Легенда золотої кицьки - Ксенія Пєтухова
Подивившись на залишки янтарного напою на дні скляної ємності, я ковтнув іще. Розслаблення і ніжна дія п’янкого смаку розповзлися по всьому тілу.
Коли я прокинувся у вагоні потягу сам, то навіть подумав: «Все, що було вночі, мені, певно, наснилось». Та й взагалі, а чи була та білявка із дивними розмовами насправді? Чи справді її теплі руки на кілька годин витягли з моїх грудей той жах, що тепер знов сидить всередині? І чи був насправді той день, коли я тікав від залишеного мною понівеченого тіла. Чи було моє життя взагалі?
Та зрозумівши, що так я можу зайти дуже далеко в густі хащі власних думок, я зупинився і зробив черговий висновок… прийняв чергове рішення. Коротше кажучи, остаточно зрозумів, що мене більше не було. Ніколи не було. Саме тому на гроші, що я запопадливо зняв із власного рахунку ще по дорозі на вокзал, я купив дві пляшки вина. Треба було відсвяткувати власну загибель. На жаль, народження святкувати ще зарано…
Алкоголь допоміг розважливо подумати не над тим, з якою швидкістю душа покидає тіло жертви, а про те, як далі організовувати власне існування. На копійки, що в мене лишились, можна буде непогано затаритись консервами, купити спальник, якщо доведеться ночувати на вулиці, а потім… А потім лягти і вмерти. Бо ж що ще робити, коли немає власного дому, а при зручній нагоді тебе схопить міліція?
Мене чекає тюрма. З одного боку — це жахливо і не вкладається в жодні рамки. З іншого…
Ну, судячи із сюжетів кінофільмів, принаймні у тюрмі я точно буду знати, що в мене є тепле ліжечко і поживна їжа кожного дня. І так приблизно на найближчі 70 років, чи навіть на довічний строк. І ні про що не треба турбуватись — от щастя!
Я не втримався і засміявся вголос. Добре, що вже була друга ночі і на набережній майже не лишилося людей. Хіба що сексуально заморочені парочки, які боязко займалися міні-оргіями по кущах, наче кролі. Та їм було не до мого реготу.
Коли я нарешті заспокоївся і протер вологі очі долонею, то помітив, що коло мене присів схожий на бомжа чоловік. Запах від нього був досить стриманий — мабуть, влітку він не гребував морськими ваннами, аби позбутися своїх вирощених за зиму блощиць та паразитів. В принципі, цей чолов’яга міг виявитися навіть і не бомжем, а місцевим п’яничкою, що зовсім забув, як люди мають слідкувати за власною гігієною.
— Пане, а ви б пляшечку не допивали — пригостили б старого? — нерішуче промовив бородань до мене.
Я подивився на дно пляшки. Лишилась десь третя частина. Що ж, власні похорони я вже достатньо обмив:
— Тримай.
Рука з татуюваннями на пальцях лягла на прозоре скло.
Цікаво, чи це не в тюрмі бороданю зробили такі синюшні позначки на п’ятірні?
Тим часом мій співрозмовник приклався до пляшки і ледь не одним ковтком висушив її.
— Уф! — промовив вдоволено дідуган. — Дякую, хлопче! Чудове винце! Мене, до речі, Опанасом звуть. Чи просто Опа, для друзів.
Я заплющив очі і глибоко вдихнув. Бувай, Яне. Вдалої мандрівки у царство мертвих.
— Джон, — назвався я у відповідь.
— Джон? Це не наше якесь ім’я… — здивувався бородань.
— Не подобається — котись звідси, — знизав я плечима.
Чолов’яга не образився на такі слова, а навпаки посміхнувся так широко, що його обличчя стало схоже на жаб’ячу пащу:
— Вітаю тебе, Джоне! А ти добрий чоловік, як я бачу.
Сперечатись було безглуздо, тому я лише порхнув губами і хотів було подивитись на море, та старий мовив:
— Отак вікуєш собі і навіть не здогадуєшся, що ще живуть на світі люди, яким не шкода півпляшки алкоголю для чужого старого!
Я промовчав.
— А ти відпочивати приїхав? — ніяк не міг вгомонитися старий.
— Може й відпочивати, — знизав я плечима і раптом згадав про те, що тривожило мене найбільше. — А твої татуювання на руках — це означає, що ти сидів десь?
— Було діло, — кивнув бородань.
— А яка кара зараз за вбивство?
— А ти що когось уже вбив?
Я намагався тримати себе в руках, та прямі питання завжди висмикували мене із нормального стану. І зараз у голові зародилося ціле дерево сумнівів із сотнями листочків страху — а що, як цей бомж теж підстава, аби тільки вибити з мене зізнання? І десь на його старезному зморщеному і потрісканому, як земля на сонці, тілі приліплений мікрофончик, що допомагає служителям порядку знаходити паскудників, типу мене?
— Ну, не хочеш казати — і не треба, — знизав плечима дід, — діло буденне. Хоч би новини подивитись — і направо, і наліво — усюди вбивства… А за них строк від 5 до 20. Хоча, як не пощастить — то й довічне можуть приліпити. Тоді єдине лишиться — сидіти по вечорах марудитися з тими книжками моральними, а зранку на загальнодержавне благо вкалувати, як собака на посту.
Бородань піднявся з лави і задумливо похитав головою:
— Піду я. Пізно вже.
І пішов. А я лишився один. У руки стало прохолодно через посилений вітер з моря. Я поклав долоні в кишені і раптом намацав невеличку колбу… Таблетки!
Після того, як ще в Києві я поспіхом кинув ліки матері у шафку, в кишені лишились ненароком прихоплені пігулки Ігоря.
Діставши білу ємність, я відкрив кришку і побачив рожеву пілюлю. Можливо, світ знову стане
