Репортер - Юліан Семенов
Почав придивлятися до тих, хто став на чолі неформального товариства охорони пам’яті «Старовина»; зупинився на доценті Тихомирові — людина досить дивна; істеричний, але чіпкий і спритний; до того ж — трибун, уміє запалювати молодь; його підтримка — в сприятливий момент — може виявитися безцінною. Правда, Кузійцова трохи непокоїла національна зашореність доцента: він категорично відкидав досвід нової архітектури, запропонований литовцями та вірменами, вважав за недоцільне запозичувати його: «Досить, натерпілися з Корбюзьє»; хворобливо сприймав роботи Зураба Церетелі в Москві: «Є Грузія, нехай там і експериментує!» Кузінцов розумів, що російська інтелігенція безперечно осадить його. Якщо він і надалі не зможе контролювати себе, дотримуючись рамок пристойності, то, мабуть, рано чи пізно його переоберуть, але Кузінцов твердо знав: треба рибку ловити, поки ловиться, поки в руках у людини сила. Вирішив покотити пробну кулю, щоб усе стало на свої місця: чого-чого, а цього чиновницьке життя навчило його добряче.
Унікальний петровський штоф з важкого кольорового скла і набір склянок, зроблених за спецзамовленням в експериментальній майстерні міністерства, Тихомиров прийняв легко, з дитячим захопленням: «Хоч і не люблю цього монарха, але відношу себе до числа тих, хто не викреслює персонали з вітчизняної історії… Вважаю конче потрібним пропагувати не тільки радищевську подорож, але й зустрічну, пушкінську, з Москви у Петербург… Та й про Пуришкевича слід судити не лише по його промовах у Думі, а й по тому, що він зробив в ім’я Росії разом з Юсу новим і великим князем Дмитрієм, прибравши Распутіна… А коли вже Герцен у нас у такій пошані, то чому замовчуємо Хом’якова з Аксаковим? Однобока інформація — штука небезпечна, негоже схилятися тільки перед домашніми гегельянцями! Своїх мислителів, слава богу, немало, є чим пишатися, і треба ще подивитись, хто на кого більше впливав — ми на Європу чи вона на нас».
Прочитавши дописаний Кузінцовим розділ, Тихомиров запропонував уключити кілька рядків про діяльність секретаря ММК Лазаря Моїсейовича Кагановича («він не «Мойсейович», наші теж зустрічаються «Моїсейовичі», неодмінно поставте «ї», це необхідне уточнення — людина, позбавлена відчуття грунту, хасид»). Кузінцов зазначив, що в такому разі треба писати й про Сталіна з Молотовим, які очолювали ЦК і уряд. Тихомиров відмахнувся: «Вони були іграшками в його руках, до того ж Молотов одружився з Поліною Соломонівною, самі розумієте, куди тягнеться парость». Кузінцов уписав кілька натякаючих цитат з виступів кількох істориків архітектури; на відкриту конфронтацію не наважився — невідомо ще, куди воно далі повернеться.
Коли Тихомиров ненароком зронив, що ніде закінчити замовлену статтю, дома шумно, приїхали родичі, Кузінцов улаштував його в Прибалтиці, в тихий будинок відпочинку; система зв’язків з потрібними людьми все ще функціонувала, хоч довелося попросити в доцента офіційне клопотання на бланку — раніше такі дрібниці вирішувалися телефонним дзвінком, нічого не вдієш, дань часові; все встановиться, кілька років мине, пилюка вляжеться, повернемося на круги своя, аби зараз удержатись, аби не дати порватися ланцюгу, один за всіх, всі за одного, інакше не можна…
Через місяць Тихомиров повідомив, що його помічник, чудовий спеціаліст з російської кераміки і фарфору Савенков, не має ніякої серйозної виробничої бази: «А на ньому ж лежить величезна відповідальність — відновити втрачені орнаменти, секрети малюнка, все те, що становило гордість наших майстрів». Кузінцов ураз запропонував замкнути Савенкова на експериментальну майстерню Гуревича в Москві, творять чудеса, прекрасна техніка, щойно закупили у ФРИ.
Тихомиров похитав головою: «Довірлива ви душа, Федоре Хомичу! Та хіба можна віддавати відновлення нашого фарфору Гуревичу? Ні, краще вже ми в Сибір подамося, є люди, котрі підтримають нас і словом і ділом; національним мистецтвом мусить займатися своя людина… Ні, ні, я не схильний до забобонів, хай собі Гуревич працює, але не варто йому входити в наше підприємство, хай займається сучасністю, коли ви впевнені, що він робить це чесно й на благо суспільства».
Кузінцов відповів тоді, що є база в Поволжі; правда, коштуватиме значно дорожче: і транспортні витрати, і розміщення спеціалістів, та й погодження пройде важче — місцева влада дуже ревнива до столичних вторгнень, — доведеться походити по коридорах адміністрації.
Тихомиров на це засміявся: «Ніякого ходіння не буде, скажіть, хто має підписати папір і на чиє ім’я… До речі, як прізвище поволзького директора? Потапов? Добре. А як звати його дружину? Її дівоче прізвище? Викова? Годиться. Я не шовініст і шаную мистецтво всіх народів — у кого воно історично існувало, — але, погодьтеся, смішно було б, якби англійців учив театрального мистецтва російський режисер!»
Кузінцов хотів був заперечити — англійці й досі вчаться у Станіславського, Мейєрхольда, Вахтангова і Таїрова, та збагнув, що робити цього не слід: часом, коли мова заходила про національне, обличчя доцента ціпеніло, вкривалося дрібними старечими зморшками, очі завмирали, ставали якимись водянистими, прозорими, немовби наповнювалися невиплаканими слізьми; співрозмовника в такі хвилини Тихомиров не чув, говорив з маніакальним устремлінням, ніби продовжуючи з кимось давню суперечку, яку ніяк не може закінчити.
Папір, продиктований Кузінцовим, той підписав у всіх інстанціях за три дні — просто неймовірно; помітивши неприховане здивування на обличчі Кузінцова, засміявся:
— Любий Федоре Хомичу, все це не штука… Дайте час, развернемось так, що всі бар’єри зламаємо! Ми ще своєї хвацькості не показали світові, зачекайте — покажемо, гучно покажемо…
Підписи на папері свідчили: Тихомиров має такі виходи, про які Кузінцов і мріяти не може, хоча він за довгі двадцять три роки служби в своєму невеличкому кабінетику, оббитому теплими дерев’яними панелями, обріс зв’язками з усіма міністерствами.
І зараз, аналізуючи розмову з Варравіним, він раптом ясно зрозумів, що погасити справу з Горенковим у зародку може лише одна людина — доцент Тихомиров.
Вислухавши прохання Кузінцова про зустріч, Тихомиров відповів, що вдень буде зайнятий, зустріч з архітекторами, складання плану заходів «Старовини» на літні місяці, отож звільниться не раніше сьомої; згоден прийти.
Кузінцов попередив, що о сьомій стоятиме біля входу.
— Ні, ні, ні в якому разі, Федоре Хомичу! Я можу затриматись, а ви чекатимете у вестибюлі, мені буде дуже незручно, замовте перепустку — боюся відчувати себе невільним у часі.
… Кузінцов вийшов на вулицю, не поспішаючи пройшовся по місту, роздумуючи про те, як би не злякати Тихомирова. Якщо збрехати в малому — доцент відчує це своїм внутрішнім локатором; а втрата такого контакту непоправна; не дай боже стати його ворогом — з його зв’язками зімне в
