Як вибратися з гри або спробуй вижити до ранку - Argentum

– Значить у нас є обмеження щодо пересування.

Раптом позаду почувся звук машини, яка під'їзджала до магазину. Вони обернулися і побачили, як машина припаркувалася, а з неї вийшла жінка, попрямувавши до магазину.

– Йдемо? – запитав Тимур.

– Ой, та зачекає. – махнув рукою хлопець. – Ми ще не все подивилися. Ходімо на задній двір.

Але й там не виявилося нічого корисного, або хоча б цікавого. Лише смітник.

– Ну таке собі. – схрестив руки Ярослав.

– А що ти очікував, Славік? Зазвичай саме так виглядає задній двір магазинів. Ну, можливо, якщо це не якийсь дорогий магазин з басейном на задньому дворі. – саркастично промовив Тимур, на що хлопець закотив очі під лоб.

– Ладно, ходімо. «Клієнтка» ж чекає.

За першу ніч «роботи» хлопці виявили кілька цікавих речей:

Перша. Вони нічого не хочуть. Тобто ні їсти, ні пити, навіть в туалет сходити. Нічого. Жодних фізіологічних потреб, окрім дихання. Певно, єдина потреба, яка все ще з ними.

Друге. Вони чують одне одного на великій відстані, ніби в навушниках. Коли Славік знаходився біля дороги, а Тимур у магазині, вони обидва чули одне одного навіть тоді, коли не кричали.

Третє. Тут постійно грає легка мелодія на фоні, як і зазвичай у подібних іграх. І хлопці чують цю мелодію з будь-якої точки.

Четверте:

– Знаєш, що з цього всього найгірше? – запитав Ярослав.

– Щ-що? – "Що ще гірше може бути..?"

– Я не можу бігати! – ледь не ридаючи, відповів хлопець. – Це прийдеться так повільно йти, як і в грі....! Здається, чим швидше біжу, тим більше віддаляюся.

"Це означає, що ми не зможемо втекти від монстра!" – зі страхом подумав Тимур.

– Всі завдання прийдеться виконувати, так само повільно, як і в грі. Я ненавиджу повільне ходіння в іграх. – продовжував нити хлопець.

Тимур поглянув на нього, як на ідіота.

– Що? – запитав Ярослав, поглянувши на друга. Здавалося, в нього зараз реально підуть сльози.

– Славік, ти серйозно? Тебе хвилює тільки те, що тобі прийдеться повільно виконувати завдання?

– А що не так?

"Схоже в нашій команді за здоровий глузд відповідаю я."

– Нічого. – видихнув хлопець, продовжуючи обслуговувати клієнтів, оскільки Славіку стало занадто нудно, монотонно повторювати одну і ту ж роботу. Йому взагалі все швидко набридає.

– Тимурчик, ти так гарно виконуєш обов'язки касира. – почав хлопець, єхидно усміхнувшись. – Не хочеш в реальності спробувати?

– А в тебе так гарно виходить байдикувати.

– Я стежу, щоб ти правильно виконував свою роботу! – швидко придумав собі виправдання хлопець.

– А, ну так, звісно-звісно. Як же без цього ми справимося? – саркастично відповів Тимур.

– Бачиш. Я теж працюю. – гордо підняв голову хлопець, склавши руки в боки.

Але Тимура вочевидь це ніяк не вразило. Раптом в мить стало темно, неначе в підвалі без світла, або ніби очі виколили і в закриту коробку засунули.

– Це в грі темно чи я знепритомнів? – розгублено запитав Славік.

– Ні, у мене теж все темно.

«Друга ніч розпочалася»