Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку - Argentum

– І як ми опинилися в машині? – запитав Тимур, коли вони нарешті почали щось бачити.

– Не знаю. – відповів Славік. – Хей, а чому це ти за рулем?

– А що не так?

– Я хочу бути за рулем!

– Ну то наступного разу сядеш за руль! – роздратовано відповів Тимур, хоча знав, що вони нічого тут не вирішують.

Славік показав йому язика, виходячи з автомобіля.

"Падло." – хмикнув Тимур.

Але все ж ця невеличка суперечка йому допомогла і трішки відволікла від того факту, що вже друга ніч. "Якби не Славік... Я б не витримав."

– Про що задумався? – запитав хлопець, тягнучи друга в магазин. – Ходімо!

– Так. Йдемо працювати. – відповів Тимур, злегка піднявши кутики губ.

– Бр-р. Не нагадуй. – здригнувся Ярослав. – Не люблю працювати.

– Ти нічого і не зробив!

– Я контролював виконання твоєї роботи! Знаєш, як це складно? – почав захищатися хлопець.

– Напевно, ду-уже складно.

– Отож-бо.

«Почніть свою зміну»

– Ну, нічого нового. – сказав Ярослав, дістаючи картку. – О, і клієнт відразу, ніби десь недалеко чекав поки ми прийдемо. – він поглянув на вулицю. – А.

– Що?

– Та його машини немає. Схоже, справді, своїми ногами прийшов. От якби ми могли піти далі, – засмучено і з ноткою образи в голосі почав Славік. – то точно побачили десь поблизу місто чи хоча б якесь селище.

– Ага. Тільки ми не можемо. – зітхнув Тимур, дістаючи пляшку води з холодильника для клієнта.

За кілька хвилин маяння без діла, Славіку стало нудно, тому він вирішив «пограти» і став біля каси напроти відвідувача:

– Так, Тимурчик, я його відволікаю, а ти підсипаєш йому в їжу снодійне, хоча ні, – несподівано-різко викрикнув хлопець. – проносне. – і говорив він це таким серйозним тоном, ніби розповідав про план порятунку світу.

"Гаразд, підіграю йому."

– Добре, а де його взяти?

Напевно, Славік не продумав цей момент, оскільки зараз почав роззиратися у пошуках ідеї:

– А, порошок у віннику. – це було перше, що спало йому на думку.

– У віннику? – вигнув брову хлопець.

– А ти не знав? Я ж коли замітаю кафе зі столиками спеціально розмітую порошки, щоб вони цим дихали.

– Пф! – Тимур намагався стриматися, щоб не засміятися, пирснув в руку.

– Все, Тимурчик, давай швиденько, а я відволікаю. – серйозно промовив хлопець, на що Тимур кивнув. В цей момент Славік почав говорити відверту маячню. – Вибачте, шановний пане, виявляється ваше замовлення коштує не 50 гривень, а 75. Ціни зараз піднімаються, думаю ви знаєте, але для вас, як нашого друга, ми зробимо знижку. З вас 100 гривень.

Тимур, який робив вигляд, що щось підсипає, не стримався і почав сміятися вголос:

– Оце в тебе знижки!

– Ага, найкращі в місті!

– Тримайте, ваше замовлення. – сказав Тимур і віддав чоловіку замовлення.

З'явилося нове завдання:

«Заметіть підлогу і витріть столи»

– Ну блін, я цим вдома займаюся! Чому ще тут я маю прибирати? – скаржився Ярослав.

– Не ний. Ти все одно втоми не відчуваєш.

– Ну це так, але все ж... – продовжував хлопець. Він взяв вінник і почав замітати, поки Тимур протирав столи. – Ах...! – видихнув Слава, але швидко прикусив губу.

– Що таке? – запитав Тимур, підходячи ближче. – Щось у вікні..? – він поглянув у бік, куди дивився Славік, але нічого не побачив. – Здалося просто, що ліхтарик замиготів.

"Там точно щось пробігло... Я був правий: все починається з другої ночі."

– А, ясно. – відповів Тимур, підозріло косячись на друга.

– Багато ще столів залишилося?

– Ні, всього два.

– Зрозумів. Я ще в коридорі допідмітаю.– сказав Ярослав, підходячи до службових дверей. Але як тільки він опустив вінник, щоб підмести, під тьмяним світлом лампочки на підлозі виднілися сліди землі. І вони виглядали не як людські. "Тут щось ходило. Якщо скажу Тимур, то він точно почне панікувати."

Хоч яким би спокійним не був Тимур у стресових ситуаціях у реальності, але було видно з самого початку, що такого його психіка не витримує. Славік хмикнув. "На відміну від мене, який в реальності панікує, ніби кінець світу,  навіть від просто забутого зошита вдома, який треба було взяти на пару. В такі моменти Тимур завжди знаходив правильні слова, щоб заспокоїти мене. Схоже зараз моя черга..."

Але не встиг Славік дійти до кінця коридору, як цього разу несподівано і налякано викрикнув Тимур. Ярослав швидко, наскільки це було можливим у грі, прибіг до нього.

– Що таке, Тимур? Що сталося? Тобі погано?

– Там... щ-щось було. – сказав хлопець, показуючи у вікно навпроти головного виходу. – Якась тінь пробігла! Це ж ти побачив у вікні!? Правда? Не світло миготіло, а щось пробігло? – допитувався він.