Залишалося здивуватися.
— Я — брат Гільйом із Сен-Дені. Ви хотіли…
— Та на біса мені якийсь там брат Гільйом! — голос, який звик командувати сотнями латників, загримів, заповнивши всю келію. — Андре! Андре де Ту! Це що — ти?
Я відчув, що ноги підкошуються. Не тямлячись, опустився на табурет. Подих перехопило.
— Ні… Це не я, Лодовіко. Це вже не я…
— Ах ти ж бісеня! — Лодовіко Карачіоллі одним стрибком опинився поруч. Я відчув, як мене хапають, трусять, пригощають стусанами. О, мої бідолашні кістки! Зрештою я вгатив його в груди, й Лодовіко звалився на ложе.
— Ха! — засмагле обличчя посміхнулася. — Тепер упізнаю! Ну що, голопуцьку, не сподівався побачити?
«Голопуцьком» я був у свій перший рік у Палестині. Мені щойно виповнилося сімнадцять, а Карачіоллі — Грозі Сарацинів — цілих двадцять п’ять.
— Не сподівався! — відверто зізнався я. — Думав, якийсь смиренний брат…
— Ще чого!
Лодовіко пружно підхопився, засмагла зморшкувата рука обхопила мою шию:
— А я їхав, їхав, і все думав, який ти зараз… Господи, Андре, двадцять років! Ні, більше!
— Більше, — зітхнув я. — Більше, друже.
Ми довго сиділи, теревенячи про якісь дурниці, потім обоє збагнули, що плачемо, й узялися дорікати один одному за старече слабоумство. Нарешті Лодовіко витяг на світ божий величенький глечик, запевняючи, що це найкраще вино, яке він зміг знайти в Тулузі.
Часу на це в нього було обмаль, але Карачіоллі завжди мав чудовий нюх на все грішне.
Терпкий червоний напій ударив у голову, й Лодовіко почав розповідати, як дізнався від Орсіні («цього нахабного прища»), що я буду в Тулузі, тож вирішив їхати туди сам («бо сховаєшся в келії, із собаками тебе шукати, чи що?»). І взагалі гріх усі ці роки не давати про себе звісток («ну, зовсім ти став божою дудкою, Андре!»).
Я кивав, погоджуючись. Сперечатися не хотілося, хоча краєчком свідомості я розумів, що «нахабний прищ» послав Карачіоллі в Тулузу не дарма, й головне ще не сказано. Але як не хотілося про це думати!
— Ну, яким ти став! — як слід роздивившись мене (для чого довелося довго вертіти мою скромну персону перед свічками), зітхнув нарешті Лодовіко, — сірий, худий, нудний!
— Сам кращий? — відгукнувся я. — Білий, мов голуб! Сивий Карачіоллі!
— Точно. Сивий. Мене так і звуть тепер — Білий Лицар.
— Як?!
Я раптом відчув, що холону. «Я пришлю до тебе Білого Лицаря, Білого Лицаря Білого…».
— Ну, я ж білий обладунок ношу, — взявся пояснювати Лодовіко — І голова біла. Як у дитячих казках — Білий Лицар.
Я кивнув, намагаючись заспокоїтися. Збіг! Простий збіг! Чи це я уві сні подумав про Лодовіко, про його сиву безверху голову…
— До речі, що це ви з Орсіні не поділили? Він тебе, здається, готовий без солі проковтнути.
— Га? — отямився я. — Ми з ним Диявола не поділили.
Я із задоволенням спостерігав, як фізіономія Карачіоллі набула розгубленого вигляду, потім спробував пояснити.
— Розумієш, я вважаю, що Ворога не слід боятися. А він панікує. Уявляєш, ми йдемо в атаку, а він на півдорозі готовий повернути назад і почати рубати власний обоз!
Лодовіко довго чухав потилицю, потім обізвав Його Преосвященство не найпристойнішим чином і нарешті махнув засмаглою долонею.
— Пес із ним, з Орсіні! Головне, я його вламав.
— Ти? Вламав? О щиросердний Лодовіко! У що ж втяг він тебе, а заразом і мене?
— Це все через клятого сарацинського собаку — Імадеддіна. Не забув ще?
— Ні… — насилу вичавив я. У скронях знову застугоніло — «Білий Лицар»… «Білий Лицар»…
Я насилу розумів, що розповідає Лодовіко.
Немов би я був не тут, не в тихій келії обителі Святого Хреста за Стінами. Сірий пісок, порожній покинутий табір, темні вершники на обрії… Нарешті я змусив себе отямитися. Про що це свідчить Карачіоллі? Так-так, невдовзі Хрестовий Похід. Собака Імадеддін («який же він собака, Андре!») збагнув, що йому можуть відрубати хвоста, й почав переговори про мир. Єрусалим теж не від того, щоб помиритися з Мосулом, але…
— Він, собака, нікому не вірить! Каже, що ми всі клятвопорушники й брехуни. Уявляєш? Зустрілися ми з ним, сидить — жирний, пика — хоч пацюків бий…
— Імадеддін?!
Я згадав худе хлопчисько в позолоченому обладунку, нахабну посмішку на вродливому, майже жіночому, обличчі. Жирний? Пика?
— A-а, ну так! — зметикував Лодовіко. — Ти ж його стільки років не бачив! Він тепер як той кабан. Гірше! Немов слон!
Немов слон? Не хотілося вірити. На що ж ми всі перетворилися?
— Отож. Каже мені цей собака — підпишу, якщо буде представник від Найсвятішого Престолу. І не хто-небудь, а свята людина Андре де Ту, котрий тепер у славетній обителі Сен-Дені. Все знає, собака! Усім, каже, не вірю, а йому повірю. Нехай Папа йому повноваження дасть, із ним і підпишу. Зрозумів?
— Зрозумів.
Атабек не забув, як ми з ним намагалися встановити мир. Згадав! Серце гупнуло. Отже, не дарма…
— Коли я Орсіні розповів, той мало не луснув. Кричить…
— Хто?! Орсіні — кричить?
— Ну, пищить, — виправився Лодовіко. — Нема чого, мовляв. Ми вам кардинала подішлемо! А я кажу, він, Імадеддін-собака, вашого кардинала на палю посадить і вірші про це напише. Я вже думав до Папи підкотитися, але тиждень тому Орсіні все ж таки здався. Гаразд, каже, призначимо отця Гільйома єпископом-посланцем при Патріарху Єрусалимському, й нехай із собакою Імадеддіном домовляється. Забирай, мовляв,
