Наречена для Святого. Книга І - Стефанія Лін
— Нам потрібен метелик, — твердо каже вкотре глянувши на моє обличчя.
Влад роззирається й щось помічає. Неспішно йде у кут майстерні та бере з підлоги якийсь предмет. Ліниво повертається до мене з мольбертом й тягне за собою ще один стільчик, який за виглядом нагадує барний. Тепер бачу, що вирішив використати замість себе й метелика — кулон. Старовинну підвіску оздоблену камінням, що ховається у вензельних лініях прикраси. Кладе її на стільчик, поряд викладає кілька, непомічених раніше, сухих пелюсток троянди й жестом запрошує сісти за мольберт.
Одразу ж виконую прохання. Беру з підставки олівець та розглядаю прикрасу.
— Малюй, — каже.
Тіло ціпеніє. “Малюй”. Не можу. Чомусь дихати складно, не те, що тримати олівець між пальцями.
Поглядом чіпляюся за старе срібло, або ж навмисно зістарене: темне, не чорне, але більше не срібне. Синій камінь в центрі підвіски нагадує літню ніч, якщо додати уяви, то можна почути звуки цвіркунів та світанковий спів птахів.
Настільки занурююся у доволі незрозумілі й дивні відчуття, що пропускаю мить, коли Влад опиняється позаду. Тіло фіксує його присутність швидше за мозок. Він же вмикається тоді, як витончені пальці Святого лягають на мої.
Тремчу усім єством, попри те, що тіло нерухоме. Він занадто близько. Спиною відчуваю жар його тіла, якщо трішки відсунутися назад, впевнена, наштовхнусь на міцні груди. Губи Влада в небезпечній близькості до вуха. Оксамитовий голос, низький, з тривожним тембром, долинає тихим шепотінням.
— Що ти бачиш?
Не одразу можу говорити. Голос не підкоряється мені. Він слухає Влада.
— Підвіску, — видихаю. Нарешті.
Пальці чоловіка ведуть мою руку до полотна.
— Тоді малюй. Як відчуваєш. Бачиш.
— Якщо не вийде? — пошепки.
— Не вийде так, як звично для усіх, це хвилює? — владно запитує обпалюючи шкіру диханням.
Глибоко вдихаю. Відчувається аромат жасмину, як і у першу нашу зустріч. Він бентежить, спонукає, кричить солодким присмаком на губах, щоб була ввічливою й слухняною…для нього.
— Це.
— Не переймайся тим, що не стосується твоїх внутрішніх відчуттів. Світи яскраво, я ж казав: свобода твоя.
“Дівчинко” — подумки додаю.
— Я не знаю з чого почати, — повільно промовляю.
Його близькість бентежить. Не можу думати про малювання, лише про це. Спогади про дотики чоловічих пальців до тіла вриваються у свідомість швидше, ніж встигаю це зупинити. Тепер в уяві проживаю їх, але так само яскраво, як і тоді, в реальності. Дотик губ за вухом. Довгі пальці у моєму волоссі. Вогонь у моїх грудях. Бажання піддатися. Повністю відсутній страх… а у відповідь на це вовча усмішка, від якої хочеться розчинитися у людині повністю.
Просила зупинитися. А зараз…вдихаючи небезпечні аромати, відчуваючи силу так близько, я хочу, щоб продовжив.
— Почни з того, що диктує тобі серце, — вимовляє на вухо торкаючись губами.
Шумно видихаю. Палаю, від дивних, незнайомих емоцій і…водночас сорому.
Рука Влада веде мою. Ставить на полотно й підштовхує до дій. Глибокий вдих не допомагає зосередитися. Стискаю олівець сильніше й починаю виводити лінії. Перші у житті написані не з уяви й не від відчаю.
— Молодець, — інша рука Святого опиняється на животі.
Він обіймає. Невагомо, але владно. Непомітно, але відчутно. На межі резонансу змушує балансувати нас обох.
Серце прискорюється. Шалене. Вибиває ритм, бо знаходжусь у владі чогось темного й небезпечного, та…тікати не хочу.
Лінія за лінією й готовий перший ескіз. З подивом помічаю, що пропорції вдало поєднуються з розміром білого полотна.
— Продовжуй.
Влад переміщується. Забирає свою руку з моєї й займає, здається, весь простір позаду. Іншу руку з живота не прибирає. Її жар відчуваю до кісток.
Проковтую кім й киваю. Зображую сухі пелюстки, додаю тіней, уточнюю фактуру підвіски, намагаючись намалювати якомога реалістичніше. Не пам'ятаю в яку мить мозок повністю вимикається. Лише десь там, на межі свідомості, відчуваю, що мені добре. Ось так, коли він поряд, торкається, а я малюю. Немов я у тому світі, де мріяла завжди жити. У світі, де не існує поганого, а лише мир та спокій.
