Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін

— Привіт, — тихо вітаюся.

Катрін, на щастя, мовчить. Стоїть поряд й дивиться на Влада так, немов він Божество, що вирішило потішити нас, землян, власною присутністю. Блиск у її очах приховати складно, та вона й не намагається. 

— Привіт, — повільно промовляє він й трішки схиляє голову на бік. Дивиться зацікавлено, лише на мене, на Катрін взагалі нуль уваги. — Подругу вже маєш? 

Проковтую клубок у горлі. Страшно, боюся засудження. Раптом зараз почне сварити, що привела у його дім чужу людину? Без попередження. Без дозволу. 

— Ми познайомилися в академії, — завзято відповідає дівчина.

Кидаю на неї короткий погляд й знову дивлюся на Святого. 

— Так, — підтверджую її слова не конкретизуючи нічого. 

— Здала? — сухо запитує.

— Здала. Наче. — додаю.— Інеса... привіт передавала. 

Святий всміхається. Кривувата посмішка бентежить й викликає дивне тремтіння в усьому тілі. 

— Інеса…— повторює. — Вона приймала іспит?

— Так.

— Запитувала твоє прізвище і ти назвала моє, — стверджує. — Наважилася.

Щось стискає горлянку й ребра одночасно. Не можу зрозуміти чоловіка. Не розумію тону. Засуджує? Сварить? Обурюється?

— Ти сам казав, — намагаюся тримати голос рівним. 

— Статус, — киває. — Молодець. 

Варто Святому сказати ці слова як внутрішності відпускає. Ребра більше нічого не стискає, як і горлянку, лише серце б'ється швидко-швидко. 

— Я… — нерви не дають зосередитися. — Ти не проти поговорити? Наодинці. 

— Вийду, — одразу ж кидає Катрін та зникає з кухні, чудово усвідомлюючи, про що буде йти розмова. 

— Не проти, як бачиш, — насмішкувато кидає. 

— Можна Катрін переночує у нас? Їй ніде зупинитися. Квартиру вона не встигла винайняти, тож…Я не могла залишити її на вулиці. 

Влад встає з-за столу. Біла сорочка вигідно відтінює його тіло. Сині очі прискіпливо зазирають у мої. Навмисно. Змушуючи червону фарбу з'являтися на щоках й виказувати справжні емоції. Засукані рукави демонструють гарні руки та здуті вени на них. Браслет та годинник красуються на зап'ястях викликаючи дивне бажання дивитися й милуватися…

— У нас? — перепитує низьким тоном.

Чоловічий тембр пробігається тілом хвилею, сироти миттєво виступають на шкірі. Ми не бачилися тиждень, востаннє він заспокоював під час грози, а я спала на його плечі. Здається минула вічність. Мені до смерті хочеться зробити крок на зустріч, аби мати змогу вдихнути аромат небезпеки та шкіряного салону авто. Відчути на устах присмак фарб та втягнути у себе прохолоду ночі. Виявляється — сумувала за цим. 

Прокашлююся. Влад робить акцент на словах які кинула не замислюючись. В роті стає сухо. 

— У тебе. Мала на увазі…

— Ти сказала, що сказала, Юліано. Сумувала? — звужує погляд. 

Крок. Ще один лінивий крок і ось він поряд. Близько. Настільки, що у скронях пульсує. Бам-бам-бам. Жар миттєво пробігається у венах. Дивний, незнайомий, ще чужий для мене. Але знайомий йому, бачу це у темних синіх полотнах Святого. 

— Я…

Дивиться зацікавлено. Навмисно гаряче, немов мало літньої спеки. Він навпроти — витвір мистецтва. Шедевр за який захочеться віддати усі багатства світу. Буквально. 

— Де ти був? — запитую різко, чим дивую й себе. 

Батько завжди вчив не ставити питань. Просто покірно виконуєш, що кажуть. Поводишся чемно й слухняно. Але Влад…він же сам казав, що свобода моя. Знаю — удавана. Лише слова, та скільки вони можуть, скільки відкривають… Іноді здається, що бачу шлях до тієї, справжньої… Та насправді знаю — матиму її, коли Влад звільнить мене і маму з братом від батькового впливу. Як? Невідомо. Та й байдуже. Що станеться з Володимиром Диким цікавить мало. Головне — врятуватися й мати мирне життя. Якщо вистачить сил на себе. Якщо все ж зможу...

— Вчишся питаннями на питання відповідати? 

Закушую губи й заводжу волосся за вухо. 

— Просто…чекала, що на іспит поїдемо разом, — змушую себе зізнатися.

— Хм, — низьким голосом муркоче. — Нехай подруга твоя ночує. — Несподівано торкається мого волосся кінчиками пальців та звільняє пасма з-за вуха. — Вечеря у холодильнику, розігрієш. У мою спальню та майстерню нехай не йде. Добраніч.

Занадто швидко все стається. Долоня чоловіка на потилиці. Притягує до себе й залишає легкий, але до болю пекучий, поцілунок на устах. Миттєво, та водночас до божевілля повільно. А тоді йде з кухні, залишаючи мене розгублену й розбиту. Адже… навіщо це? То крижаний холод, то палкість, яку не пояснити. Я не розумію у всьому цьому. Тож і визначити його дії не вдається. Але чітко усвідомлюю інше — так і не сказав, де був протягом тижня.