Долина богів. Історії з Кремнієвої долини - Олександра Вулфа

Лі стверджувала, що жінки здійснюють більшість онлайн-покупок. Вони були рушієм успіху багатьох компаній у сфері інтернет-торгівлі. Жінки частіше за чоловіків грають у соціальні та казуальні ігри онлайн. Лі вважала, що багато технологічних компаній завдячують їм своїм успіхом. У популярній статті на TechCrunch вона написала, що жінки використовують найбільше інтернет-трафіку й роблять багато компаній успішними — і цей їхній подвиг залишається невизнаним:

Якщо ви вже зосереджуєтеся на жіночій частині клієнтської бази, у вашій компанії працюють чудові жінки й ви спостерігаєте потужний комерційний і соціальний ефект — вітання! Найімовірніше, ви просто зараз намагаєтеся з’ясувати, що робити з цим гіперзростанням. До того ж у вашому офісі, певно, добре пахне. Жінки рухають і примножують соціальні зв’язки. Вони є ракетним паливом інтернет-торгівлі. Поточні дискусії про жінок у технологічних бізнесах не зауважують найважливіше відкриття. Той, хто зрозуміє, як опанувати потугу споживачів-жінок, пануватиме над світом.

Утім, два роки потому в Кремнієвій долині справи в царині гендерної рівності пішли, на її думку, трохи ліпше, і, почасти через скандал з Пао, компанії стали обережнішими в гендерних питаннях. «Кількість жінок у венчурних інвестиціях, загалом, зменшилася впродовж останнього десятиліття, — казала вона восени 2016 року, — проте рівень свідомості та уважність за минулі п’ять років поліпшилися. Подивіться на технологічні компанії: вони починають публічно оголошувати свою статистику розмаїття. Однак ми як індустрія ще далеко не є відображенням нашої країни, зокрема населення з вищою освітою».

На шляху до цього хлопчики залишаються хлопчиками й дівчатка залишаються хлопчиками. Тут зазвичай не беруть прізвища чоловіків, а дівчата тримаються купи — відповідно до своїх щаблів, аж до рівня таких бджолиних маток технологічного світу, як Сендберґ.

До того ж кола, що й Лі, належала дружина Андріс-сена — Лора Арріллаґа-Андріссен. Вона також мешкала й працювала неподалік Стенфорду. Її батько був забудовником на землях навколо університету. Хоч їхні з Андріссеном статки сягали мільярдів доларів, смаки Арріллаґи відповідали іншим історіям успіху людей її кола. Наприклад, вона, не вагаючись, висловлювала свою прихильність каві Taster’s Choice[17].

Лора не хизувалася вимогливим смаком і не надавала значення жодним ознакам заможності. Єдине, чим вона, як і багато людей Кремнієвої долини, хвалилася, була зайнятість. Їхніми понтами були нарікання на брак вільного часу й надмірний ентузіазм щодо невідпочинкової діяльності, як-от робота. Арріллаґа-Андріссен була професоркою філантропії в Стенфорді майже двадцять років, а нещодавно запустила онлайн-курс і вебсайт пожертв. «Я от думаю: все це повне взаємопроникнення філантропії та технологій настільки захоплює, я не можу! І це причина, через яку я, здається, ніколи не сплю і, здається, завжди п’ю Taster’s Choice та кричу, коли розмовляю», — каже вона.

Сорокашестирічна Арріллаґа-Андріссен стала першою викладачкою філантропії в Стенфордській бізнес-школі, коли з’явилася на факультеті в 2000 році. 2014 року вона заснувала Laura Arrillagga-Adreessen Foundation — організацію, що, за її словами, працює як благодійна інноваційна лабораторія. Її мета — демократизувати пожертви за допомогою онлайн-ресурсів і програм, щоби зробити благодійність доступнішою для людей різних рівнів достатку. Із поступовим переходом її сфери в онлайн, Лора теж не пасла задніх: восени 2014 року вона запустила свій масовий відкритий онлайн-курс і створила безкоштовну шеститижневу онлайн-програму в співпраці зі Стенфордом.

Нині Арріллаґа-Андріссен намагається знайти більше способів для заохочення людей робити пожертви, присвячуючи сім днів на тиждень благодійності. Вона дотримується впорядкованого режиму, прокидаючись о сьомій ранку на сніданок і зарядку, а потім працює від 8:30 до 19:00, доки не зробить перерву на вечерю з чоловіком — за її словами, це зазвичай розігріте в мікрохвильовці їдло на пластикових тацях з Costco. Потім вони працюють наступні три години разом — «пліч-о-пліч». Після роботи вона почитає книжку для одного зі своїх трьох книжкових клубів. А також знімає навантаження робочого дня щоденними танцювальними вечірками в офісі своєї фундації. «Однією з переваг керування організацією є обов’язкові танці раз на день».

Арріллаґа-Андріссен знала Тіля й знала про стипендіальну програму. Демінґ була під враженням її досягнень і можливостей Долини. Їй подобалося, як жили жінки, про яких вона чула.

Люди, яких вона зустріла, — точно фріки, сенсом їхнього існування було ламати всі правила й підривати всі інституції: автомобільну — електромобілями й додатками для спільних поїздок, шлюб — спільними дружинами й чоловіками, політику — всепроникним лібертаріанством. Лора думала, що тут вона зможе робити все, що захоче. І якщо все вдасться з фондом, житиме вічно.

Лора Демінґ збиралася взяти участь у Жіночому саміті Forbes 2015 року, але не могла вирішити, згадувати їй чи ні одну з найрадикальніших її ідей подовження тривалості людського життя. Вона знала, що це звучить радикально й трохи божевільно. Чи варто їй просто задовольнитися гаслом «уникайте цукру» — стандартною порадою, що, на її думку, є однією з доведених речей, яку можна робити без допомоги ліків або низькотемпературного заморожування, що начебто подовжує життя тварин завдяки зниженню температури тіла та зменшенню запалення. Проте ця інша ідея також існує.

У своєму дослідженні Лора виявила, що коли у черв’яків відрізали гонади, вони жили на 60% довше. «А я не можу порадити людям видалення своїх яєчників», — казала вона знічено. Однак її розривало. Були реальні докази того, що видалення яєчників або тестикул радикально подовжує життя. «Корейські євнухи живуть на чверть довше за своїх сучасників», — розповідає вона. Пояснення? Вона припускала, що наявність неактивних статевих органів змушує тіло тварини думати, ніби вони просто тимчасово не працюють, тож «позависають тут ще трохи», щоб мати час для репродукції. Або ж тому, що тварини витрачають багато енергії, шукаючи нагоди розмноження, можливо, без цієї потреби, клітини можуть відпочити. Хай там як, Демінґ вважала цю тему захопливою.

Її захоплював не лише науковий бік питання, а й ідея про те, що усталене переконання про неминучу смерть може бути помилковим. Вона не сподівалася знайти відповідь на це питання за свого життя, але не вважала це неможливим. Демінґ прагнула «вилікувати» старіння з восьмирічного віку. Батьки навчали її вдома, заохочуючи до вивчення математики. Вона пам’ятала, як батько розповідав їй про красу математики, розписуючи «складні спіралеподібні цифрові алгоритми», що «здатні повсякчас рятувати — й рятують — цей світ». «І ми