Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
– Стривайте, стривайте! – вигукнув він. – Починаю пригадувати. Одна посада, здається, має звільнитися. Не пам'ятаю напевне, – сказав він, дивлячись сивими очима на ввічливо оскалене обличчя прохача. – Прийдіть завтра, і ми ще раз про це побалакаємо.
– Коли саме? – з готовністю спитав Ленсаль.
– Об одинадцятій. Я наведу довідки, – уже офіційно відказав Біляшівський.
Ленсаль пристукнув закаблуками, виказуючи, наскільки він молодцюватий та моторний, більше в кабінеті не затримувався, а Микола Платонович, як звичайно, неквапно підійшов до столика і, вийнявши конверта, перерахував асигнації. На нещастя, він саме ввійшов у конфлікт із генерал-губернатором – потім це перешкодило Ленсалю здобути омріяне, а вдовольнитися невеселою й малоприбутковою посадою інспектора гімназії…
– А скажіть, – перебив мої думки Ленсаль. – Ви тільки-но вступили за вчительську кафедру, а учні вже вас, як вітру, бояться. У чому секрет?
– У вітрі, – відказав я, легко всміхаючись. – Хіба ви не помічали: кожна людина витворює вітер. Ув одного він гарячий, а іншого холодний, в одного сильний, у другого зовсім слабкий.
– Ха-ха-ха! – засміявся Ленсаль. – А який вітер відходить од мене?
– Цілком догідний, щоб бути інспектором, – дипломатичне відказав я.
– Хотіли сказати: поліцейським? Не соромтеся, я й справді хотів бути поліцейським.
– Що ж вам перешкодило?
– Сумний збіг обставин.
Уже видно було гімназію, через двір од гуртожитного приміщення вів гімназистів німець Берген. Ішов, трохи похитуючись, наче втомлений кінь.
– А який вітер випромінює Адольф Карлович? – спитав із усмішкою інспектор.
– Нещасної жертви з алкогольним віддихом, – сказав я. – Нам треба було б йому допомогти.
– Звісно, звісно, – погодився Ленсаль. – Допомогти або полегшити йому існування. Замінити, приміром, кимось таким, як ви.
– Не надаюся для життя у спільних квартирях.
– А це ж чому? – звів брови Ленсаль.
– Через те, що вітер, який я випромінюю, видує звідти все тепло.
– Ви такий самонадіяний? – сказав Ленсаль.
– Я тверезо мислю, пане інспекторе, – чемно схилив я голову.
Побачивши інспектора, Адольф Карлович зупинився.
– О, що вони вчора вичворили, що вичворили! – сказав він, підносячи руку до лоба. – Треба всіх їх карать, тяжко карать, бо вони зведуть мене в могилу.
Інспектор дивився на Бергена іронічно-примружено.
– Я думав, що вчора потраплю в божевільню, – сказав Адольф Карлович. – О, що вони вичворили, що вичворили!..
Історія була типово школярська. Адольф Карлович повів учнів на прогулянку за місто. Вечір був чудовий, Адольф Карлович називав німецькі й латинські назви трав, які зустрічалися їм по дорозі, учні лазили по горбах у долині Кам'янки. Адольф Карлович сідав на каменя й дивився на засипану брилами долину. Хто зна, що він там бачив і що його приваблювало, але був того вечора надмірно замріяний. Учні тихо підкрадалися до нього й клеїли до мундира реп'яхи, але він нічого не чув і не бачив. Зрештою, схаменувся й наказав збиратися додому. Вони підійшли до гімназії, коли вже зовсім стемніло, зайшли разом до їдальні, а повечерявши, як завжди, помолилися. Потім рушили у спальні.
– Я був при них невідлучно, богом присягаюся, – сказав Адольф Карлович. – Аж доки не лягли всі у постіль…
Звісно, тільки тоді він зважився спуститися до себе в кімнату й покурити. О, він любив цю хвилину затишку, коли нарешті лишається сам з собою; я уявляю, скільки втіхи відчував, приплющуючи очі й пускаючи дим. Той дим розходився по кімнаті, сплітаючи химерні кола й завитки. Дивився на ті завитки, на дивні сині лінії, що легко розкручувалися, і блаженний мир одвідував його. Через те в той вечір не йшов до своєї кімнати, а біг, на ходу налапуючи ключа, який завжди лежав у нього в кишені. Вийняв ключа якраз тоді, коли підійшов до дверей, бо не хотів тратити зайвої секунди. Ключ звично прокрутився, Адольф Карлович глибоко ввібрав у себе повітря, переступив через поріг, і раптом дикий, розпачливий крик вирвався в нього з горла: пальці торкнулися чогось величезного, живого й кошлатого, і це кошлате навіть лизнуло його просто в обличчя. Нерви в Бергена не витримали, і він упав непритомний, а через нього скакнула величезна темна тінь.
Була це всім відома шкапа, яка блукала без догляду по вулицях міста і, як собака, випрошувала в людей хліба. Шкапа не знала, куди тікати, й покірно зупинилася біля бездиханного Адольфа Карловича. Чи їй стало жаль старого, самотнього чоловіка, в якого відібрала сьогодні найсолодші його хвилини, але заплакала над ним великими конячими слізьми. Лизнула йому раз і другий обличчя, і Борген отямився. Сів на підлозі й дивився на шкапу, яка все плакала над його самотністю й непристосованістю. Здавалося, ще мить – і вона виголосить йому промову про життя і світ, про те, що вона також зазнала чимало лиха. Адольф Карлович не розповів нам, що дуже розсердився на шкапу й кинувся до неї з кулаками, але такі на нього дивилися вологі, старечі й печальні очі, що йому раптом здалося: це він сам смертельно напився й оглядає себе в дзеркалі. Може, тому, несподівано злагіднів і вже не сварив тварину, а, вийнявши з кишені грудку цукру, яку взяв собі для самотнього чаювання, віддав її шкапі – вона вдячно подарунок прийняла. Тоді Адольф Карлович поплескав коня по шиї й наказав іти за собою. Шкапа покірно пішла, Берген вивів її надвір, а сам став на порозі. Кінь повернув до нього голову й хитнув, наче казав на добраніч, Адольф Карлович звів на привітання руку. Дві самотні істоти розпрощалися, як побратими, і те бачив з живих тільки я, бо, гуляючи вчора ввечері, примітив двох гімназистів, які тягли коня на шворці; керований непогамованим потягом до пізнання, став я їхньою тінню і все, що треба мені, вистежив… Адольф Карлович стояв у дверях, освітлений жовтим світлом лампи, потім сів на сходи, поставив лампу біля себе і раптом застогнав, похитуючись із боку на
