П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр
«Каміно Реаль» стояв у величавій самозакоханості старовинного іспанського стилю серед цілого ряду готелів, таких, як «Хілтон» і «Ріо-Гранде», ніби скопійованих один з одного.
— Пообідаймо разом, — запропонував Гундлах; йому хотілось розпитати в Гертеля про події на берегах Лемпи та в інших районах країни. Але в того, напевне, були якісь інші плани, чи, може, він не хотів викликати невдоволення Зайтца, який понад усе цінував васальну відданість свого підлеглого.
Піднявшись до себе в номер, Гундлах став під душ. Щоб прийти в форму перед другим раундом, він мусив трохи перепочити й добре попоїсти. Номер вражав помпезністю; масивні меблі з кедрового дерева чудово гармоніювали з облицьованими стінами і, здавалося, пахли ніжніше від квітів у вазонах. Тут, певне, саме чекали приходу високого начальства. На догоду вередливим янкі — найчастішим тутешнім клієнтам, кахлі аж ряхтіли бірюзою, величезний рушник, мило та зубна щіточка були запаковані в целофановому пакеті.
Внизу, в ресторані, Гундлах замовив перед супом склянку сухого мартіні. Чекаючи потім на смажену баранину, він перезирнувся з високою чорнявою дамою, яка з соломинкою в зубах сиділа за два столи від нього, напівзакрита квітчастою перегородкою. — Він відчував, як тілом приємно розходиться алкоголь. Настрій, трохи зіпсований розмовою з Вальманом, поступово піднімався. До смаженого м'яса з молодою картоплею та зеленими бобами він замовив півпляшки рожевого шампанського; за це йому ніхто не зважився б дорікнути після всього, що він пережив після Франкфурта… Даму затулив кельнер. Широким жестом подаючи зеленкувате фісташкове морозиво, він намагався показати все своє мистецтво й таким чином підняти собі ціну, а заодно й суму чайових. Поверх усього він приправив морозиво свіжими полуницями, привезеними літаком з Каліфорнії; ці екзотичні ягоди він спритно обрізував срібними щипчиками, опускав кожну окремо в крижану воду, щоб потім змочити тонким шаром вершків. Коли кельнер відійшов і Гундлах знову глянув на те місце, де сиділа дама, там уже нікого не було. Замість кави Гундлах випив чарку віскі, підписав рахунок і зібрався зателефонувати Гертелеві.
У вестибюлі, біля телефонних кабін, Гундлах знову побачив ту даму. Зупинившись, він зважував, чи досить тверезий і чи зможе мобілізувати свій бідний запас іспанських слів, щоб зробити комплімент цьому чудовому створінню. Гундлаха трохи спантеличило, що дама теж зупинилась. Майже поруч. На ній була елегантна світла сукня, крізь яку просвічувала засмагла шкіра. Чи жінка ледь помітно всміхнулась а чи йому лише так здалося від випитого віскі, та вона раптом спитала:
— Чи не мені ви хотіли зателефонувати?
Гундлахові аж подих перехопило. Хоч вона й схожа була на повію, його ніби електричним струмом ударило йому страшенно захотілось побути з нею, й негайно, цю ж мить! Він лише спромігся сказати:
— Я думаю, що моя кімната вам сподобається… — Гундлах був такий збентежений, що нічого кращого йому не спало на думку.
Жінка якось особливо всміхнулась і попливла поперед нього. На зріст вона була приблизно така сама, як і він. Гундлах пожадливо спостерігав за рухами стрункого жіночого стану в елегантній сукні й з приємністю думав, що вона вже майже належить йому. Їй було років двадцять п'ять — тридцять, її темне волосся, зв'язане в тугий «кінський» хвіст, вільно спадало на спину. Ввесь її вигляд хвилював його й збуджував, хоч, як йому здавалося, знадливість цієї жінки не була штучною, професійною. Ще не цілком вірячи своєму щастю, він спритно прослизнув услід за нею до ліфта, мов той мисливець, що боїться проґавити здобич; при цьому він намагався бути коректним і, наскільки дозволяв йому випитий алкоголь, тримався солідно.
Вгорі він одімкнув перед нею двері. В голові роїлись найневірогідніші думки: «Може, через комендантську годину вони змушені займатися своїм ремеслом в обідню перерву?..» його дещо здивувало, що, ввійшовши до кімнати, вона не почала одразу роздягатися.
— Що питимемо? — запитав він, глянувши на телефон.
— З вас уже досить. Я до вас у справі… Мене просили переказати вам, що в ваших інтересах, а надто в інтересах вашого земляка ви повинні триматись якомога далі від американців.
Гундлах слухав, нічого не розуміючи. Минуло кілька довгих секунд, перш ніж до його свідомості дійшов зміст сказаного. Все довкола затягло туманом, Гундлах уже не бачив стрункого знадливого стану жінки, перед ним лишилось тільки її серйозне обличчя: в очах у неї жевріли водночас сум і суворість, ніби вона зібралася видерти в нього з рук гроші, яких там не було; в тих очах полум'янів бойовий заклик і приреченість зацькованої людини. У всякому разі такі думки снували в його притуманеній алкоголем свідомості.
— Але чому? — промимрив Гундлах.
— Агенти ВВВ діють спільно з американським посольством. Вони хочуть нас вистежити. Тримайтесь якнайдалі від цих людей, інакше Дорпмюллера більше не побачите.
Вона кинула на стіл конверт і швидко вийшла з кімнати, й за нею зачинилися двері. Все відбулося блискавично й приголомшило Гундлаха, як і та, сказана нею у вестибюлі, фраза. Неспроможний відразу все збагнути, він важко опустився в крісло, потім різким рухом розірвав конверт. Звідти вислизнула фотографія. Дорпмюллер був зображений з розгорнутою газетою в руках. На газеті було чітко видно її назву «Діаріо Латіно» і сьогоднішню дату.
6
— Ми повинні якомога швидше відмежуватись од тих людей, — сказав за двадцять хвилин по тому Гундлах у кабінеті шефа філії Рейнського акціонерного товариства. — Я відразу помітив, що з цими детективами не все гаразд.
— Відразу? — перепитав доктор Зайтц.
— Це було неважко зробити. Фірма ВВВ за рік уладнала шістдесят процентів справ з викупом викрадених у цих краях осіб. Такого успіху ніхто не спроможний досягти без попутного вітру. За фірмою стоїть американське посольство — воно сприяє їй і прикриває її діяльність, яка
