Привид із Валової - Андрій Кокотюха
– Що це значить, на вашу думку?
Шацький раптово спинився, змусивши Клима вчинити так само. З багатозначним виглядом підніс указівного пальця вгору, потрусив, звично поцмокав губами.
– Чорна дама являлася обом нещасним у різний час. Хочемо ми того чи ні.
– Моргуну теж?
– Чим гірший ваш нещасний Моргун від решти?
Кошовий зітхнув.
– Я особисто зустрічався з ним, Шацький. Недовго спілкувався. Та мені цього виявилося досить, аби скласти про людину думку. Той чоловік не служив у поліції з уже відомих вам причин. Зате числився в агентах, отже, був сміливим та готовим до небезпечних зустрічей. Отак, від переляку, померти не міг.
– Навіть уздрівши Чорну пані?
– Ходімо, нарешті, далі. Тут поруч уже. Все покажу й розкажу на місці.
Вони підійшли до потрібної споруди, поки промені жовтневого сонце ще остаточно не встигли заховатися.
Перед ними постав будинок, котрий, на дотримання вимог сецесії, в колишньому стані зберіг хіба підвальну частину й фундамент. Будівельники взялися за нього ще наприкінці минулого року. Кошовий добре пам’ятав це, бо процес відбувався фактично в нього на очах. Йдучи у справах або просто гуляючи, він кілька разів на тиждень неодмінно проходив по Валовій, не звертаючи спеціальної уваги ані на цю, ані на інші забудови, котрих у Львові зростало останнім часом дуже багато. Це відзначалося самими містянами та мало різну оцінку.
Хтось вітав руйнацію й перебудову старих кам’яниць на більш сучасні, вважаючи – сецесія значно освіжить обличчя Львова. Чув Кошовий і протилежну думку: частині громадян не подобалися всі ці новомодні впливи, котрі, до того ж, народжуються не в межах міста, а завозяться з Відня, Парижа, Рима чи Берліна. Були й ті, чиє бурчання стосувалося насамперед питань економічних: хто й скільки заробить на будівельному бумі, накручуючи ціни на все поспіль – від найдрібніших витратних матеріалів до власне будівельних робіт. Не кажучи вже про подальші оборудки з нерухомістю. Адже значна частина сецесійних будинків від самого початку планувалася для продажу, перепродажу, здачі в комерційну оренду, словом – для отримання прибутку. Місцеві українські соціалісти, до яких тяжів пан Штефко, взагалі виступали на сторінках своїх газет із розлогими статтями про шкідливість тотальної урбанізації, яка вигідна лише скоробагатькам і віддаляє народ від сталих традицій, позбавляючи такий затишний колись Львів звичного комфорту й витискаючи звичайних людей подалі від агресивної цивілізації кудись далеко на суспільні маргінеси.
Сам старий нотар ставився до будівельної лихоманки із симпатією, котру змушений був старанно приховувати від товариства. Кількість звернень щодо оборудок із нерухомістю зросла, тому пан Штефко міг лише радіти збільшенню заробітків. Не менше тішився й сам Клим, адже всяка наступна нотаріальна угода давала невеличкий зиск і йому. Проте вголос нотар про таке намагався у присутності близького собі товариства не говорити, лиш киваючи, коли заходила мова про згубний західний вплив на тутешні традиційні цінності, якому русинам варто опиратися, консервуючи та максимально зберігаючи власні культурні звичаї й погляди.
Від початку забудови тут уже звели зовнішні стіни, вигнавши два поверхи вгору та накривши дах. Саме ця обставина, як зрозумів Кошовий із розповіді Шацького, виявилася найважливішою. Згори не капало, тому всередині заховатися від дощу чи снігу міг усякий, хто мав бажання. Звісно, серед білого дня тут працювали будівельники, та вночі жодної спеціальної охорони не виставлялося. Клим уже встиг ніби між іншим запитати у Віхури, чи є тут сторож. І цілком вдовольнився поясненням, котре зараз переказав Йозефові:
– Попервах тут ночами сидів спеціально найнятий охоронець. Стеріг матеріали, аби не розтягнули. Але вже кілька місяців жодної варти тут нема. Тепер розумію, чому. Хоча ваша Чорна пані могла бути лише однією з причин. Коли тут знайшли тіло повії, про що я ще зранку нічого не знав, будинок не пантрували.
– Це ще нічого не означає! – вперто правив своє Шацький. – Люди знали, яку погану репутацію має будинок. Тож дурних нема сидіти тут ночами.
– Нехай так, – легко погодився Клим. – Тільки їх нема лише кілька місяців як! До того часу вони були! Бо від самого початку, як я вже говорив, власник забудови наймав нічного сторожа. І дядько сидів тут із рушницею, не маючи проблем та не наткнувшись на вашу Чорну пані жодного разу! Вважаєте, не сказав би, коли привид одного разу явився б йому? Та весь би Львів знав! І ви – один із перших, хіба ні?
Той нічого не відповів, лише пурхнувши губами. Якийсь час обоє стояли, роздивляючись будинок, потім Клим гойднув портфелем уперед, запрошуючи:
– Проходьте, Шацький, ми тут зовсім самі.
– Для чого ви привели мене сюди? – Йозефова підозрілість була дещо запізнілою.
– Доведу, чому Антон Моргун не міг упасти з риштування й від цього загинути. Вперед, не бійтеся. Навіть якщо ваша Чорна пані справді існує, вона являється лише ночами.
Перед тим як пройти всередину крізь пройму дверей, Кошовий швидко роззирнувся навсібіч, переконавшись – до них та їхніх дій перехожим нема жодного інтересу. Швидко пірнувши під риштування, намагаючись при цьому не замастити пальта, Клим почекав, поки Шацький зробить те саме. Так обоє опинилися в майбутньому передпокої. Затим Кошовий ступив далі, пройшовши туди, де, за архітектурним задумом, мала бути головна зала. Звідси на горішній поверх вели сходи, зведення яких лише почалося, тож нагору будівельники діставалися по риштаках.
– Стійте поки тут, – попросив Клим, передаючи Шацькому портфель. – Тримайте.
– Чому саме тут? – поцікавився Йозеф.
– Задля наочності. Хочу провести невеличкий експеримент. До речі, ви знаходитеся приблизно на тому ж місці, де вранці будівельники знайшли труп.
Йозеф не стримав короткого зойку й по-цапиному відстрибнув убік, ніби побачив під ногами отруйну змію.
– Ну, можете бути там, – сказав Кошовий. – Суті це не змінить. Ще ось це потримайте, будь ласка.
Він розстебнув і рвучко зняв пальто, кинув Шацькому, той підхопив і тепер тупцяв на місці з руками, повними речей. Сам же Клим, більше нічого не пояснюючи, спритно подерся риштаками вгору й досить скоро опинився поверхом вище. Йозеф стежив за ним, задерши голову, й поки нічого не розумів.
– Отак Моргун заліз сюди вночі! – крикнув згори Кошовий. – Падав з цієї висоти. Тільки не звідси, інакше завалив би тулубом риштування. Але ось тут, – він тупнув ногою раз, потім – ще раз, для певності, – чи не єдине місце, де в темряві справді можна ступити необережно, загубити опору й втратити
