Зрада - Євгенія Анатоліївна Кононенко
Слава Богу, вони не останні. Але огидно ще раз пошитися в дурні. Є в стольному граді декілька великих сірих будинків. Цей, печерський, - мабуть, найшляхетніший з поміж них. Деякі помешкання в ньому поскуповували так звані «нові». Але дехто з давніх мешканців тримається так несхитно, що «нові» й не наважуються звернутися до них із пропозицією продати квартиру, переїхати кудись. В одному із саме таких помеш кань і горить світло зараз. Тихо, тільки зрідка шумлять авта і десь виють бездомні собаки. Надворі - та коротка й грізна година, коли засинають усі пізні птахи великого міста і ще не прокидаються ранні. І якби хтось зазирнув у жовте вікно на третьому поверсі, яке тривожно світить крізь морозну сизу каламуть, то побачив би жінку, що сидить на краєчку софи, і юнака, який лежить на цій софі й дивиться в стелю червоними очима. Нещодавно він лежав просто на підлозі вниз обличчям, і їй вартувало чималих зусиль змусити його перелягти на софу. А перед тим він кричав, що має когось вбити, щоб помститися цьому нездарному життю за її смерть. І тоді вона вклала йому в руку ніж і сказала: вбивай мене.
Це його зупинило. Він поранив свою руку, і кров закапала килим, і з червоної вже стала рудою. Трофейний килим, який його давно покійний дід, військовий лікар, привіз із Німеччини. Інші килими, що з’являлися в цьому домі по тому, протиралися й блякли, а цей десятиліттями зберігав свій первісний вигляд, ніби оберігаючи цей дім. І от на ньому, попри все, з’явилася іржа житейського лиха.
Тиша, яка запанувала після криків і ридань, була недоб рою. Жінка потихеньку сховала синові окуляри, бо знала, що без них він не шукатиме ножа. А ще вона добре знала: тепер не можна мовчати. Але про що заговорити? Вона вміла розмовляти зi смертельно хворими, і люди забували, що їм жити на світі тиждень чи два, починали згадувати дитинство чи юність, усміхалися. А тепер не знає, як заспокоїти влас ного сина. Казати, що все минає, і це також мине? В такому стані ця мудра думка не сприймається. До того ж, аби все минулося, буває, потрібен чималий шмат життя. А втім, перевірено, коли треба когось заспокоїти, найкраще розпо вісти щось дуже тяжке зі свого власного життя. Зазвичай, це допомагає. Щоб людина, якій погано, відчула: їй довірили велику таємницю. Чужі таємниці, буває, рятують.
- Ти знаєш, Женику, коли в мене був найтяжчий день у житті? Тяжчого, мабуть, не буде… Це коли твої дід і бабуся вигнали мене зі свого дому вночі… о такій порі… і так само взимку з тобою маленьким на руках, і я пішки йшла від нового Ботанічного сюди.
Юнак мимоволі почав слухати цю оповідь. Він знав, що батьки розлучилися, коли він був немовлям. Знав, що це дуже травмувало його маму. Знав, що батькові батьки ставилися до невістки дуже погано, хоч вона була з їхнього кола, теж із родини київських лікарів. Обидва його діди були мало не фронтовими друзями. Однак мати розповідала такі подробиці, які перевищували усі мислимі й немислимі жахіття в стосунках між батьками чоловіка й невісткою.
Звичайно, мама в молоді роки не була вивчена добре господарювати - вона чудово навчалася в медінституті, коли там учитися пекти пироги? А в її родині загалом не надавали великого значення ні пирогам, ні огіркам домашнього засолу.
Важливіше було слухати улюблені платівки в родинному колі, не пропустити нових вистав і нових книжок. То тільки дурні кажуть, що в радянські часи не могло бути ніякого духовного життя. Треба було вміти його собі зорганізувати.
Здавалося, ті самі цінності були й у родині, куди мати прийшла невісткою. Там теж усі були лікарі. Вони мешкали в приватному будинку біля нового Ботанічного, в їхньому домі також були стелажі книжок до стелі, велика колекція платівок, старовинні світлини на стінах. Та коли розпочало ся подружнє життя, виявилось, що від молодої дружини вимагалося передусім бути домашньою господаркою. І плита завжди в неї була брудна, і каструлі не так начищені, і бульйон ніколи не був таким прозорим, як вимагала свек руха. А ще до того свекри висували цілковито безглузді звинувачення в тому, ніби невістка була гулящою. Ще невідомо, хто батько дитини, яка має народитися!.. Це була нісенітниця. До того ж, говорили, що сувора свекруха сама була однією з коханок самотнього педіатра, відомого колекціонера.
Подружнє життя перетворилося на пекло, яке забувалось ненадовго, коли молоде подружжя зачиняло за собою двері спальні. А коли народився Женик, стало зовсім тяжко.
Невипрані пелюшки летіли невістці на голову, одного разу свекруха навіть вимазала їй обличчя брудною пелюшкою.
Високоосвічена інтеліґентна жінка, кандидат медичних наук, перевершила яку небудь бабу Мотрю. І от одного дня, коли втомлена молода мати і семимісячний Женик нарешті зас нули, свекруха встала вночі в туалет, а потім зайшла до кухні й побачила, що невістка не сховала в холодильник компоту із сухофруктів, як їй наказали звечора. Розлючена свекруха відразу влетіла до спальні молодої родини, вихлюпнула пря мо на голову невістці той узвар разом із сухофруктами і звеліла їй разом із її малим вилупком забиратися геть.
Просто зараз. Не чекаючи ранку. А надворі була така сама згубна година між пізнім вечором і раннім ранком.
- Ти скажеш, сину, моя ситуація не була така жахлива, як твоя, бо ти зустрівся зі смертю, а в моєму випадку всі були живі. Але мій тодішній чоловік, твій батько, не став на мій захист! Він тільки мовчки вибирав мокрі фрукти з нашого ліжка. Він так само помер для мене тієї ночі, як для тебе померла Вероніка… Ти мав не критися від мене, сказати мені, що означала для тебе ця жінка. Може, я змогла б знайти когось зі своїх колег, хто взявся б лікувати її… Втім, грип - це така підступна хвороба, ніколи не знаєш, чого чекати від неї…
Женик підвівся на лікті, подивився на матір:
- А чого твоя свекруха так ненавиділа тебе?
- Свекрухи досить часто ненавидять невісток. Це життя.
- Але викидати на голову
