Долина богів. Історії з Кремнієвої долини - Олександра Вулфа

У деяких із цих компаній справи йшли добре. Доходи хмарної поштової платформи SendGrid 2015 року сягнули 60 мільйонів доларів, й вона очікувала зростання доходів до 100 мільйонів у 2017 році. Цифровий сайт коміксів Graphic.ly станом на 2014 рік підняв сім мільйонів доларів. AOL, Jive Software і WordPress також придбали компанії в перший рік. Вони сказали, що їхні стартапи в середньому залучали понад один мільярд доларів зовнішніх капіталів. Techstars також просила засновників-початківців заповнити онлайн-заявки. Вони могли пропонувати технологічні ідеї у сфері комп’ютерних програм, соціальних мереж та інтернет-технологій для кінцевого користувача, але не в біотехнологіях, ресторанах і «локальних компаніях, орієнтованих на сферу послуг» — сферах, де засновники та наставники Techstars не мають достатньої компетенції. Апліканти вже могли заробляти гроші й мобілізувати капітал або ж стартувати без підготовки. Проте «нічого не відбувається зарано», — вважали вони.

Потім з’явилася ініціатива 500 Startups, що більшою мірою функціонувала як венчурна компанія, але на рівні ангела-інвестора. Найменший з усіх відомих інкубаторів, він був дітищем підприємця й ангела-інвестора Дейва МакКлюра — колишнього технічного консультанта Microsoft та Intel, а згодом директора з маркетинґу в PayPal. Покинувши PayPal у 2004 році, МакКлюр почав інвестувати в такі стартапи інтернет-технологій для кінцевого користувача, як Mint (пізніше придбаний компанією Intuit), SlideShare, Twilio, FeeFighters, SendGrid, Credit Karma, Wildfire Interactive, Bit.ly, CrowdFlower, KissMetrics, TeachStreet, MyGengo, Mashery, Simply Hired та багато інших. Зрештою, він приєднався до Founders Fund Пітера Тіля, ініціював FF Angel — програму посівного інвестування у венчурній компанії, а п’ятьма роками потому став інвестиційним директором Facebook fbFund — спільного підприємства Founders Fund і Accel Partners. Цей фонд на ранніх стадіях фінансував стартапи, що розробляли додатки для Facebook.

Щонайменше десять компаній 500 Startups було придбано, а їхній другий фонд підняв 50 мільйонів доларів зовнішнього капіталу. МакКлюр також розпочав розширення на ньюйоркському ринку — у медіа, у сферах моди та розваг. Утім 500 Startups не мав такого самого успіху, як Y Combinator. МакКлюр це усвідомлював і часто про це писав. «Y Combinator більше схожий на Yankees, а 500 Startups — на Oakland A’s», — написав він у своєму блозі. На його думку, YC підтримував компанії з «клубу мільярдерів-стартаперів», як-от Dropbox та Airbnb, натомість найбільшим екзитом 500 Startups став MakerBot, який було продано Stratasys за 403 мільйони доларів у червні 2013 року. «YC — для хакерів, а 500 — для пройдисвітів, — МакКлюр процитував слова друга. — YC неперевершений в інженерній і програмістській культурі, а у 500 найліпші маркетинг, дизайн та практики сторітелінгу. Вони — задроти-шахісти, а ми — банда ґіків. YC запалює вогонь, а 500 його краде».

МакКлюр вважав, що оцінка посівного раунду для перспективних компаній в межах 3-7 мільйонів доларів є добрим темпом зростання і для засновників, і для інвесторів, а також має «більш обґрунтовану цінову політику». Однак він розхвалював YC як «гіганта, на чиїх плечах ми всі стоїмо — і 500, і всі решта також». «Вони всіх рвуть, вони як цар гори».

Разом з інкубаторами з’явилися новомодні університети, покликані прийти на зміну традиційним інституціям. Наприклад, новий Дрейперів університет героїв, заснований венчурним капіталістом Тимом Дрейпером. Хоча його масштаб і його репутація не дотягували до YC або й 500 Startups, Дрейпер, який свого часу став знаменитим через вагому інвестицію у Theranos, зробив ще один крок до заміни університету інкубатором, створивши прибутковий університет-інкубатор. Найбільше відомий інвестиціями у Skype i Hotmail на їхніх ранніх стадіях, Дрейпер тривалий час був апологетом викладання студентам бізнесу та підприємництва. Проте жодного разу він не зайшов так далеко, як 2011 року, коли вирішив придбати Benjamin Franklin Hotel у середмісті Сан-Матео за шість мільйонів доларів і перетворити його на університет підприємництва. Він планував організувати в імпровізованій закритій школі курси для студентів з десятитижневими навчальними програмами, заточеними під підприємницькі навички і на основі програми Стенфордського університету.

Готель мав стати випробувальним простором для пілотної програми Дрейпера, відкриття якої було заплановано на зиму 2013 року. «Інформація про пілотний проект поширилася з неймовірною швидкістю, і з усього світу почали надходити сотні заявок на участь у ньому, — казав він у своєму попередньому оголошенні. — У нас очевидна потреба в наборі кадрів до приймальної комісії задовго до нашого відкриття в січні». Хоча спільнота спочатку поставилася до пропозиції Дрейпера критично, скарги надходили радше через проблеми з паркуванням, ніж з альтернативною освітою. Дрейпер переконав сусідів, що не дозволятиме студентам приїздити на власних автомобілях.

Дрейперів університет відкрився в січні 2013 року, й у ньому навчався 41 студент. Вони мешкали на перших трьох поверхах. Заняття відбувалися в лаунжі на першому поверсі. Були надії з часом приймати 150 студентів. Гасло? «Світові потрібно більше героїв». На сайті закладу не було зазначено, хто його ректор. Натомість Дрейпер був «Майстром ризиків».

«Ми виховуємо “дайверджерів”, які хочуть бути кращими і стають кращими», — зазначено в описі мети закладу. Дарма, що слова «дайверджер» навіть не існувало — тут ніхто не переймався граматикою. «Шукати натхнення. Робити речі, які здаються неможливими. Бути безстрашним». Кожен студент мав створити власну компанію і побудувати мережу наставників і коучів, як в інкубаторі. Зрештою, як і в акселераторах, вони виступатимуть з пітчами перед інвесторами Кремнієвої долини, щоб отримати інвестиції. Програму навчання було «зосереджено на темі супергероїв» — у запрошенні на урочисте відкриття використали мотиви з мультиків про супергероїв — а студенти могли брати участь у різних видах активності, як-от «публічні виступи, холодні дзвінки, гідропоніка, йога, автогонки, стрільба, планування майбутнього, швидкочитання і бізнес-моделювання». І замість інвестування, як у типових інкубаторах, Дрейпер брав зі студентів плату від дев’яти до п’ятнадцяти тисяч доларів, залежно він тривалості сесії.

Це був лише перший крок до того, що вже відбулося на Східному узбережжі. Тамтешні університети — від Гарвардського до Північно-східного — почали створювати власні версії YC, нехай і за участі професорів Ліги плюща, і з відповідними курсами. З’ясувалося, що минулими роками там спостерігався сплеск стартап-активності, і тепер один із трьох бізнес-інкубаторів був розташований в університетському кампусі, тимчасом як у 2006 році — один із п’яти. Навіть Університет Дюка і Сиракузьский університет — відомі радше створенням зоряних спортивних команд, ніж стартапів — планують простори для інкубаторів. Завдяки і Тілю, і Ґрему з YC експеримент із розширення Кремнієвої долини розпочався. Відкритим залишається запитання, чи зможе університетська культура вижити.

Майже наприкінці року стипендіальної програми Тіля, навесні 2012 року, Лорі Демінґ дещо пощастило з мобілізацією коштів для її молодого Фонду довголіття. Вона