Убивчий білий - Джоан Роулінг

— Чому ви нікому про це не розповіли? — спитав Страйк.

— Бо Рафаель пообіцяв мені того ранку, що коли я не розповім про витівку Косатки, він спробує умовити матір повернути мені камені. Чи принаймні кошти за них.

— І ви досі намагаєтеся повернути камені?

Кінвара злобно зіщулила очі над краєм склянки.

— Відколи помер Джаспер, я ще нічого не зробила, але це не означає, що і не зроблю. Чого б це я дозволила клятій Косатці утекти з тим, що належить мені по праву? Так написано у Джасперовому заповіті, що речі в будинку, які не були викр... виокр... виокремлені з-поміж інших,— ретельно вимовила вона тепер уже неслухняним язиком,— належать мені. То що,— сказала вона, свердлячи Страйка поглядом,— оце вам більше схоже на Рафаеля? Який приїхав сюди прикрити дупцю своїй матусі?

— Так,— відповів Страйк,— мушу визнати, що схоже. Дякую вам за чесність.

Кінвара кинула виразний погляд на годинник, який зараз показував третю ночі, але Страйк відмовився ловити натяк.

— Місіс Чизвелл, я хотів би поставити вам останнє питання, але боюся, що воно особисте.

— Що? — сердито спитала вона.

— Нещодавно я розмовляв з місіс Вінн. Ви знаєте, Делла Вінн, мі...

— Так, та-Делла-Вінн-яка-міністерка-спорту,— відповіла Кінвара точно так само, як її чоловік під час знайомства зі Страйком.— Так, я її знаю. Дуже дивна жінка.

— В якому сенсі?

Кінвара нетерпляче стенула плечима — мовляв, зрозуміло ж.

— Забудьте. І що вона сказала?

— Що бачила вас минулого року у глибокому збентеженні, з чого виснувала, що ваш чоловік вам зраджує.

Кінвара розтулила рота, тоді знову стулила. Посиділа так трохи, а потім потрусила головою, ніби просвітляючи думки, і сказала:

— Я... я вирішила, що він мені зраджує, але я помилилася. Я все не так зрозуміла.

— За словами місіс Вінн, він ще сказав вам щось дуже жорстоке.

— Я не пам’ятаю, що саме їй розповідала. Я тоді була трохи не при собі. Дуже емоційна, все тлумачила з ніг на голову.

— Вибачте,— сказав Страйк,— але, на відсторонений погляд, ваш шлюб здавався...

— Що за жахлива у вас робота,— різко заявила Кінвара.— Яка ж це огидна, брудна справа. Так, шлюб у нас не складався, і що? Ви що думаєте, він оце помер, наклав на себе руки, а я хочу заново це все переживати, переповідаючи вам двом — двом цілком незнайомим людям, яких притягнули мої тупі падчерки, щоб усе збаламутити і зробити вдесятеро гіршим?

— Отже, ви передумали, так? Гадаєте, що ваш чоловік укоротив собі віку? Бо коли ми тут були минулого разу, ви натякали, що Аамір Маллік...

— Не знаю, нащо я тоді це сказала! — істерично закричала Кінвара.— Ви що, не розумієте, як мені ведеться, відколи Джаспер убив себе, а тут ще поліція, родина, ви? Я гадки не мала, що так станеться, навіть не думала, це здавалося нереальним... Джаспер ці кілька місяців перебував під страшним тиском, пиячив, сердився... шантаж, страх, що все вийде на публіку... Так, я вважаю, що він скоїв самогубство, і тепер мушу жити з тим фактом, що коли я його покинула, це стало, мабуть, останньою краплею!

Норфолкський тер’єр знову відчайдушно задзявкав. Лабрадор здригнувся, прокинувся і собі почав брехати.

— Прошу, йдіть геть! — заявила Кінвара, стаючи на ноги.— Забирайтеся! Я особисто і бачити вас тут не хотіла! Ідіть собі, чуєте?

— Як скажете,— ввічливо мовив Страйк, відставляючи порожню склянку.— Ви не проти почекати, поки я пристебну ногу?

Робін уже підвелася. Страйк прикріпив протез до кукси, а Кінвара дивилася зі склянкою в руці. Її груди ходили ходором Нарешті Страйк був готовий підвестися, але з першої спроби упав на диван. За допомогою Робін йому нарешті вдалося зіп’ятися на ноги.

— Що ж, бувайте, місіс Чизвелл.

Кінвара у відповідь просто підійшла до скляних дверей і прочинила їй, наказуючи сидіти собакам, які радо підскочили.

Щойно гості ступили на гравійну стежку, Кінвара з дзвоном зачинила за ними двері. Поки Робін надягала гумові чоботи, почувся скрегіт мідних гачків — Кінвара запнула фіранку, тоді покликала собак з-поза кімнати.

— Не знаю, чи дійду я до машини,— сказав Страйк, який не переносив своєї ваги на протез.— Озираючись назад, гадаю, що копання було... помилкою.

Робін мовчки взяла його руку й поклала собі на плечі. Страйк не чинив спротиву. Удвох вони повільно пішли по траві.

— Ти зрозумів, що я тобі намагалася сказати? — спитала Робін.

— Що нагорі хтось є? Так,— відповів Страйк, кривлячись щоразу, як доводилося наступати на протез.— Зрозумів.

— Щось ти не дуже...

— Я не здив... чекай,— різко мовив Страйк і так і спинився, спираючись на неї.— Ти що, ходила нагору?

— Ходила,— відповіла Робін.

— Та чорт би тебе...

— Я почула кроки.

— А що було б, якби на тебе там напали?

— Я взяла чим відбитися, і я... якби я не піднялася туди, то не побачила б цього.

Робін дістала мобільний, відкрила фото з картиною на ліжку і передала Страйкові.

— Ти не бачив, яке в Кінвари стало обличчя, коли вона помітила, що картини немає. Корморане, вона не знала, що картину забрали, поки ти її не спитав. Той, хто був нагорі, намагався її сховати, поки Кінвара була надворі.

Страйк досить довго дивився на фотографію, тримаючи важку руку на плечах Робін. Кінець кінцем він спитав:

— То чубара масть?

— Серйозно? — не повірила власним вухам Робін.— Масті коней? Зараз?

— Скажи.

— Ні, чубарі — з дрібними плямами темнішого кольору на білому тлі, а ця ряба...

— Треба йти до поліції,— заявив Страйк.— Тільки-но вірогідність, що буде ще одне вбивство, серйозно підвищилася.

— Жартуєш?

— Анітрохи. Доведи мене до машини, і я там усе поясню... але доти не проси говорити, бо мене ця нога доконає.