П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

— Це ж звичайнісінька спекуляція.

— Повстанці вже відчувають це на собі. Ми, власне, теж відчуваємо. В такий спосіб американці допомагають місцевому урядові в його боротьбі проти лівих сил, але хочуть зробити все за наш рахунок. Отже, Дорпмюллера ми повинні звільнити без агентури ВВВ. Вважатимемо, що для нас вона не існує.

Зайтц, худий і зблідлий, сидів з фотографією Дорпмюллера в руці — то було кольорове фото, надіслане викрадачами. Від Зайтца чекали рішення, якого він волів би не приймати. Про це свідчив увесь вираз його обличчя й сердита поза. Хворобливий переляканий чоловічок чіпко тримався за свої права керівника.

— А як сталось, що оцю річ передали вам, замість того, щоб надіслати сюди? — спитав Зайтц.

— Вони їхали за автомашиною Гертеля в аеропорт і з аеропорту, тож, очевидно, здогадались, ким я є насправді: вповноваженим з Німеччини.

— Про ваші повноваження мені нічого не відомо.

— Ми повинні анулювати договір з детективами. До того ж негайно, якщо ми хочемо діяти активно.

— Не поспішайте, пане Гундлах, на це ми не маємо права. На такий крок можна зважитись лише з дозволу центру. — Зайтц підніс фотографію до світла і почав уважно обмацувати її пальцями, немов банкноту, справжність якої викликала сумнів. Увесь його вигляд свідчив, що він вірить далеко не кожному слову Гундлаха. Фотографія була єдиним доказом, і Зайтц, здавалося, зважує, чи не підроблена вона. Щоб позбутися зайвих клопотів, він охоче переслав би її детективам. Підробка! В добре обладнаній лабораторії фахівці змогли б підставити Дорпмюллерові газету так, ніби він тримає її в руках, але таке було б можливе лише за умови, що в них є його фотографія. Однак, якщо зважити всі обставини, таке припущення здавалося досить безглуздим, і якщо воно в нього виникло, то лише через те, що він і досі почував себе ображеним: адже Гундлах намагався перед обідом вибити його з сідла. Не полишаючи думки про помсту, Зайтц знову взявся рукою за печінку й схилився на бік.

— Це нічого не допоможе, пане Зайтц. Ми повинні бути готовими платити. Зателефонуємо до дирекції або дамо телеграму!

— Воно можна б, але ж там зараз десята година вечора: кого з керівних працівників ми застанемо на роботі? — Поки пані Біндінг замовляла телефонну розмову, він, глянувши на Гундлаха, доказав — І ще одна проблема. Хто ж, коли не агенти ВВВ, передасть гангстерам гроші?

— Ну, це можу зробити і я.

Зайтц кивнув головою, ніби знайшовши підтвердження своїх здогадів. Здавалось, він тепер не довіряв не лише фотографії, а й самому Гундлахові! Чи не вважав він його здатним загарбати призначені для викупу півтора мільйона доларів і втекти? В це було важко повірити, але саме таку підозру можна було прочитати в очах Зайтца.

— Сьогодні вранці, — сказав Зайтц, — ви підозрювали детективів у спільництві з викрадачами, а зараз уже твердите, ніби вони, навпаки, — допомагають поліції. Це звучить не дуже переконливо.

«До чого ж обмежена людина! — думав Гундлах. — Міркує досить тверезо, але на рівні завідувача поштово-телеграфної каси, який намагається впіймати злодія, що засунув руку до нього в касу». Звичайно, Гундлах сам винний, він повинен був би врахувати чутливість цього чоловіка, пошкодувати його честолюбство; не завжди пряма дорога є найкоротшою.

Нарешті трансатлантична служба зв'язку з'єднала їх з Кельном. До телефону підійшов хтось з керівництва фірми. Покректуючи від хвилювання, Зайтц так скупо й мляво пояснював суть справи, що Гундлах на превелику силу стримував себе від спокуси вирвати в нього з рук трубку. Проте так і не наважився, це завело б надто далеко. А за кілька секунд він уже пошкодував, що не зробив цього.

Гундлах зрозумів, що до думки Зайтца у Кельні надто прислуховуються. Зайти, повагом поклав трубку й сказав:

— Директор Люпп не хоче сам вирішувати цієї справи. Він винесе запитання на завтрашнє засідання, а о дванадцятій нам повідомлять.

— Завтра о дванадцятій може бути запізно. Дозвольте, я з ним поговорю.

— Будь ласка.

Зайтц відвернувсь, а пані Біндінг, розшифрувавши його рух, відразу ж сказала, зв'язок поновити неможливо, бо директор Люпп розмовляв по телефону-автомату, а більше нікого з керівництва нема. Вона, між іншим, повідомила, що в приймальні чекає пан Пінеро зі звітом про роботу детективів протягом дня.

— Скажіть, нехай увійде, — наказав Зайтц.

Пінеро був дужий кремезний молодик з коротко підстриженим густим волоссям. Він увійшов пружинистою ходою, на обличчі його немов застигла сяюча усмішка, оголивши білі блискучі зуби. Гундлахові не відразу впало у вічі, що в рисах Пінеро є щось йому дуже добре знайоме, аж потім він пригадав: молодик схожий на Гаррі Гранта зі старих фільмів, або на полковника Каддафі. Пінеро тримав у руках невеликий папірець, і це свідчило про дріб'язковість справи, у якій він прийшов. Після пишномовного порожнього вступу в звіті зазначалося, що викрадачі десь близько одинадцятої години запитали Зайтца по телефону, чи готові гроші для викупу; їм було поставлено вимогу дати ще одне підтвердження того, що Дорпмюллер живий… І ось вони дали це підтвердження. Все відбувалось саме так, як і передбачав учора Вінтер.

— Фотографія вже в нас, містере Пінеро. — Зайтц затнувсь, ніби він не наважувався казати далі. – Але гангстери, здається, заперечують проти вашого посередництва.

— На якій же підставі, сер?

— Вони пояснили панові Гундлаху, що ваша фірма має зв'язки з американським посольством.

Пінеро лишався підкреслено люб'язним.

— Це що, націоналістична упередженість? — запитав він.

— Мабуть, не тільки, — мовив Гундлах. — Вони бояться пастки. Між іншим, чи зазнавали ви останнім часом якихось невдач, чи не пробували ви ошукати своїх партнерів?

— Навіщо? І як би ми могли це зробити?

— Як? Наприклад, з допомогою радіопередавача в автомашині, що перевозить гроші для викупу, або з допомогою мініпередавача в самому мішку з грошима. А навіщо — то