Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко

- Ти хіба не знаєш, Дмитрику, що Київ - це велике село? - говорила Лариса, - Моїм першим місцем роботи був журнал «Образотворче мистецтво», де Катя була, як тепер кажуть, дизайнером обкладинок. Коли мені для моєї фірми треба було замовити проспект, я знайшла її по телефону. А вона сказала, що давно вже зав’язала з журнальним дизайном, працює на євроремонтах у фірмі «На схилах Дніпра». Я розпитала її про всіх знайомих і родичів. Ми поговорили про все, як давні подруги. - І ти все передала Вероніці?

- Вона саме тоді бігала лікувала свою вилицю…

А він саме тоді випадково надибав папірець, списаний рукою Вероніки:

«Звичайний спогад дитинства: батько хапає маму за горло. Коли вони сварилися, він завжди ліз душити її. Весь час його тягло до горла, саме до горла. Він не доводив справи до кінця, бо завжди хтось хапав його за руку, бив ззаду, бив збоку. А він не міг відірватися від горла і душив її, душив, а вона не могла кричати, і крик її ставав хрипом.

Він душив не тільки маму, а й тих жінок, що приходили до нього по гроші. Пам’ятаю, як душив Юлю Поволокіну з лікеро горілчаного відділу. А коли я стала дівчиною, він іноді душив мене. Немає більшого жаху, ніж чиїсь руки на твоєму горлі. Смерть завжди БЕРЕ ЗА ГОРЛО, навіть якщо і вбиває по іншому.

Отелло задушив Дездемону. «Яка душа велична!» - це про нього. Так, так, про огидного ревнивця еґоїста, який вбиває безневинну жінку. А якби Дездемона і правда «тягалась із Кассіо»? То що тоді? Невже тоді венеційський мавр був би правий? Сотні, тисячі акторів виходили на сцену, вимазані чорним кремом, і ЖОДЕН не зіграв твариноподібного ревнивця, всі грали ображену честь і гідність.

Щоправда, в російській драматургії Отелло трансфор мувався в паскуду Арбеніна, якому вже не співчувають. Але і тут жінка не зраджувала, на неї зведено наклеп. А якщо одружена жінка таки була з кимось, окрім чоловіка? Тоді вона вже не людина? Її можна бити, топтати ногами і, най страшніше, задушити? Хто сказав, що так треба? Що це справедливо? Що так хоче Бог?..»

Чому він зберігав той папірець, і не губив його, і весь час намагався витлумачити?.. Він не вважав подружньою зрадою те, що траплялося в нього з Катериною Рачко та іншими будівельницями. Мужик, який працює так,як він, може собі дозволити таке! А до того ж усі зароблені гроші тягне в родину! На своїх попередніх він взагалі не витрачався, а Катерині Рачко хіба що купував пляшку вина або пива.

- А що, як твоя Вероніка довідається про твої життєлюбні авантюрки на роботі? - запитувала його Катерина Рачко.

Вона не казала: довідається про нас з тобою. Вона казала так, як казала. І вела далі:

- Ти, звичайно, і не вважаєш, ніби зраджуєш. Ти просто знімаєш напругу після тяжкого робочого дня. А до неї, ма буть, в тебе зовсім інші вимоги.

Мужик, який працює так, як він, має право на жінок. А жінка, яка не працює, або майже не працює, прав на такі діла не має. Більше того, він цілком усвідомлював, що не хотів би мати дружину, яка б заробляла нарівні з ним, а то й біль ше. І не тому, що вже аж так цінував домашній затишок.

Занадто добре знав, куди дозволяють собі забігати ті, хто добре заробляє, по дорозі з однієї роботи на іншу. Від дружини, яка не працює або працює на якійсь дамській роботі, можна вимагати вірності. До дружини, що працює, як мужик, нібито й не висунеш отих вимог… Але навіть як маєш дружину, котра сидить удома і не думає, де взяти гроші на це життя, а міркує над тим, як поставити «Отелло» в драм гуртку, о т е в с е треба робити потихеньку. Це святе чоло віче право ніде не декларують. Якщо чоловічі грішки відкриваються, то у дружини на руках - козирний туз.

Катерина Рачко була висока білозуба молодиця. Сильна жінка, яка може й без мужика. Якій мужик потрібен тільки в койці, і то зрідка. Скільки разів він повторював собі: Веро ніка не така! Вона не може без сильного чоловіка поряд! Вона просто загине без нього!

Вероніка і Катерина були для нього двома боками однієї монети. Коли від нього пішла Вероніка, побачення з Кате риною припинилися. Він боявся почути від коханки погані слова про дружину. Але коли з Катериною заговорив про Вероніку, та рішуче стала на бік законної жінки. «Зміна соціокультурної парадигми», сумно подумав він, і йому стало бридко, що мимоволі й сам почав не до ладу вживати гуманітарні формули. Якийсь час Катерина допомагала йому шукати Вероніку.

- А чому б тобі не під’їхати до неї на роботу?

- Я здаватимусь ідіотом. Я мав би прийти туди ще у вересні, за кілька днів по тому, як вони пішли з дому. А тепер на кого я буду схожий?

- То ти шукаєш їх чи шукаєш способу не здаватися ідіотом?

Він промовчав. А Катерина вела далі:

- Куди вони могли піти? Ти кажеш, ніби знаєш усі х її знайомих.

- Були дві жіночки з її роботи, в яких ми бували. Але в них обох такі квартирні умови, що й однієї ночі не перено чуєш, не те що жити кілька місяців.

- А до батьків?

- В неї немає батьків. Тобто, формально, може, вони й існують, але це не варіант.

- Не варіант?

- Колись я вирвав її від тих батьків усю в синцях, з підбитим оком… - він згадав, що тоді, вісімнадцять років тому, око Вероніки було підбите не так страшно, як… і замовк. - Про що я говорив?

- Про підбите око.

- Так, так. То був якийсь жахливий притон на обліку