Убивчий білий - Джоан Роулінг
Драммонд відпив зі своєї чашки, і Страйк теж спробував свій чай. Слабенький.
— Украй неприємна історія,— мовив детектив.
— Цілком слушне зауваження,— зітхнув Драммонд.
— Ви розумієте, що я мушу поставити питання про досить делікатні речі.
— Звісно,— відповів Драммонд.
— Ви розмовляли з Іззі. Вона не казала вам, що Джаспера Чизвелла шантажували?
— Згадувала про це,— відповів Драммонд, кинувши погляд на двері — чи замкнені.— Мені він не обмовився жодним словом. Іззі сказала, що то один з Найтів... згадується родина, що проживала на території маєтку. Батько був наче різноробочим? А щодо Віннів, то ні, не думаю, що вони з Джаспером симпатизували одне одному. Дивна пара.
— Донька Віннів, Ріяннон, фехтувала,— сказав Страйк.— Вона була в юніорській збірній з Фредді Чизвеллом...
— О так, Фредді був такий талант,— мовив Драммонд.
— Ріяннон була серед гостей на святкуванні повноліття Фредді, але сама була на кілька років молодша. Вона вкоротила собі віку в шістнадцять.
— Який жах,— сказав Драммонд.
— Ви щось про це знаєте?
— Та звідки мені? — озвався Драммонд. Між темними очима пролягла тонка зморшка.
— Ви не були на тому святкуванні?
— Власне, був. Хрещений, самі розумієте.
— Ви не пам’ятаєте Ріяннон?
— Боже, та де ж мені пам’ятати всі імена! Там була чи не сотня молодих осіб. Джаспер поставив у садку шатро, Патрисія влаштувала пошуки кладу.
— Правда? — спитав Страйк.
На його власному повнолітті, яке святкували в занюханому пабі в Шордичі, скарбів ніхто не шукав.
— Так, на території маєтку. Фредді завжди полюбляв змагання. На кожній підказці — келих шампанського, все було дуже весело, святково. Я стояв на підказці номер три, біля отого місця, яке діти називали лощовиною.
— Яма біля будинку Найтів? — ніби між іншим спитав Страйк.— Коли я її бачив, там усе заросло кропивою.
— Ми поклали підказку не в лощовину, а під килимок під дверима Джека О’Кента. Йому довірити шампанське ми не могли, адже він мав проблеми з алкоголем. Я сидів край лощовини в шезлонгу і спостерігав за пошуками. Кожному, хто знаходив підказку, наливав келих, і діти йшли собі.
— Неповнолітнім алкоголю не давали? — спитав Страйк.
Трохи розсерджений занудністю детектива, Драммонд відповів:
— Шампанське пити нікого не примушували. То був день народження, святкування.
— Тож Джаспер Чизвелл ніколи не розповідав вам речі, яких не хотів би побачити у пресі? — спитав Страйк, повертаючись до основної теми.
— Нічого такого.
— Коли він найняв мене шукати спосіб приборкати шантажистів, то казав, що зробив те, що зробив, шість років тому. І натякнув, що тоді це було законно, але тепер уже ні.
— Гадки не маю, що це може бути. Джаспер, знаєте, був надзвичайно законослухняною людиною. Вся ця родина — стовпи суспільства, ходять до церкви, стільки зробили для місцевої спільноти...
Перелік чизвеллівських чеснот тривав хвилини дві й анітрохи не ввів Страйка в оману. Драммонд замилював очі, це було очевидно, бо точно знав, що саме Чизвелл скоїв. Почалася справжня лірика, коли Драммонд перейшов до вродженої добрості Джаспера і всіх його рідних, крім, звісно, гультіпаки Рафаеля.
— ...завжди готовий вивернути кишені,— завершив свій панегірик Драммонд.— Бусик для місцевих скауток, ремонт церковного даху, навіть коли фінанси родини... охо-хо,— знітився він.
— Те порушення, яким його шантажували...— почав був Страйк знову, але Драммонд перебив:
— Це було не порушення...— Він схаменувся.— Ви ж самі щойно сказали. Джаспер вам говорив, що нічого протизаконного не зробив. Не порушив правових норм.
Вирішивши, що тиснути на Драммонда щодо шантажу немає сенсу, Страйк перегорнув сторінку записника і побачив, як розслабився співбесідник.
— Ви дзвонили Чизвеллу того ранку, коли він помер,— мовив Страйк.
— Так.
— Це ви вперше мали поговорити з часу, коли було звільнено Рафаеля?
— Насправді ні. Ми мали розмову за кілька тижнів до того. Дружина хотіла запросити Джаспера й Кінвару на вечерю. Я подзвонив у міністерство, так би мовити, зламати кригу після історії з Рафаелем. Розмова була недовга, але досить приязна. Джаспер сказав, що на запропоновану дату вони не зможуть прийти. Також він мені сказав... ох, правду кажучи, він сказав, що не знає, чи довго вони з Кінварою ще будуть разом, що шлюб під загрозою. Він здавався утомленим, виснаженим... нещасним.
— І до тринадцятого ви більше не мали контактів?
— Ми й тринадцятого не мали контакту,— нагадав Драммонд.— Я дзвонив Джасперу, так, але він не відповів. Іззі каже...— він затнувся.— Іззі каже, що він, мабуть, уже помер.
— То була рання година для дзвінка,— відзначив Страйк.
— Я... мав інформацію, яка могла його зацікавити.
— Яку саме?
— То особисте.
Страйк чекав. Драммонд відпив чаю.
— Дещо пов’язане з родинними фінансами, які — гадаю, ви про це знаєте — на час смерті Джаспера були в сумному становищі.
— Так.
— Джаспер продав землю, перезаклав будинок у Лондоні, виставив на продаж у мене цінні картини. Дійшов уже до краю, передав мені останні полотна зі спадку старої Тінкі. Це було... власне, трохи навіть соромно.
— Чому?
— Я продаю картини так званих «старих майстрів»,— пояснив Драммонд.— Я не купую зображення плямистих коней пензля народних художників з Австралії. Як жест увічливості, адже Джаспер мій давній друг, я попросив свого знайомого у «Кристіз». Таку-сяку грошову цінність мало лише зображення чубарої кобили з лошам...
— Гадаю, я бачив цю картину,— сказав Страйк.
— ...але навіть це — дріб’язок,— провадив Драммонд.— Дріб’язок.
— Скільки приблизно?
— П’ять-вісім тисяч, якщо пощастить,— недбало відповів Драммонд.
— Деяким людям такий дріб’язок був би не такий уже дрібний.
— Мій любий друже,— мовив Генрі Драммонд,— на це не полагодити навіть десятої частини даху в Чизвелл-гаузі.
— Але Чизвелл думав продати картину?
— Так, разом зі ще півдюжиною полотен,— відповів Драммонд.
— У мене склалося враження, що місіс Чизвелл прихильна до цієї картини.
— Не думаю, що під кінець бажання дружини мали для нього велика значення... О Боже,— зітхнув Драммонд,— усе це так важко. Я справді
