Після того стало винятково питанням часу, коли Йоганнеса затягне у той самий вир. Він йшов на дедалі більші ризики, перевозив дедалі більші вантажі. Він хотів попастись, хай йому грець! Спокутувати вчинене. Тому він відчув полегшення, коли митники зупинили його на шведському кордоні. Меблі в задній частині його вантажівки були буквально напхані героїном. Суддя нагадав присяжним як про велику кількість наркотику, так і про те, що це не перший злочин Йоганнеса. Сталося це десять років тому. А в Статені він перебував останні чотири роки, відколи в’язниця відкрилась. Він бачив, як приходили і виходили нові в’язні, бачив, як приходили і йшли тюремні наглядачі; він ставився до всіх з повагою, на яку вони заслуговували, і, своєю чергою, отримував повагу, на яку сам заслуговував. Тобто він мав право на безперечну повагу, як старожил. Сиділець, який більше не є загрозою. Адже ніхто не знав його таємниці. Ніхто не знав про його зраду. Про причину, з якої він накликав на себе це покарання. І він полишив усяку надію, нарешті, отримати те єдине, що важило. Поцілунок, обіцяний йому забутою жінкою. Чисту совість, обіцяну йому мертвим нині поліцейським агентом. Аж доки його перевели в крило А, де він зустрів хлопця, який, за чутками, умів зцілювати. Йоганнес був вражений, коли почув його прізвище, але він нічого не сказав. Він і далі драїв підлогу, тримаючись тихше води і нижче трави, посміхаючись, виконуючи і отримуючи навзаєм дрібні послуги, що роблять стерпним життя в такому місці. Минали дні, тижні, місяці і роки, складаючись у життя, якому судилося скоро закінчитись. Рак. Рак легенів. Маленька клітина, сказав лікар. Агресивний різновид, найгірший з усіх, якщо не діагностувати його вчасно.
Його не діагностували вчасно.
Ніхто нічого не здатен удіяти. Принаймні не Сонні. Він навіть наближено не здогадався, де Йоганнесові болить, коли той запитав: хлопець зробив припущення щодо паху. А плече відпустило, правду кажучи, само по собі, а не від цілющих рук Сонні, які мали температуру аж ніяк не вищу, ніж звичайна 37 °C, і навіть фактично були прохолодніші. Але він був, поза сумнівом, славний хлопець, і Йоганнес не мав жодного бажання розчаровувати його, якщо той думав, начебто його руки зцілюють.
Таким чином, Йоганнес тримав у таємниці і свою хворобу, і свою зраду. Але він знав, що час його спливає. Що він не може забрати цю таємницю з собою в могилу. В жодному разі, якщо хоче спочити в мирі, а не постати в жаху, на зразок зомбі, пожертий червою, у пастці, приречений на вічні муки. Він не мав твердих релігійних переконань щодо того, хто буде засуджений на вічне страждання або за що, але ж він накоїв стільки неправедного у своєму житті!..
– Стільки неправедного накоїв… – бубонів Йоганнес Холден собі під ніс.
Потім він поставив свою швабру під стіну, підійшов до камери Сонні й постукав у двері. Відповіді не було. Він знову постукав.
Зачекав.
Тоді відчинив двері.
Сонні сидів, перетягнувши передпліччя нижче ліктя гумовим джгутом, кінець якого притримував зубами. Він уже заніс шприц над розбухлою веною. Голка була націлена під рекомендованим для оптимального проколу кутом у тридцять градусів.
Сонні спокійно підвів голову і всміхнувся.
– Що?
– Вибач, я… Це може зачекати.
– Ти впевнений?
– Так, це… це не горить, – розсміявся Йоганнес. – Це може зачекати якусь годинку.
– А чотири години зачекає?
– Чотири години – легко.
Старий побачив, як голка занурилась у вену. Хлопець натиснув на шприц. Тиша і морок, здавалося, заповнили кімнату, як чорна вода. Йоганнес тихо вийшов і зачинив за собою двері.
Розділ 6
Симон сидів, задерши ноги на стіл, з мобільним коло вуха, і розгойдувався на стільці. Їхня славетна трійця вдосконалила цей трюк до такої міри, що влаштовували спеціальні змагання, у яких перемагав той, хто спромігся балансувати найтриваліше.
– То цей американський лікар – він що, не схотів тобі сказати свій висновок? – спитав він, притишуючи голос, почасти тому, що не бачив підстав утаємничувати решту членів відділу розслідування вбивств у своє особисте життя, а почасти через те, що вони з дружиною завжди так розмовляли по телефону. М’яко, інтимно. Так, мовби вони були у ліжку, тримаючи одне одного в обіймах.
– Він скаже, – відповіла Ельзе. – Але не зараз. Він має спершу переглянути результати аналізів і тестів. Завтра я вже знатиму більше.
– Гаразд. Як ти почуваєшся?
– Добре.
– Як саме добре?
– Ти так не хвилюйся, коханий, – розсміялась вона. – Побачимось за обідом.
– Згода. А твоя сестра, вона?…
– Так, вона ще тут, зі мною, і відвезе мене додому. А ти не хвилюйся, і припиняймо шушукатись – ти на роботі!
Він закінчив розмову неохоче. Знову пригадав свій сон, у якому віддав їй свій зір.
– Старший інспекторе Хефасе?
Він подивився вгору. І ще вище. Перед його столом стояла висока жінка. Дуже висока. І худорлява. З-під спіднички стирчали тонкі, наче у лелеки, довжелезні циби.
– Я Карі Адель. Мені сказали, що я допомагатиму тобі. Я намагалась тебе знайти на місці злочину, але ти кудись зник.
Вона була до того ж ще й дуже молодою, скидалася більше на амбіційного банківського клерка, ніж на співробітника поліції. Симон відхилився на стільці ще далі назад.
– На місці злочину?
– У парку Куба.
– Звідки тобі відомо, що це місце злочину?
Він бачив, як вона зосередилась. Шукає гідний вихід. Але не знаходить.
– Імовірне місце злочину, – нарешті здобулась вона.
– А хто сказав, що мені потрібна допомога?
Вона кивнула великим пальцем назад і вгору, показуючи, звідки надійшло розпорядження.
– Але я думаю, що допомоги, насправді, потребую саме я. Я тут новачок.
– Щойно після навчання?
– Півтора року у відділі боротьби з наркотиками.
– Новачок. І вже прорвалась у відділ убивств? Вітаємо, Адель. Або тобі справді пощастило, або маєш високі зв’язки, або ти…
Він відкинувся в кріслі майже горизонтально, щоб намацати в кишені джинсів слоїк зі снусом.
– …жінка? – запропонувала вона завершення фрази.
– Я хотів сказати «здібна».
Вона зашарілась, і він прочитав досаду в її очах.
– То ти здібна? – запитав Симон, закладаючи порцію снусу під верхню губу.
– На своєму курсі – друга за результатами.
– І як довго плануєш затриматись у нашому відділі?
– Що ти маєш на увазі?
– Якщо наркотики
