П'ять життів доктора Гундлаха - Вольфганг Шрайєр

Вона йому всміхнулась, і хоч її усмішка не зачарувала його, та все ж додала мужності.

В готелі «Каміно Реаль» на Гундлаха чекала звістка, котру він, як виявилось, уже знав. О 5 годині 58 хвилин черговий записав телефонограму: «Сьогодні передача не відбудеться. Чекайте дзвінка завтра в цей самий час». Очевидно, телефонували ще до того, як подзвонили в контору філіалу. З цього можна було зробити висновок — протилежна сторона змушена була перенести день зустрічі через сьогоднішні події. Дорогою до готелю Гундлах не помітив нічого надзвичайного, і все-таки напруження відчувалось. На проспекті Кускатлан і вулиці Рубена Даріо вітрини, які не мали жалюзі, були позабивані дошками. Власників, очевидно, попередили.

Гундлах вирішив теж бути обережним і не кататися містом без діла. Нарешті він додзвонився до директора банку. Той говорив зі свого власного будинку на околиці міста, в аристократичному районі Сан-Беніто. Директор сказав, що, на жаль, для транспортування цінних речей (Гундлах для маскування сам придумав такий вислів) — ситуація зараз дуже непідходяща… Очевидно, він мав рацію. Коли вже викрадачі протрубили відбій, то нехай гроші залишаються там, де вони лежать…

Гундлах зателефонував до Зайтца й натяками переказав йому думку директора.

— Я знав, що так воно й буде, — відповів Зайтц.

Тепер Гундлах мав вільний час, уперше в цій країні. Прийнявши ванну і поснідавши, він прочитав матеріали зеленої папки Вінтера. Там було дещо про політичну ситуацію в країні, проте головного він так і не міг второпати. Все якесь абстрактне, заплутане, незрозуміле й не хвилювало. Звичайно, він умів читати досьє, розбиратись у складеному спецвідділом його шефа сухому аналізі першопричин, але все це мало його цікавило. Коли йшлося про те, щоб для втілення проекту будівництва здобути прихильність того чи того високопоставленого африканського службовця, то там належало знати, як він одержав посаду, хто його вороги, де він навчався і які його політичні погляди. Але ситуація в цій країні, вважав Гундлах, не мала суттєвого значення для його завдання. Вона лише гальмувала, оскільки ж нічого не можна було змінити, то й вивчати її не варто; концерн і так поступово згортає тут свою діяльність.

Гундлах вийняв кишеньковий калькулятор. Він завжди брав у відрядження цей досить дорогий прилад, частково як допоміжний засіб для розрахунків, а частково просто як символ цивілізації. Вчора, наприклад, він вирахував з допомогою калькулятора тривалість польоту й денний прибуток за вкладення в банк трьох мільйонів марок. Зараз Гундлах зайнявся набагато складнішими проблемами, суто особистими, — хотів угадати свою долю. Іноді в години дозвілля він пробував з допомогою калькулятора зазирнути в майбутнє. Бо за інструкцією фірми, що випускала ці прилади, стан людини можна визначити, якщо дату свого народження ввести до однієї з зазначених в інструкції формул, закодованих назвами виготовлюваних у Техасі текстильних виробів. Коли вірити інструкції, внутрішній стан кожного індивідуума визначається трьома складовими: фізичною, емоційною та інтелектуальною, які змінюються за синусоїдальним законом, причому криві цих характеристик мають різний період коливання й відраховуються з моменту народження людини. На основі цього з допомогою математичних розрахунків мінікомп'ютер і визначає стан людини.

За п'ятнадцять хвилин Гундлах уже знав, що його інтелектуальна крива спадає до нуля. Фізична оцінюється на плюс чотири і теж має тенденцію до спаду, тим часом емоційна лінія почуттів підіймається стрімко вгору. Отже, на нього чекали глибокі почуття, що приведуть його в якийсь дім, адже такі почуття можливі лише в жіночому товаристві, а зараз тут для цього непідходящі умови. Інші показники були гіршими. Не дивно, що він у такому агресивному стані переміг за очками своїх супротивників, а тепер його акції падають. А може, все це дурниці, якась астрологія. Гундлах часто думав так, коли наслідки обчислень виходили не дуже втішними, хоч Фрідріхс і запевняв його, що біологічним кривим можна вірити. Фрідріхс дійшов до того, що записував дати народження впливових людей, щоб перед важливими засіданнями врахувати їхні біоритми. Це допомагало обрати правильну тактику. В свої двадцять дев'ять років він дослужився до посади заступника Гундлаха, і ця стрімка його кар'єра, звичайно ж, дозволяла зробити висновок, що в усіх цих розрахунках дійсно щось є.

Об одинадцятій сорок п'ять Гундлах вийшов з готелю.

— Будьте обережні, — попередив його портьє. — З передмістя наближаються три колони, понад сто п'ятдесят тисяч чоловік… Такого в нас тут ще не бачено.

— Що то за демонстрація?

— Кажуть, нібито ліві партії об'єдналися. Вони називають цю демонстрацію «Маршем єдності».

Гундлах вирішив оглянути центр міста. Центр уявлявся йому серединою шахової дошки, на якій він завтра гратиме. А тепер вабила ще й демонстрація. Тут приховувалась загадка, яку хотілось розгадати, бо в паперах Вінтера було затуманено характер режиму, який називався там то «хунтою реформ», то «молодими офіцерами» чи «військовою молоддю». Гундлах був певен, що тут справжнісінька військова диктатура. Для фірми режим був партнером, вона описувала його з прихильністю. Але диктатори дозволяють марширувати тільки своїм поплічникам, решту демонстрацій і мітингів вони терпіти не можуть, розганяють їх, нерідко із застосуванням зброї… В Гундлаха раптом пробудилась цікавість, кортіло почути відгомін далекого грому, який був частиною його власного минулого. Гундлах пригадав похмурий листопадовий полудень 1968 року, коли він виколупував з бруківки західноберлінського району Шарлоттенбург каміння й кидав ним у поліцаїв, атака яких незабаром захлинулась. Він відчув якусь дивну полегкість, коли один з кинутих ним каменів влучив у поліцая. Згодом Гундлахові здавалося, що, беручи участь у тих вуличних боях, він протестував проти рідного батька, надолужуючи хлоп'ячу свободу перехідного віку, якої він був позбавлений надто суворим вихованням.

План міста був схожий на решітку, як і в більшості населених пунктів Нового Світу. З півночі на південь тяглись проспекти — «авеніди», їх зі сходу на захід перетинали вулиці-«кальє», суворо перпендикулярні й рівні, мов струна. У тому місці, де аве-ніда Кускатлан сходиться з кальє Дельгадо, й був центр, хоч само «серце міста» — площа із статуєю вершника-визволителя — лишалася трохи на схід. Далі був парк. Свободи з пам'ятником Незалежності. Над білим мармуром здіймалось блакитне небо. Всюди все було біле та блакитне — національні кольори країни.

Автомобілів