Привид із Валової - Андрій Кокотюха

– Що б ви робили без мене, – мовив Шацький, коли кельнер відійшов, а вони вмостилися за столик один навпроти одного, прилаштувавши перед тим капелюхи й пальта на стоячий лакований вішак. – Якби я не прискочив сюди так скоро, як мені дозволила моя Естер, не вдалося б зарезервувати навіть стільця біля шинквасу. Довелося б нам з вами блукати, мов двом моркв’яним поцам, від закладу до закладу, всюди ловити облизня й опинитися нарешті у кращому випадку – «Під вошею», що на Личакові, а в гіршому – в одній із брудних довколишніх дір.

– Я ціную вашу спритність, Шацький, – потішив його самолюбство Клим.

– Дякую, пане Кошовий.

Минулого літа, невдовзі після знайомства, Йозеф офіційно попросив Кошового не звертатися до себе «пане», бо вважав – так простіше, і це визначає певний ступінь довіри між обома. Сам же натомість уперто «панькався», нічим це не пояснюючи, й Клим вирішив не сушити голову, а додати це до великого переліку дивацтв свого доброго львівського приятеля.

– Про що поговоримо? – діловито спитав Йозеф. – Давно не було нічого цікавого? Знову якась страшна таємниця?

– Поки що ні, – заспокоїв його Клим. – І, маю надію, нічого страшного не станеться. Скажу більше – готовий припустити, що перегинаю палицю й даю надмірну волю фантазії. Заскучав, почав мохом заростати у конторі пана Штефка.

– Можна без передмов, пане Кошовий? Відразу, отак, просто в лоба. Що вас тривожить цього разу?

Клим умостився зручніше.

– Чули про нещасний випадок на Валовій? У будинку, котрий зараз перебудовується?

– Нічого не… – Раптом Шацький стрепенувся, ніби його торкнуло струмом, примружився: – Чекайте, на Валовій? Ви сказали – на Валовій?

– Саме так. А що…

Клима зупинила виставлена вперед рука.

– Часом не будинок за номером двадцять вісім?

– Отже, ви чули.

– Пане Кошовий, – нахилившись ближче й витягнувши шию, Шацький стишив голос. – Я нічого не чув про те, що сталося на Валовій… коли, кажете?

– Сьогодні вночі.

– Ага, ясно. Та якщо на Валовій трапляється нещасний випадок, це може статися лише в кам’яниці під двадцять восьмим номером. Б’юся об заклад, цього не надрукують у газетах. Чорну пані згадувати заборонено.

– Чорну пані?

– Атож, Чорну пані. Бачте, а ми з вами поспішили.

– Тобто?

– Коли мали надію, що нічого страшного не станеться. – За звичкою склавши губи трубочкою й поцмокавши, Шацький при цьому похитав головою. – Комусь дуже треба було її потурбувати. Біда нікого не вчить.

– Яка біда? Шацький, перестаньте говорити загадками!

– Я ні до чого, пане Кошовий. Найбільша тут загадка – саме будинок номер двадцять вісім по Валовій. Бачте, я відразу визначив номер, – знову почулися нотки гордості. – Але давайте так. Спершу розкажіть, чому вас схвилювала смерть на Валовій. І вже потім я поясню вам, чому варто обходити той будинок десятою дорогою.

Віко сіпнулося.

– Хай буде так. Розумієте, Шацький… Словом, там не нещасний випадок. Людину там убили.

Принесли каву, розмова на короткий час перервалася.

Зробивши акуратний ковток, Шацький додав ще цукру на свій смак, черпаючи його з цукорниці мініатюрною срібною ложечкою. Кошовий не любив дуже солодку. Щоправда, в перші місяці свого львівського життя не міг стриматися, солодив щедро. Десь читав або, швидше за все, чув – солодке допомагає впоратися зі стресом, заспокоює нерви, додає впевненості в собі. Може, це дурня, та напевне було в тому щось, бо справді цукор і тістечка дивним чином додавали енергії. Але одного разу, десь на третій місяць своєї служби в конторі пана Штефка, він відчув, як погладшав. Відразу згадав про намір поновити спортивні заняття й навіть навчитися краще боксувати, декларований у присутності Шацького та чоловіка, котрий убив адвоката Сойку. І почав відвідувати гімнастичний зал, переконавшись заодно: тут, у Галичині, мода на спорт поширеніша, ніж у його рідному Києві, не кажучи вже про всю неосяжну Російську імперію.

Відтоді ж Клим почав або класти менше цукру в каву, чай чи какао, або взагалі пив без цукру, отримуючи незнану раніше насолоду від кавової гіркоти, що приємно щипала кінчик язика.

З’явилися й круасани, м’які, щойно спечені. Щедро додана кориця лоскотала ніздрі, змішуючись із ароматом паруючої кави. Все разом категорично суперечило Климовим намірам говорити далі про смерть. Кортіло замовити до цього ще й порцію коньяку, а ще краще – наливки, вона не така міцна, зате додасть пікантності вже існуючій композиції запахів. Поза сумнівом, Йозеф радо підтримав би його намір.

Замість того Кошовий, дмухнувши на свою каву, теж ковтнув, поставив чашечку поруч із блюдцем.

– Ви мене трохи… та де трохи – сильно збили з толку, Шацький.

– Я? – Той тицьнув себе пальцем у груди. – Вас? – Палець націлився на Клима. – Чим?

– Не думав, що маєте в запасі спеціальну страшну історію про місце скоєння злочину. Збирався поділитися власними міркуваннями й порадитися, що б це могло означати. Ви ж знаєте все і всіх у Львові.

– Половину, – уточнив Шацький, роблячи ще ковток. – Інша половина знає Шацького. Та, сподіваюсь, не про Шацького й не все. Бо деякі речі, пане Кошовий, я змушений приховувати від очей та вух своєї коханої Естер. Ви чудово знаєте, про що я.

– Знаю. – Климові завжди коштувало чималих зусиль стримати потік слів, що ними сипав балакучий товариш, по можливості спрямовуючи їх у потрібне русло. – Давайте так зараз домовимося. Спершу я ділюся з вами своїми сумнівами та висновками. Потім ви пояснюєте, як їх пов’язати з поганою репутацією того будинку на Валовій. Годиться?

– Приймається.

Підхопивши з тарілки круасан, Шацький умочив краєчок ріжка в каву, добряче відкусив, почав жувати. Кошовий примружився, вибудовуючи в голові правильну послідовність викладення думок.

– Труп знайшли вранці. Будівельні робітники вийшли до праці, побачили тіло із загуслою калюжею крові довкола голови. Поруч повалене риштування. Дерся вночі на другий поверх, ступив не туди чи щось таке. Кажуть, буває, навіть удень. Хто він такий і для чого приперся туди серед ночі, жоден із будівельників поняття не мав. Його впізнав один із поліцейських. Такий собі Антон Моргун, колись сам служив у поліції.

– Дуже відомий, раз отак упізнали?

– Віхура сьогодні чомусь розговорився. Зрозумів, що я не вів із Моргуном жодних справ, тому ми просто побазікали. Він, мабуть, остаточно переконався, що труп не кримінальний, та втішився. Все ж йому та його сищикам мороки менше. Не докладно, двома словами пояснив, чим Моргун був такий прикметний. Значить, було йому тридцять шість. Ані дружини, ані дітей. Перебрався до Львова з Кам’янця-Подільського, там служив у суді чи щось таке. Чому вирішив емігрувати, Віхура не сказав, але насправді то