П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
Десь далеко пролунало кілька пострілів, і Гундлах запитав, чи не стрілянина розбудила Гертеля. Але той заперечив: адже до таких звуків тут усі звикли. Вони вийшли в коридор. Двері поверху були замкнені, але в шпарині з внутрішнього боку стирчав запасний ключ; це було необачністю, адже ззовні його можна було вхопити спеціальним інструментом і обернути. Другий замок був справний, засув — також. Лишалось вікно. Гундлах і Гертель оглянули всі кімнати, всюди ходили тільки вдвох, нарешті несподівано наштовхнулись на телетайпний апарат, в якому стирчала передана з Німеччини телеграма. На ній був зазначений час відправлення: 9 годин 55 хвилин. Отже, якщо відняти сім годин різниці в часі, то вона тільки-но надійшла; Гертеля, напевно, збудило цокання телетайпа.
Гундлах жадібно відірвав стрічку, де мало бути схвалення вжитих ним дій, проте був розчарований. «Не робіть необачних кроків… — прочитав він, відчуваючи, як у ньому підіймається гіркота образи. — Дії без участі ВВВ вважаємо недоцільними й безвідповідально ризикованими. Ми перевіримо ситуацію. Чекайте вказівок. Вінтер. Закордонний відділ Рейнського акціонерного товариства промислового будівництва». От і все. Приголомшливий абсурд! Не дії без участі ВВВ, а навпаки — дії спільно з ними, а також зволікання були б безвідповідально ризикованими!
Гіршого він навіть не міг собі уявити. «Якщо виникнуть ускладнення, дійте на власний розсуд, ми розраховуємо на вас», — говорив йому на прощання Вінтер, а тепер відмовився від своїх слів. Те побажання й досі стояло в нього у вухах, але ж воно ніде не записане… Поступово гнів Гундлаха влігся. Від такого типа, як Вінтер, іншого й не можна було сподіватись. Людина без розмаху. Певно, хотів застрахувати себе, як оце Гундлах, але ж Вінтер не належить до керівництва концерну. Не інакше як директор Люпп вплинув учора ввечері на нього. Отже, тепер вони обговорюватимуть це на правлінні — їм однаково, що тим часом може статися з Дорпмюллером, сидітимуть собі за овальним столом і ділитимуть відповідальність так, щоб зрештою ніхто з них її не ніс. Вони схвалюватимуть, звичайно, і його дії, особливо якщо вони виявляться успішними.
А якщо ні?.. Пославши все до біса, Гундлах засунув телеграму в кишеню; він не збирався показувати її Зайтцові. Таке треба приховати, він тепер має покладатись лише на себе. Щоб відігнати неприємні думки, зателефонував Францісці. В Німеччині було вже чверть на одинадцяту, вона мала скоро вийти з дому. Їх з'єднали напрочуд швидко, але коли Гундлах розмовляв з Франціскою, дзвінкий голос якої дуже чітко долинав до нього чи трансатлантичним кабелем, чи через супутник зв'язку, він помітив, що до телефону й досі підключені підслуховуючі апарати детективів. Можливо, Ворд, Вебстер і Віллоубі зараз і не підслуховували його, але їхні прилади все записували.
— Так, все йде, як і повинно бути, — сказав він, вражений несподіваним здогадом. — Цю справу ми владнаємо, Франціско, не турбуйся.
— Ти просто заспокоюєш мене? Щойно радіо передавало зовсім інше про події в тій країні… Сутички в столиці… Хіба ти не помічаєш там нічого?
— Та ні, тут абсолютно спокійно. Якби й справді таке діялось, то чи зміг би я зараз взагалі з тобою говорити?
— Будь обережним — обіцяєш мені? Я дуже боюся, Гансе.
Йому перехопило дух. Він так виразно її чув, а сама вона була так далеко, і, як і завжди, якась трохи чужа. Найбільш близькими вони почували себе лише тоді, коли між ними пролягало кілька тисяч кілометрів. Йому вчулось, ніби вона схлипнула; мабуть, він їй все ж таки потрібен, як і вона йому. З її попередницею він ніколи не був упевнений, що не почує в трубку сторонніх звуків; одного разу з його ж квартири йому відповіли чоловічим голосом. Якщо Франціска й справді наставляла йому роги, то робила це досить розумно, дбаючи про його спокій; підходила до телефону завжди сама.
— Я ще подзвоню тобі… — сказав він, кладучи трубку. Жінок Гундлах розрізняв за їхніми додатковими якостями. У Франціски він любив м'яку теплу шкіру, запах, її п'янкі обійми, решта була для нього другорядним. Вона ніколи не розуміла його проблем, та й її переживання залишались для нього неприступними. «Можливо, колись усе це зміниться», — подумав він сумно, але уявити собі такої зміни він не зміг.
Після п'ятої години надворі все ожило. Ще огорненим досвітніми сутінками бульваром де лос Ероес уже носились автомашини. Гундлах вважав передсвітанкові години найнебезпечнішими. Оскільки Гертель ще спав, Гундлах спробував сам відімкнути од телефону додаткову лінію; проте його знання в цій галузі були досить обмежені, він побоювався, щоб апарат не відключився зовсім, адже зараз цього аж ніяк не можна було допустити.
Незабаром телефон справді озвався.
— Сума приготовлена? — запитав жіночий голос. Можливо, це була та сама, з готелю, хоча Гундлах не був цього певний. — Тримайте всю її разом.
— Коли й куди вам її доставити?
— Сьогодні передачі не відбудеться. Чекайте мого дзвінка завтра о цій же порі в готелі «Каміно Реаль». — І на лінії знову запанувала мертва тиша.
О восьмій годині з'явився доктор Зайтц.
— Ось тобі й маєш, — буркнув він. — Нова халепа: сиди на купі грошей і чекай… Схоже, банки сьогодні не відчиняться. На околицях міста, кажуть, готується заборонена демонстрація, через те жодна установа не працюватиме.
— Не думаю, щоб клієнтів нашого рівня обмежували годинами прийому. Якщо хочете, я організую транспорт.
— Будь ласка.
Гундлах сів до телефону й кілька разів набрав номер банку, з яким працювала їхня фірма, проте там ніхто не відповідав Мовчав і домашній телефон керуючого. Гундлах записав адреси службовців банку, щоб з'їздити до них і домовитись на місці.
— Спочатку краще з'їздіть до готелю, — порадила пані Біндінг, даючи йому план міста. — Банки в першу чергу обслуговують старанно поголених клієнтів.
