Три листки за вікном - Валерій Олександрович Шевчук
Государ спинився й подумав, чи не ліпше повернутися й піти геть, але побачив у шибах з обох боків вулиці десятки засвічених цікавістю облич, тож милостиво кивнув прохачеві й наказав іти за ним у палац.
Амбросій Іванович, коли його ввели в пишні царські апартаменти, стояв посеред величезної зали й тремтів, як осиковий листок, йому здалося, що ситуація повторюється, і все станеться зовсім так, як у Варшаві. Ось зараз відчує звіриний рев, і на нього налетить ще більший і жорстокіший монстр.
Але нічого такого не сталося. Третяк побачив проти себе холодні водянисті очі його величності, які пильно на нього дивилися («Як змій на нікчемну жабу», – подумав він), – цар скаргу вже переглянув.
– Те, що написав, – сказав зимно, – дуже серйозне. Коли скаржишся неправедно, ти загинув, але коли все, що тут написано, – цар тицьнув пальцем у папір, – правда, тебе винагородять і дістанеш захист. Заарештуйте його, – наказав, не звищуючи голосу.
Через кілька годин фельд'єгер мчав уже стряпчого з Петербурга у Варшаву, везучи й власноручного листа його імператорської величності. У Третяка під час тієї поїздки зійшло двадцять сім потів, а його кучерявий чуб порідшав наполовину. Передчував муки, на які його віддасть Костянтин Павлович, і бажав собі тільки легкої смерті. Те волосся, що в нього залишилося, посивіло, він згорбився і став напрочуд схожий на професора історії Київського університету Сарницького. Йому маячіли якісь привиддя, що простягали до нього руки, одна з тих почвар мала обличчя волинського генерал-губернатора, а друга – ад'ютанта великого князя. Амбросій Іванович прокидався, омитий холодним потом, ноги йому корчило, язик ставав у роті кілком, серце вистрибувало з тіла – мигало червоне, криваве марево, і йому здавалося, що вони мчать назустріч розверстій пащеці, яка за мить навіки проковтне і карету, і фельд'єгеря, і його самого. Вихоплювався з того марева, але ставало ще нестерпніше, і Третяк западав у чорний морок. Увижалося йому, що тіло його заростає шерстю і, як тільки в'їдуть вони в ліс, який бовваніє попереду, перетвориться він у вовкулаку й вистрибне з цієї душної клітки в захистя дерев. Відчув, що навколо нього й справді ліс, але дивний, несвітський: кожне дерево в ньому – жива істота. Кожне дерево – й рослина, й людина водночас, і в цьому лісі людей відчув пекучу самоту. Ставав вовкулакою, а волів жити деревом, щоб вільно закинути в небо шумливу крону й пити його, вмиватися ним, а втиратися хмарою. Тугу загнаного звіра відчув Амбросій Іванович Третяк, бо єдине, що залишилося йому з бажань: нічим ні від кого не різнитися. Хай прийде смерть, або хай стане в лісі людей тінню, хай житиме, як і всі, аби тільки мати спокій. Знав: у химерні, незвичайні сіті заплутала його доля, а це так страшно. Страшно безнастанно труситись у цьому тарантасі і знати: доки доїде до місця, може розтруситися, як борошно з дірявого міха. Ні, не хоче він аніяких пригод, а, коли, дасть бог, переживе це випробування, існуватиме ще тихіше, ніж доціль. Не відчуватиме й гордині до світу й не намагатиметься більше утверджувати свого «я». Нічого осібного, нічого надзвичайного – все «як у всіх», усе вкладене в чітко означене ложе. Прокрустових лож, думав він, не буває – є тільки наша нездатність пристосовуватися. Відтепер знав, що будь-яке ложе, до якого його допустять, буде по ньому, треба – витягнеться, а ні – скоротиться. Одного тільки хотів – минути смерть. Через це молився й заклинав, і той його безголосий поклик лунав у лісі людей, як розпачливе вовче виття. Тоді ж прирік страшним зуроченням Миколу Платоновича Біляшівського, щоб той не відступився од слова свого. «Коли відступишся від моїх сиріт, сльози їхні впадуть тобі на голову камінням!»
Фельд'єгер прибув уночі й передав найвище повеління великому князеві. Костянтина Павловича розбудили, царського листа подали в ліжко – прочитавши його, великий князь позеленів.
– Негайно викличте до мене ад'ютанта! – наказав. Ад'ютант примчав, ледве встигши застебнути на мундирі гудзики. Витягся перед великим князем, але той зірвав з нього еполети і зі звіриним ревом почав давати йому ляпаси. Ад'ютант стояв, як дерево, чітко виконуючи християнську повинність підставляти другу щоку, – не тямив, що відбувається.
– Ти, негіднику! – кричав великий князь. – Брехуне й підступнику. Зігною, розтопчу, розітру!
Великий князь схопив ад'ютанта за комір і поволік у знайому вже нам приймальну залу. Ад'ютант відразу ж упізнав запалені очі стряпчого, затремтів, як осиковий лист, і раптом божевільне заверещав. Спробував кинутися геть, але слуги перехопили. За кілька хвилин убігли захекані козаки.
– Сто нагаїв негіднику! – закричав великий князь, і штани злетіли з ад'ютанта, наче за помахом чарівної палички.
Засвистіли бичі, а великий князь бігав довкола жертви і похрускував пальцями – голосно рахував. Ад'ютант вив не своїм голосом. Амбросій Іванович не витримав: упав на коліна й заломив у німому благанні руки.
– Досить! – рявкнув великий князь. – У фортецю, в одиночну камеру мерзотника! В ту саму, де сидів оцей!
Вихекнув із себе повітря і раптом спинився, придивляючись, як молиться і б'є поклони стряпчий. Нечутно наблизився до Третяка і став. Амбросій Іванович закляк зі зведеними догори руками.
– Вдалося тобі викрутитися, голубчику? – спитав великий князь сардонічне. – Ферт ти, братику, ферт! Шкода, що я тоді випустив тебе зі своїх рук.
– Помилуйте! – прошелестів ледь чутно Третяк.
– Звісно, помилую, – сказав великий князь. – Але більше не потрапляй мені на очі, голубе. Мокрого місця від тебе не лишу!
Третяк кинувся, щоб поцілувати ноги великому князю, але той бридливо відскочив і помчав через приймальну залу.
– Слідчу комісію – в Житомирі – заревів він. – Відправити зараз же!
Слідча комісія виїхала в ту ж таки ніч, прихопивши з собою і стряпчого. Вони зупинилися ночувати у Зв'ягелі, і звідси Третяк зумів послати в Житомир посланця, який мав випередити комісію, – був то один із його чотирнадцяти кумів. Кум учасно звістив старшого
