік і посаду, – відповів він.
– Так.
– То як ви почувалися, коли опинилися в гаражі?
– Побоювалася.
– Чому?
– Через мишей і комах.
– У вас є якийсь прийом, щоб додати собі духу? – спитав доктор Лектер.
– Жоден із відомих мені прийомів не спрацьовує, просто треба зосередитись на тому, чого прагнеш.
– Чи не виринули тоді у вашій пам’яті спогади чи ситуації, навіть попри те, що ви до них не зверталися?
– Можливо. Я про це не думала.
– Щось із вашого дитинства.
– Поживу – побачу.
– Як ви почувалися, коли дістали звістку про мого покійного сусіда, Міґґса? Про це ви мене не розпитували.
– Я збиралася.
– Ви зраділи, коли дізналися новину?
– Ні.
– Ви засмутилися?
– Ні. Це ви його підмовили?
Доктор Лектер тихо розсміявся:
– Ви, офіцере Старлінг, питаєте мене, чи не навернув я містера Міґґса на скоєння самогубства? Не смішіть мене. Проте в цьому випадку простежується певна приємна симетрія – що він подавився своїм лайливим язиком, ви так не вважаєте?
– Ні.
– Неправда, офіцере Старлінг. Перша брехня, яку ви мені сказали. Оказія triste[47], як сказав би Труман.
– Президент Труман[48]?
