Його Преосвященство Рене Тулузький чекав на мене з нетерпінням. Напевно, якби я не поквапився до нього, монсеньйор наказав би привести мене на ланцюгах, як нещасного Фірмена Морі.
Я відразу зрозумів, про що йтиметься. Архієпископ будь-що-будь хотів приховати те, що сталося в Пам’є. Про Тулузу давно йшов лихий поголос, і монсеньйор Рене поспішав підстелити соломи. Звіт для Орсіні — докладний і абсолютно брехливий — його канцелярія вже встигла скласти. Нічого нового Його Преосвященство не вигадав. До висновків слідства, яке настільки успішно заплутав де Лоз, було додано розповідь про «бунт» невдячних жителів Пам’є проти своїх добрих сеньйорів і про несподівану кончину єпископа «від удару». Хід був розумний. Бунт — справа влади світської, а оскільки Домінік д’Еконсбеф зник, граф легко залишить справу без наслідків.
Отже, все було передбачено. Більш того, розсудливий монсеньйор Рене вилучив з результатів слідства все, що стосувалося вдови Піо. Навіть «відьма» могла стати в цьому розкладі надто небезпечною. Сестру Цецилію оголошували звичайною самозванкою, котра зізналася й покаялася, тож їй було пробачено. Цікаво, чи знає Жанна про це?
Важко сказати, які відомості зібрав архієпископ про мене, але, схоже, його вивідачі перестаралися. Його Преосвященство був упевнений, що я всіма силами виконуватиму наказ монсеньйора Орсіні. Тому в архієпископському палаці для мене заздалегідь приготували все, що й належить, — і батіг, і, звісно, пряник.
На жаль, я не дав монсеньйорові Рене виявити свої неабиякі дипломатичні здібності.
Прочитавши звіт, я, не кажучи й слова, підписав його та попросив дозволу піти. Після цього мені довелося стати свідком рідкісного видовища — Його Преосвященства архієпископа Тулузького, що закляк у своєму розкішному кріслі із широко роззявленим ротом. Добре, що в кімнаті не було мух!
…Звіт, підписаний не лише мною, але й архієпископом, а заразом і графом Тулузьким, став для мене головним козирем у майбутніх поясненнях Орсіні. Брата Гільйома можна оголосити посланцем демонів або боягузом, який отримав хабара. Але навіть Курія тричі подумає, перш ніж піде проти графства Тулузького.
Коли монсеньйор нарешті зметикував, що рота можна стулити, він на радощах поспішив витягти пряника — не пропадати ж добру! Це був документ, куди належало вписати ім’я майбутнього єпископа Пам’є — моє ім’я.
Коли я відмовився, архієпископ, напевно, вирішив, що в Сен-Дені збирають із усіх кінців Християнського Світу блаженних — разом із юродивими.
Я вирішив, що момент підходящий, і натякнув, що потрібна кандидатура вже є в розпорядженні Його Преосвященства. Один брат із Сен-Дені був цілком при масті в Пам’є, устиг освоїтися й навіть почав розбиратися у вівчарстві…
Так брат Петро став єпископом. Певна річ, ще треба було погодити це з графом, написати до Рима, але монсеньйор Рене запевнив, що труднощів не передбачається. Він просто сяяв — його вивідачі, звісно, вже знали все про отця Петра Нормандця, керуючого єпархією Пам’є. П’єр влаштовував монсеньйора Рене у всіх відношеннях і насамперед тим, що нічого не розумів у хитрих інтригах, які, немов павутиння, обплітали всю Окситанію.
Отже, довелося посилати по П’єра, і вражений хлопець вислухав довгу промову високою латиною про обов’язки пастиря.
Сподіваюся, хоча б половину він зрозумів. У всякому разі, тримався мій нормандець із превеликою гідністю. А ввечері, коли настав час відпочити, до монастиря прибув посланець монсеньйора Орсіні. Не простий гонець — хтось із Рима, хто бажав поговорити зі мною. Короткого листа я вже прочитав. Його Високопреосвященство викликав мене до Флоренції для доповіді.
— Чому не до Рима? — поцікавився отець Джауфре, котрому я показав кардинальське послання. — Адже якщо монсеньйор вважає справу важливою, вам, можливо, варто поговорити з Його Святістю.
— От цього він і не хоче.
Я знов уявив собі холодне усміхнене обличчя Орсіні. «Овернський клірику! Овернський клірику! Ви ж усе бачили. Ну, зізнайтеся, що ви помилялися, а я мав слушність!».
Він не заспокоїться, прочитавши звіт монсеньйора Рене. Він шукатиме правду — і знайде. Він уже зібрав хмиз — багато хмизу. По всій Європі, по всьому Світі Християнському…
Що я міг відповісти? Що лоґри — останні з них — безпечні? Що вони не демони, а такі ж Божі створіння, як і ми? Це лише слова. Навіть якщо він повірить, залишаються ще ті, хто поклоняється блазням у рогатих масках, залишається всюдисущий брат Пайс із його «чистими», та й сам архієпископ Рене Тулузький разом із Його Світлістю.
Усе це так, але ліки будуть гіршими за хворобу. Найсвятіше Обвинувачення опиниться в руках таких, як де Лоз, і таких, як монсеньйор Рене. Для кого приготовано хмиз?
— Я спробую пояснити, — промовив я вголос. — Якщо треба, буду вимагати зустрічі з Його Святістю. Повинен же хтось зрозуміти!
Отець Джауфре кивнув, але без особливої впевненості. Адже він розумів — і те, яка небезпека загрожує Церкві, й те, як важко їй запобігти.
— Піду, — я підвівся й стомлено розправив плечі. — Цікаво, що потрібно цьому посланцеві?
Отець-пріор розвів руками, й ми мовчки вийшли в темний і порожній у цю пору коридор. Чомусь згадалося підземелля, рівні гладенькі склепіння, довгий ряд ніш…
Перед дверима, за якими чекав на мене посланець кардинала, я ненадовго зупинився, щоб заспокоїтися. Хвилюватися не варто. Це ще не Орсіні, сили слід поберегти…
У келії яскраво горіли свічки. Перше, що я помітив — багатий червоний плащ, недбало кинутий на ложе. Отже, це не клірик.
Біля вікна стояв високий сивий старигань у гаптованому сріблом камзолі. Почувши, що двері відчинилися, він повільно озирнувся. На мене дивилося зморшкувате, до чорноти засмагле обличчя. Під сивими бровами блищали молоді жваві очі.
— Ви хотіли бачити мене, месіре?
Він відсахнувся, рука сіпнулася, немов би посланець грізного кардинала побачив примару. Різкий важкий подих:
— Ні! Я хотів бачити не вас…
