Вигнанець і чорна вдова - Андрій Анатолійович Кокотюха

Затримав на мить — відчув, як правиця баронеси затремтіла.

Вона справді напружена, стисла невидиму пружину. Платонові вистачало поліцейського досвіду, аби прочитати все в її обличчі й очах. Вибухнути Марія могла в будь-який момент. Мала сили триматися — проте дуже втомилася від того.

— Господь із вами, ваша світлосте...

— Ой, годі вам. Маріє Данилівно, цього досить, — перервала баронеса з легкою посмішкою.

Чечель нарешті пустив її руку.

— Та отой, Маріє Данилівно. Господь, кажу, з вами. Зовсім не таємничий. Платон Чечель, до ваших послуг.

— Я це почула. Маю надію.

— На що, даруйте?

— На те саме — ваші послуги. Які саме — ще не знаю. Та коли чоловік запросив вас розділити з нами маленьке родинне свято, щось та й надумав собі. Він майже ніколи не має справу з непотрібними особами. Звісно, члени родини — виняток.

Боковим зором Платон помітив, як здригнувся Нікола. Барон заграв жовнами, підборіддя загрозливо посунуло вгору. Маріїні очі зухвало блиснули. Дала зрозуміти: остання фраза не випадково вирвалася.

— Я не так добре знаю людей діла, — дещо квапливо мовив Чечель. — Тим не менше, Маріє Данилівно, дозволю собі з вами погодитися.

— У чому?

— Непотрібні особи псують, як це називається, карму.

— Чула. Новомодне вчення в київських салонах. Хоч не маю часу, ба навіть бажання часто їх навідувати. Проте запрошують, статус зобов’язує. Мені цікаве все нове. Можемо поговорити про це.

— Я сам маю про подібні вчення доволі приблизне уявлення.

— Прекрасно. — Тепер усмішка Марії була щирою. — Отже, знайдемо спільну мову. Бо будемо на одній хвилі з вами.

— Дякую, Платоне Яковичу, — нарешті вступив фон Шлессер, тим часом трохи попустившись. — Нарешті знайшовся той, хто трошки розважить мою дружину. Бо цілими днями сидіти в цих стінах, пильнувати старого пенька — погодьтеся, для її віку не зовсім добре.

— Люблю тебе таким, Альфі. — Баронеса пустила бісик у бік барона.

— Яким? — на диво, запитання вирвалося одночасно в усіх трьох присутніх чоловіків.

— Коли ти вдаєш слабкого, нікому не потрібного, чим напрошуєшся на компліменти. Хоча в день іменин ти й без того багато їх вислухаєш. Усім би так триматися у твоєму віці.

Напруга поволі спадала.

Але щойно зайшла нова персона, Платон зрозумів — ненадовго. Зараз почнеться знову. Нікола нервово переплів пальці, барон випнув груди, мов солдат перед атакою, а на обличчі Марії з’явилася маска, яку вона за мить до того зовсім випадково скинула.

Варвара фон Шлессер — якщо зберегла прізвище, а не успадкувала інше від одного з колишніх чоловіків, — була, наскільки Платон зрозумів учора і якщо в нього все добре з математикою, — одного року зі своєю мачухою. Та зовні являла собою повну їй протилежність. Марія виглядала молодшою за свої тридцять п’ять хай на трошки. Варвара ж, навпаки, здавалася значно старшою. У її рисах не проглядалося нічого від батька, і Чечель припустив: донька більше пішла в матір.

З чого напрошувався висновок: покійна баронеса не була красунею.

Крій важкуватої сукні мав на меті прикрити вади Варвариної фігури. Але марно: як для жінки вона мала заширокі плечі, грубуваті руки і при тому — невеликі груди, хай би як форма ліфу намагалася переконати в зворотному. Риси обличчя зберігали породу й аристократичність, тим не менше в них явно втрутилося щось стороннє. Випнуті вилиці, форма носа не надто правильна, помітна горбинка, губи затонкі, брови зрослися біля перенісся. Ступала Варвара тяжкувато, і Чечель уже не гнав від себе думки про чоловіка в спідниці.

Точніше — чоловіка в корсеті. Видовженому, згідно з останніми вимогами моди. І напевне вже не з китового вуса, Варварині рухи він не сковував.

Пальці стискали яшмовий мундштук.

— Нікі, я забула сигарети на столику в кімнаті, — сказала хрипко до Садовського, не привітавшись і не зводячи очей з Марії.

Замість відповіді Нікола витягнув з кишені портсигар. Платон подумав: зараз управитель вставить цигарку й навіть прикурить для хазяйської доньки. Помилився: той лише підніс їй куриво, дочекався, поки Варвара впорається з мундштуком, взяв сірники з полички над каміном, видобув вогонь.

— Заслабкі для мене, — гмикнула жінка, затягуючись. — Але не ганяти ж тебе, ти не прислуга.

— Я просила не курити при батькові. Ще й за обідом.

Маріїне зауваження було проігноровано.

Платон відчув, як тілом пробігли легкі дрижаки.

Ну, починається.

— Давайте вже відбудемо цей ритуал. — Варвара поводилася так, ніби в залі, окрім неї, Ніколи та барона, нікого не було. — Василь, як завжди, запізнюється.

— Я попросив Нечипора постукати до нього, — сказав Садовський. — Зараз іще нагадаю. Як не достукався — випишу чортів.

Зовні раптом пролунало лунке й басисте:

— Мно-гая літа-літа, многая літа! Мно-огая літа-літа, многая літа!

— Пощастило Нечипору, обійдеться без чортів, — гмикнула Варвара, киваючи на прочинені двері.

На відміну від сестри Василь, або ж Базиль, фон Шлессер був викапаний батько.

З урочистої нагоди він надягнув фрак, але навіть у ньому виглядав не пишно. Найперше, що кидалося в очі, — одутле червоне лице. Він або задовго спав, або навпаки — мучився хронічним безсонням. Ґудзики напинало чималеньке черевце, яке, втім, не заважало сорокарічному чоловікові поводитися жваво, навіть дуже жваво для свого віку й статусу. Старший баронет нагадував велику дитину, якій батьки надали абсолютну свободу дій та вчинків і яка нею користується на повну.

Василь одразу посунув до батька — здавалося, наче на батька. Ювіляр не опирався, дозволив облапити себе й тричі розцілувати. Завершивши ритуал, баронет закректав, поліз за викот фраку, видобув звідти конверт із золотим тисненням.

— Маю зобов’язання й водночас честь вручити вашій світлості вітальний адрес від усього складу київської міської Думи, — пробасив він. — Окремо свої шанування передає особисто генерал-губернатор. Не взяв із собою, все в моїй спальні, на столику, — це прозвучало винувато й доволі кумедно.

— Нікі, друже, візьми на себе клопіт — потім відпиши всім від мого імені. — Фон Шлессер поклав конверт на камін, навіть не розкривши.

— Звичайно, ваша світлосте, — кивнув Садовський.

— Го-го-го! — прогудів Базиль, перекривив Ніколу: — Звичайно, ваша світлосте! Хіба тут, у цьому благословенному домі, хтось може сказати інакше?! — Долоні