Убивчий білий - Джоан Роулінг

66

Годі тут сидіти, журитися й сушити голову над нез’ясовними загадками.

Генрік Ібсен, «Росмерсгольм»

Череп, який пролежав усі роки під ковдрою, блідо поблискував у світлі ліхтаря, дивно рептильний через довгастість носа і гострі виступи щелепи. Лишилося кілька тупих зубів. Окрім очниць, у черепі були ще отвори — один на щелепі, другий збоку голови; кістка навколо кожного пощербилася, потріскалася.

— Застрелили,— мовив Страйк, повільно крутячи череп у руках. Третя щербина показувала місце, де куля влучила в кінську голову, але не пробила.

Робін розуміла, що злякалася б сильніше, якби череп належав людині, але все одно збентежилася від звуку, з яким його видобули з землі, і від несподіваного видовища крихкої оболонки істоти, що колись жила і дихала, отак об’їденої бактеріями й комахами.

— Ветеринари вбивають коней єдиним пострілом у лоба,— сказала вона,— а не начиняють кулями.

— Рушниця,— авторитетно заявив Барклей, підходячи ближче й оглядаючи череп.— Хтось стріляв навмання.

— Невеликий, так? Це було лоша? — спитав Страйк у Робін. — Може, але як на мене, то поні чи мініатюрний кінь.

Страйк повільно покрутив череп у руках, і втрьох вони дивилися, як той обертається у світлі ліхтарика. Стільки зусиль було докладено, щоб видобути його з землі, що здавалося, ніби череп ховає таємниці й окрім секрету самого свого існування.

— Отже, Біллі таки бачив поховання,— сказав Страйк.

— Але це не дитина. Тобі не доведеться переробляти свою теорію,— сказала Робін.

— Теорію? — зацікавився Барклей, але реакції не дочекався.

— Не знаю, Робін,— сказав Страйк, чиє обличчя поза променем ліхтарика здавалося примарним.— Якщо йому не приверзлося поховання, то, мабуть, не приверзлася і...

— Чорт,— сказав Барклей.— Вона це зробила, випустила бісових собацюр.

Нічним лісом полинули дзявкіт тер’єра і низький гавкіт лабрадора, і більше їх не приглушували стіни. Страйк безцеремонно кинув череп на землю.

— Барклею, збирай інструменти і вшивайся звідси. З собаками ми впораємося.

— А як же...

— Облиш, закопувати немає часу,— відповів Страйк, який уже дерся нагору схилом лощовини, не зважаючи на пекучий біль у куксі.— Робін, ходи, ти зі мною...

— А якщо вона викличе поліцію? — спитала Робін, яка опинилася нагорі перша й розвернулася допомогти Страйкові.

— Розберемося,— видихнув той,— ходімо, треба зупинити собак, перш ніж добіжать до Сема.

Ліс був густий, зі щільним підліском. Страйк покинув ціпка. Робін тримала його під руку, а Страйк кульгав якомога швидше і гарчав від болю щоразу, коли переносив вагу на куксу. Крізь дерева Робін помітила смужку світла. З будинку хтось вийшов з ліхтарем.

З підліска раптом вискочив тер’єр, заливаючись гавкотом.

— Хороший хлопчику, знайшов нас! — видихнула Робін.

Пес проігнорував це дружнє привітання і кинувся на неї, націлившись укусити. Робін дала йому копняків гумовим чоботом, не пускаючи до себе. Чути було, як до них дереться крізь підлісок здоровий лабрадор.

— Гаденя,— лайнувся Страйк, намагаючись відігнати тер’єра, а той скакав навкруги і гарчав, аж тут внюхав Барклея, розвернувся в бік лощовини і, не даючи нікому себе вхопити, з диким дзявкотом кинувся туди.

— Чорт,— сказала Робін.

— Нічого, ходімо далі,— відповів Страйк, хоча кукса аж горіла, і він не знав, скільки протримається на ногах.

Пройшли всього кілька кроків, коли на них вибіг лабрадор.

— Хороший песик, хороший,— затуркотіла до нього Робін, і лабрадор, якому не дуже хотілося продовжувати гонитву, дозволив узяти себе за нашийник.— Ходімо, ходи з нами,— сказала Робін і потягнула собаку за собою (ще й Страйк на неї спирався) до зарослого поля для крикету, де метався в темряві, наближаючись, ліхтар. Почувся пронизливий голос:

— Баджере! Раттенбері! Хто то? Хто тут?

Силует людини, що тримала ліхтар, був жіночий, огрядний.

— Усе гаразд, місіс Чизвелл! — гукнула Робін.— Це просто ми!

— Які ще «ми»? Ви хто такі?

— Підігруй,— сказав до Робін Страйк, а сам гукнув: — Місіс Чизвелл, це Корморан Страйк і Робін Еллакотт.

— Що ви тут робите? — закричала Кінвара. Відстань між ними зменшувалася.

— Мали бесіду з Тіґан Бутчер у селі, місіс Чизвелл,— гукнув Страйк, поки вони з Робін і Баджером (пес упирався) продиралися крізь високу траву.— Поверталися цим шляхом і побачили, як на вашу землю заходять двоє людей.

— Що за двоє людей? Де?

— Зайшли отуди в ліс,— відповів Страйк. З-за дерев досі відчайдушно гавкотів норфолкський тер’єр.— У нас немає вашого номера, тож ми не могли подзвонити і вас попередити.

Зблизька вони побачили, що Кінвара вдягнула товстий пуховик на коротку нічну сорочку з чорного шовку; ноги над гумовими чоботами були голі. Гі підозрілість, шок, недовіра наштовхнулися на цілковиту впевненість Страйка.

— Подумали, треба щось зробити, бо, крім нас, того ніхто не бачив,— видихнув він і, трохи кривлячись, підійшов ближче за допомогою Робін. Нерозумний героїзм! — Вибачте,— додав він,— що в такому вигляді. Там у лісі брудно й слизько, і я кілька разів упав.

Темним полем повіяв холодний вітер. Кінвара розгублено й недовірливо дивилася на Страйка, тоді розвернула обличчя до лісу, де все гавкав тер’єр.

— РАТТЕНБЕРІ! — загорлала вона.— РАТТЕНБЕРІ!

Потім розвернулася до Страйка.

— Що то були за люди?

— Чоловіки,— на ходу збрехав Страйк,— з того, як рухалися, видно, що молоді, в добрій формі. Ми чули, що у вас раніше були негаразди з непроханими гостями...

— Так, так, були,— злякано підтвердила Кінвара і ніби тільки тепер помітила, в якому Страйк стані, як він важко спирається на Робін, кривиться від болю.

— Гадаю, вам краще зайти в будинок.

— Дуже дякую,— вдячно мовив Страйк,— ви дуже добра.

Кінвара висмикнула в Робін з рук нашийник лабрадора і знову гукнула:

— РАТТЕНБЕРІ!

Але тер’єр, що гавкав удалині, не відреагував, тож вона потягнула лабрадора (той почав пручатися) до будинку, а Робін і Страйк рушили слідом.

— А якщо вона викличе поліцію? — пошепки спитала Робін у Страйка.

— Як викличе, тоді й будемо перейматися,— відповів він.

Скляні двері до вітальні стояли відчинені. Вочевидь, Кінвара вийшла через них слідом за стривоженими собаками, бо звідси було найближче до лісу.

— Ми дуже брудні,— попередила її Робін, коли під ногами захрумтів гравій стежки, що оточувала будинок.

— То лишіть взуття