Репортер - Юліан Семенов

момент, а він піддається настрою, інтригабельний, жіноча натура, від палкої приязні може миттю перейти до лютої ворожнечі. Та й про все з ним розмовляти не можна, є певні речі, про які і самому собі краще не признаватися, інакше іржа роз’їсть душу, загинеш від повсякчасного неспокою. Недаремно хворі на рак інтуїтивно відкидають саму можливість хвороби; на Заході люди безжалісні, лікарі там відкрито говорять пацієнтові, що в нього рак, але ж не кожному дано пережити такий стрес, не всяка правда бажана людині, у цьому з Горьким можна погодитись, дійсно, є правда, що вбиває на смерть… Он Хрущов відкрив правду на двадцятому з’їзді, ну й що з того? Скільки душ покалічив… Зробили Сталіна богом, нехай би й лишався ним, все одно вбитих не воскресиш, та чи й треба? Наша людина без святої віри в авторитет верховного вождя жити не може, така вже історія — як не крути! Нам потрібні пряник, страх і батіг; усякі демократії не для нашої душі — шкода, що про це відкрито не можна сказати, зразу книжку відберуть, а куди без неї?! Учителем в ПТУ? Та й там не приймуть, якщо згори дзвінка не буде; випав з номенклатури — поминай, як звали, була людина — нема! А нинішні вибори керівників? Хіба ми готові до цього? Треба поступово, десятиліттями підводити наш народець до такого, а тут: раз, два, і — валяй! Страху немає, руки тягнуть хто куди, свавілля… Івана Грозного пам’ятаємо, тому що боялися, а хто віддасть належне Олександрові Другому — визволителю, який підписав рескрипт про волю селян? Та ніхто не пам’ятає його! Підняли, бідолашного, бомбою, розірвали на шматки — демократії дихнули! При Миколі Першому не наважилися б, декабристів так скрутив, що десятиліттями ніхто й пікнути не смів, еліта жила в радості, а мужикові що треба? Хліб мав, молочка перепадало, навіщо нав’язувати всім те, чого ти вже досяг і до чого тебе допущено.

… Навіть не усвідомлюючи, що його потягло в ЦУМ, Кузінцов усе-таки зайшов в універмаг і, немов підштовхуваний кимось, піднявсь у відділ електротоварів, купив невеличкий самовар, повернувся до міністерства, зняв кофейник-експрес з маленького столика, а замість нього поставив самовар, замінивши при цьому чашечки на кришталеві склянки; чай, на щастя, був у чергового по колегії індійський, від тих часів, коли були прикріплені до Єлисеєвського.

… Тихомиров жодного разу не перепинив Кузінцова, слухав, усе всмоктуючи, питань, що їх так боявся Федір Хомич, не поставив, від чаю відмовився — «грішним ділом випив би чашку міцної кави, намотався за день, сил немає» — потім скрушно похитав головою:

— Добре, не сумуйте, питання вирішимо, ви навіть на обличчі змарніли… До речі, завтра допоможіть Віктору Микитовичу Русанову ще раз покопатись у вашому архіві: слід би ретельно переглянути проекти, розроблені для заповідних місць Росії, і зняти ксерокси з підписами тих, хто візував і затверджував. Що стосується Карімова, то залиште на нього обновлену довідочку… Хочеш миру — готуйся до війни… Наші арійські праотці вміли формулювати думку глибше, ніж ми: витрати революційних зрушень, плебс балакучий, аристократія — медальна.

Заплющивши очі — стомився, обличчя зблідло, — Тихомиров тихо, з прикрістю договорив:

— Хороше прізвище Варравін… Щось молодецьке в ньому є, широке… Шкода хлопця, та коли заважає, доведеться ламати, іншого виходу в даній ситуації немає, ваша правда.

IX

Я, Іван Варравін

Редактор мого відділу Євген Кашляєв прийшов у редакцію рік тому, до цього керував відділом культури в міськкомі комсомолу. Свого часу він прославився тим, що пригнав бульдозер, який зніс виставку абстрактних геніїв. Після цього Кашляєв швидко пішов угору, з інструкторів одразу перемістився в заступника завідуючого; почав кампанію проти вокально-інструментальних ансамблів — у страха очі великі, в країні сутужно з м’ясом, дітям на півночі молоко по карточках видавали, а він соловейком заливався: «Знищимо чужоземні впливи, наша культура не сприймає банальщини Пугачової і кривляння Леонтьєва з його джинсовими самоцвітами!» Комусь його кампанія подобалась: «Хлопець мислить як патріот, шанує традиції, молодець». Кашляєв розігнав самодіяльних джазистів; у палацах культури виступали самі лише танцюристки у сарафанах та співаки в картузах — жалюгідне наслідування високого мистецтва хору П’ятницького, ні злагоди чудового колективу, ні справжньої фольклорної пам’яті, підробка; звісно, на концерти ганяли пенсіонерів, молодь ховалася по підвалах, поступово з’явилися рокери і панки — копіювання американських рок-груп, та коли ті утвердилися на тому, що виступали проти в’єтнамської війни, то наші, нічогісінько про це не відаючи, вили й кричали, гнусавили так, що й слів зрозуміти не можна; і все-таки молодь танцювала разом з ними, улюлюкала, стогнала від захвату. Тоді Кашляєв поїхав у передмістя — туди, де раніше були села, що постачали московським базарам зелень. Столиця ці села поглинула, але дух перелопатити не змогла — ні пролетарський, ні селянський; бізнес там робили старенькі, пораючись на городах, молодь від землі втекла, не виженеш на грядки; поговоривши з «юними пролетарями» з клубу культуристів, Кашляєв привів їх, одягнених у білі сорочки, чорні костюми й акуратні краватки, на підвальні вечори рокерів: «Якщо міліція відмовляється розігнати цю нечисть, самі наведемо порядок». Почалася бійка, сімох одвезли до лікарні; Кашляєв зі своєї посади загримів, але, оскільки він номенклатурний, йому не запропонували самому влаштовуватися на роботу, а перевели до нас у газету — на перевиховання, у вас, мовляв, колектив хороший, хлопець зрозуміє свої помилки.

Дізнавшись про це, ми подалися до головного. Та той пояснив, що питання не він вирішував, і обговоренню воно не підлягає. «Зрештою, від вас тепер залежить усе; клімат такий, що мастодонтів ми не потерпимо». Наш головний у переломному віці — сорок два роки, в цей час комсомольські працівники ждуть переміщення, дуже відповідальний момент, не можна допустити найменшої помилки, десятки очей уважно тебе вивчають, різкі порухи, а тим паче необдумані рішення можуть вплинути на все подальше життя; терпіння — це геній.

І все-таки ми зажадали загальних зборів; у нас сильна колегія, всі пишуть, пробиваються самі — ніяких батечків чи волосатих дядькових рук, робітнича кісточка, лише редактор іноземного відділу з професорської сім’ї, потомствений інтелігент.

… Кашляєв сидів біля вікна, спиною до світла, але все одно були помітні синці під очима і брезкла, хвороблива блідість. Ми виказали йому все, що про нього думаємо: не— вмотивована заборона породжує протест; ніхто з нас не схиляється перед абстрактним живописом, але робити з нього головну загрозу соціалізму — значить ніякого біса не тямити в реаліях сьогоднішнього життя; небезпека — в