Саме тому вони мають бути усунені – щоб не розмножувались і не заражали стадо своїми генами негативної поведінки.
Симону Хефасу подумалося, що в дзеркалі він бачить робота. Складного, багатофункціонального, спорядженого можливостями. Однак робота.
То за що ж хлопець хоче помститися? Чого він сподівається домогтись? Врятувати світ, який не прагне спасіння? Знищити все, в чому ми не бажаємо визнавати свої потреби? Бо кому ж охота жити в світі без злочинів, без того безглуздого бунту, того ірраціоналізму, що забезпечують якісь зміни, якийсь рух? У світі без надії на ліпше чи бодай на гірше. Цей пекельний неспокій, потреба акули постійно рухатись, щоб отримувати кисень.
«Ось досконала мить. Залишмо все так, як зараз. Так, як є». Але таке ніколи не здійснюється.
Симон почув кроки. Він перевірив свій пістолет.
Ключ обернувся в замку.
Тепер кроки були квапливі. Хтось поспішав. Симон відлічував секунди, не зводячи очей з відображення свого обличчя в дзеркалі над раковиною у ванній кімнаті. Хлопець, переконавшись, що в кімнаті все точно так, як він залишив ідучи, розслабиться і втратить обачність. Він може зайти у ванну кімнату, але на той час він уже не триматиме в руках зброю. Симон рахував далі.
На рахунок «двадцять» він відчинив двері і вийшов з пістолетом у руці.
Хлопець сидів на ліжку.
У нього була пов’язка на голові. Перед ним, на підлозі, лежав портфель із шафи. Портфель був розкритий і повний пакетиків з білим порошком, які Симон одразу впізнав. Хлопець уже розрізав один з пакетиків. У лівій руці він тримав чайну ложку з білим порошком, в іншій – запалену запальничку. На ліжку лежала купа одноразових шприців і стрічка ін’єкційних голок.
– Хто натисне першим? – запитав хлопець.
Розділ 41
Симон сів на стілець навпроти нього. Хлопець тримав ложечку з порошком над запальничкою.
– Як ти мене знайшов?
– Твій телефон, – сказав Симон, не зводячи очей з вогника, – і звукове тло нашої розмови: повії за роботою. Ти знаєш, хто я?
– Симон Хефас, – сказав хлопець. – Я знаю тебе за фотографіями.
Порошок почав розчинятися. Крихітні бульбашки піднялись на поверхню.
– Я не опиратимусь арешту. Я все одно планував здатися сьогодні, тільки трохи пізніше.
– Справді? Чому? Хрестовий похід скінчився завчасно?
– Немає хрестового походу… – сказав хлопець, обережно кладучи ложечку.
Симон знав – це для того, щоб розчин героїну охолов.
– …є тільки сліпа віра тих із нас, хто досі вірить у те, чого нас вчили в дитинстві. До того дня, коли ми дізнаємося, що світ не такий. Що ми покидьки. Геть усі покидьки.
Симон подивився на свій пістолет.
– Я заберу тебе не в поліцію, Сонні. Я відвезу тебе до Твілінґена. Тебе, наркотики і гроші, що ти в нього викрав.
Хлопець подивився на нього, розпечатуючи одноразовий шприц.
– Згода. Мені байдуже. Він хоче вбити мене?
– Так.
– На одного покидька менше. Дай мені тільки вколотися спершу.
Він поклав у ложечку ватну кульку і, проштрикнувши вату голкою, потягнув поршень.
– Я не знаю, наскільки чистий цей наркотик і які в ньому домішки, – сказав він, начебто пояснюючи, навіщо фільтрує розчин.
Він звів очі на Симона, щоб побачити, чи той оцінив іронію.
– Героїн із цеху Калле Фаррісена, – сказав Симон. – Він був у тебе весь цей час, і ти не спокусився спробувати його?
Хлопець коротко розсміявся хрипкуватим сміхом.
– Я невдало висловився, – сказав Симон. – Відкиньмо «спокусився». Але ти втримувався. Яким чином?
Хлопець стенув плечима.
– Я знаю про залежність не з книжок, – сказав Симон. – Список мотивів, що схиляють нас зав’язати, доволі короткий. Або ми знаходимо Ісуса, або жінку, або власну дитину, або нас знаходить кума з косою. У моєму випадку це була жінка. А у твоєму?
Хлопець нічого не сказав.
– Твій батько?
Хлопець лише пильно подивився на Симона, ніби намагаючись відгадати щось.
Симон похитав головою.
– Яка подібність! Зараз навіть більше кидається у вічі, ніж на фотографіях.
– Усі завжди казали, що ми з батьком на вигляд наче й не рідня.
– Ні, не з батьком. З твоєю матір’ю. У тебе її очі. Вона зазвичай вставала на світанку, набагато раніше за нас усіх, щоб поснідати, перш ніж бігти на роботу. Часом я вставав рано тільки для того, щоб побачити її, як вона снідає, а тоді йде, втомлена, але з тим казковим світлом у чарівних очах…
Хлопець сидів зараз абсолютно нерухомо.
Симон крутив пістолет у руках, наче щось обмірковуючи.
– Ми не мали ні шеляга і знімали квартиру в Осло вчотирьох, бо так було дешевше. Троє хлопців, що вступили в поліційну академію, і твоя мати. Троє хлопців називали себе «трійцею» і були друзями-нерозлийвода. То були твій батько, я і Понтій Парр. Твоя мати шукала тимчасове житло, прочитала оголошення в газеті й зайняла нашу вільну кімнату. Я думаю, ми всі троє в неї закохалися, щойно її вперше побачили.
Симон усміхнувся.
– Ми дурили один одного, тайкома залицяючись до неї. І ми, всі троє, були показними хлопцями. Я думаю, вона не знала навіть, кого з трьох обрати.
– Я не знав цього, – сказав хлопець. – Але знаю, що вона обрала не того.
– Так, – сказав Симон. – Вона вибрала мене.
Симон підняв очі від пістолета. Зустрів погляд Сонні.
– Твоя мати, Сонні, була коханням усього мого життя. Я мало не пустився берега, коли вона пішла від мене і почала зустрічатися з твоїм батьком, а надто – коли з’ясувалося невдовзі, що вона вагітна. Вони вдвох виїхали з тієї квартири, купили будинок у Берґу. Вона була вагітна, а він іще не скінчив поліційну академію, у них у тому домі й нічного горщика не було. Але процентні ставки в ті роки були низькими, банки роздавали гроші всім без розбору.
Сонні слухав незворушно, навіть оком не змигнув. Симон відкашлявся.
– Саме тоді я не на жарт втягнувся в азартні ігри. Я був уже по вуха в боргах, коли почав ставити на коней. Високі ставки. Я відчував якусь особливу свободу, стоячи на краю прірви, бо знав: наступний крок віднесе мене геть звідси, хоч би що сталося далі. Вгору чи вниз – то вже не так істотно. У той час ми з твоїм батьком дуже віддалилися один від одного. Думаю, що я просто не міг змиритися з його щастям. Натомість вони тісніше зійшлися з Понтієм. Наша «трійця» розпалася. Я знайшов якийсь привід
