Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко

- Я поснідала в лікарні, - сказала вона, відсуваючи тарілку, - якщо можна, тільки чаю. Я могла б і готувати для вас.

- Не знаю, чи зміг би я підняти вам платню.

- За ті самі гроші! Я бачу, як вам важко - і робота, і хвора мати!

- Може, я й знайду ще п’ятдесят гривень, як ви будете куховарити для мене. Для матері я все готую сам. Вона на дієті.

- А ви без дієти?

- Я на дієті обмежених коштів… Що щастить заробити, майже все йде матері на ліки. Дім розвалюється. Але, поки мати жива, я його не продам. Вона помре тут. А де помира тиму я - тільки Бог знає…

- Ніхто не знає своєї смерті… А де я помиратиму? Скоріш за все, під парканом, а я теж людина… А ви знаєте, я колись готувала їжу для ґенерала Раєвського! Він давав мені дуже небагато грошей. Але був дуже задоволений, як я готувала. - Ґенерал? Давав мало грошей на їжу для себе? Дивно…

- Ну, він був несправжній ґенерал, просто називав себе так. Він жив на Подолі в білому кам’яному будинку біля Дніпра. Я в нього довго жила. А пішла від нього тільки через його нову молоду жінку…

Захар Іванович і баба Зося сиділи біля столу на кухні одне навпроти одного. Кволе зимове сонце освітлювало простору захаращену кухню.

- Послухайте, Зосю, ви кажете, на Подолі… А ви не пра цювали біля діжки з пивом біля Житнього ринку? Тільки це було дуже давно…

- Працювала, аякже! Було й таке. Це ще до хлібного на Бесарабці, про який згадувала ваша матінка.

- Я саме тоді працював у поліклініці на Подолі, і іноді по дорозі додому випивав келих пива біля Житнього…

Хвора почала кликати, і син із санітаркою заквапились до неї. Захар Іванович мимоволі згадав ті давні часи, коли працював у поліклініці на Подолі, тоді в його житті не відбувалося нічого особливого, просто він був на двадцять років молодший. Перед Житнім базаром тоді встановили, а точніше - поклали скульптуру колгоспниці, що мала символізувати родючість української землі. А баба Зося, сама того не усвідомлюючи, була однією з прикмет цього дивного міста, так само, як потріскані каріатиди з відбитими ноcами і анфілади прохідних дворів з написами на стінах: ВО ДВОРЕ ТУАЛЕТА НЕТ. Як була його прикметою божевіль на бородата Людочка, що збирала по кафе на каву і назбиру вала дуже швидко. Або карлик Коля з дурнуватою доброю посмішкою, який жив при Центральному універмазі. Про нього розповідали, ніби його в дитинстві побив рідний бать ко, а до того він був відмінником з усіх шкільних предметів.

Потім казали, що Колю знайшли втопленим у річці Либідь.

Мабуть, ніхто й не шукав його убивць.

В метро по дорозі до себе, до свого бетонного масиву, Дмитро намагався cистематизувати всю ту лавину інформа ціїї, яку так сумбурно вихлюпнула Лариса. Все те, що розповідала вона, з одного боку, узгоджувалося з тим, що він самостійно довідався про своїх дівчат, з іншого боку - перевершувало всі його припущення про те, як вони існують без нього.

Отже, коли Вероніка в той фатальний день прошепотіла «Я зрадила тебе», за її недолугим сценарієм, він мав схопити її за горло і прокричати «Хто він?» Тоді б вона відповіла щось на зразок: Шекспір! Або: Отелло! Бо вона вже давно не думала про те, як краще зустріти після роботи втомленого тяжкою працею чоловіка, а напружено міркувала, або як висловлюється Лариса, р е ф л е к т у в а л а про сутність вірності й зради, а також про їхню мистецьку інтерпретацію.

От навіть їздила до далекої Блюхівки з’ясовувати, як могла стара Марія Стебелько взяти на душу гріх убивства і покарати за зраду гулящу невістку Марину. (Між іншим, нікого його мати не вбивала! Звідки вони це взяли?) А він, отой утомлений тяжкою працею чоловік, не загорлав: хто?

Просто зацідив ув око. А вона була тоді чиста перед ним.

Втім, у Лариси своє бачення того, що таке чиста жінка. Якщо мужики брудні за визначенням, то чому жінки мають бути чистими? У Лариси є причини так думати. Володька підгулював. Вони сиділи на кухні в його бетонці, бо в кам’яниці, куди Володька прийшов у прийми, не було місця, де можна було б сісти ввечері з братом, і він розповідав: було.

А ще розповідав: відчував особливу, екстатичну насолоду від того, що зраджував Майю Гаврилівну. Так, її, саме її!

Але зараз не про Майю Гаврилівну, а про його небіжчицю дружину Вероніку. Він не поїхав до матері, і так і не дізнався, що до неї зненацька приїхала молодша невістка розпитувати, як загинула старша. Значить, правильно він відчув в останній день свого подружнього життя, що в житті Вероніки з’явилися невідомі йому події. Чому вона не могла поговорити з ним по людськи, навіщо було провокувати ту дику сцену з підбитим оком?..

- Ти ніколи не ставився серйозно до її захоплень, - обережно зауважила Лариса, - ти завжди вважав її нікчемою.

- Якби я вважав її нікчемою, я б не одружився з нею.

Отже, питання з подружньою зрадою нібито закрите.

Вероніка не мала нікого, крім нього. Чому ж йому не стає легше? Тому, що вона померла? Але Лариса права: він іще й досі не може осмислити смерті Вероніки, тому що не осмис лив її зради. Зради, якої нібито й не було. Але в неї були таємниці від нього. І не в тому справа, що вона думала, як поставити «Отелло» в дитячій студії. Він не такий ідіот, щоб забороняти жінці мати якісь захоплення, крім кулінарних рецептів і плетення светрів. Якщо їй вже так хочеться, хай собі. Вероніка і справді, було, щебетала йому про своїх гуртківців, а він, чесно кажучи, слухав неуважно, бо не вважав роботою те, за що платять дев’яносто гривень