Воно - Кінг Стівен

Йому, щоб ненавидіти ніґґерів, не треба було перебувати південніше лінії Мейсона-Діксона[440]. Він просто ненавидів. Ні, то пожежа в "Чорній мітці" переконала мене в цьому. Розумієш, Майкі, певним чином…

Він кинув погляд поза мене, на матір, котра сиділа там, плела. Вона не підводила очей, але я розумів, що вона уважно все слухає, і батько це знав також, я гадаю.

— Певним чином саме та пожежа зробила мене справжнім чоловіком. Шістдесят людей загинуло в тій пожежі, вісімнадцять із них з п'ятої роти. Насправді після того, як пожежа закінчилася, ніякої роти не залишилося. Генрі Вітсан… Сторк Енсон… Ален Сноупс… Еверет МакКаслін… Гортон Сарторис… усі мої друзі, всі загинули в тій пожежі. І пожежа та була влаштована не сержантом Вілсоном і його впертими приятелями з кукурудзяних штатів. Її було влаштовано деррійською філією мейнського "Легіону Білої Гідності". Деякі з дітей, разом із якими ти ходиш до школи, синку… це їхні батьки чиркали тими сірниками, якими було підпалено "Чорну мітку". І я зараз кажу не про бідних дітей, аж ніяк.

— Чому, тату? Чому вони це зробили?

— Ну, почасти тому, що це Деррі, — сказав батько, хмурячись. Він повільно розкурював люльку, трусив дерев'яним сірником. — Я не знаю, чому це сталося тут; я не можу цього пояснити, але в той же час я цим не здивований. Розумієш, "Легіон Білої Гідності" — це була така північна версія Ку-Клукс-Клану. Вони маршували в таких самих білих халамидах, так само палили хрести, так само слали повні ненависті листи чорним мешканцям, які, на їхню думку, вивищувалися понад власний стан, або бралися за роботу, гідну білих людей. Інколи вони закладали динамітні заряди у тих церквах, де проповідники говорили про рівність чорних. У більшості історичних книжок частіше розповідається про ККК, аніж про "Легіон Білої Гідності", і багато людей навіть не знають, що таке явище існувало. Я думаю, це тому, що більшість книжок з історії написано мешканцями північних штатів, а їм соромно.

Найпоп'лярніше це було у великих містах і промислових районах. Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Детройт, Балтимор, Бостон, Портсмут — там усюди малися власні ложі. Намагалися вони зорганізуватися і в Мейні, але Деррі стало єдиним містом, де вони мали бодай якийсь успіх. Ага, якийсь час існувала доволі славна ложа у Льюїстоні (приблизно в той самий час, коли трапилася пожежа у "Чорній мітці"), але вони не переймалися тим, що ніґґери ґвалтують білих жінок або займають робочі місця, які мусили б належати білим, тому що там не жило жодних ніґґерів, не було про що говорити. Льюїстон турбувався бродягами-волоцюгами, а також тим, що ті, кого називали "бонус-армією"[441], об'єднаються з тими, кого називали "армією комуністичних покидьків", до яких вони зараховували кожного, хто не мав роботи. Легіонери гідності зазвичай виганяли з міста таких хлопців, щойно вони там з'являлися. Інколи засовували їм ззаду в штани отруйного плюща.

Інколи підпалювали на них сорочки. Ну, а тутешній Легіон після пожежі в "Чорній мітці" доволі підупав. Справи вийшли за край, розумієш. Як воно часом буває в цьому місті, — він помовчав, пихкаючи люлькою. — Це так, Майкі, наче той "Легіон Білої Гідності" був просто якоюсь черговою насіниною, що знайшла для себе тут родючий ґрунт. Це був рядовий клуб заможних людей. А після тієї пожежі вони поховали свої халамиди, вибілювали брехнею одне одного й справу зам'яли, — тут уже в його голосі з'явилося лихе презирство, що змусило мою матір насуплено підвести голову. — Та й врешті-решт, хто загинув? Вісімнадцять армійських ніґґерів, чотирнадцять чи п'ятнадцять міських ніґґерів, чотири музиканти з ніґґерського джаз-бенду… та якась купка любителів ніґґерів. Яке це мало значення?

— Вілле, — м'яко проказала мама. — Досить уже.

— Ні, — заперечив я. — Я хочу послухати.

— Час уже тобі лягати спати, Майкі, — сказав батько, куйовдячи мені волосся своєї великою, жорсткою рукою. — Я тілько хочу тобі сказати ще одне, хоча не думаю, що ти це зрозумієш, бо не певен, що розумію це сам. Те, що трапилося того вечора в "Чорній мітці", яким би жахливим воно не було… насправді я не думаю, що воно трапилося тому, що ми чорні люде. І навіть не тому, що "Мітка" стояла близенько поза Західним Бродвеєм, де жили тоді, та й сьо'дні живуть багаті білі деррійці. Я не думаю, що "Легіону Білої Гідності" так добре велося тут, бо в Деррі ненавиділи чорних і зайд дужче, ніж у Портленді, чи в Льюїстоні, чи в Брансвіку. Усе через тутешній ґрунт. Здається, огидні речі, болючі речі вельми добре квітнуть на ґрунті цього міста. Я роками знову й знову думав, чому так. Я не знаю, чому воно так… але це так. Одначе є тут і гарні люде також, і тоді тут гарні люде жили. Коли потім були похорони, прийшли тисячі людей, і приходили вони до чорних так само, як і до білих. Підприємства закривалися більш як на тиждень. Обпечених лікували в шпиталях безкоштовно. Приносили кошики з харчами й листи зі співчуттями, щиро написані. З різних боків подавали допомогу. Тоді ж я познайомився з моїм другом, Дьюї Конроєм, а ти знаєш, що він білий, як ванільне морозиво, але для мене він як рідний брат. За Дьюї я б життя поклав, якби він мене про це попросив, і хоча ніхто насправді не може знати серця іншої людини, гадаю, і він за мене поклав би життя, якби до такого дійшло.

Коротше, тих із нас, хто залишилися після тієї пожежі, армійське начальство відіслало звідси геть, ніби йому було соромно… і, гадаю, таки було. Я опинився у Форт-Гуді й залишався там шість років. Там я зустрів твою матір, і поженилися ми у Ґелвістоні, в домі її батьків. Але всі ті роки Деррі ніколи не йшло мені з голови. І після війни я привіз твою маму сюди. І в нас з'явився ти. Тут ми й живемо, менш як за три милі від того місця, де у 1930 році стояла "Чорна мітка". А тепер, я вважаю, час тобі вже до ліжка, містере Чоловіче.

— Я хочу почути про пожежу! — почав благати я. — Розкажи мені про неї, татусю!

Але він подивився на мене з отим своїм нахмуреним виразом, який завжди мене затикав… можливо, тому що він нечасто так на мене дивився. Здебільшого він був усміхненою людиною.

— Це не для такого хлопчика історія, — відповів він. — Іншого разу, Майкі. Коли ми обоє пройдемо далі ще кілька років.

Так виявилося, що ми обоє пройшли далі ще чотири роки, перш ніж я почув розповідь про те, що трапилося того вечора у "Чорній мітці", і на той час ходячі дні для мого батька вже завершилися. Розповідав він мені про це, лежачи у шпитальному ліжку, переповнений наркотиками, то спливаючи з дійсності в забуття, то повертаючись назад, тим часом як його жер рак.

26 лютого 1985 року

Я перечитав останнє, що написав у цьому щоденнику, і сам себе здивував, залившись сльозами за своїм батьком, який уже двадцять три роки як помер. Я пам'ятаю мою тугу за ним — це тривало майже два роки. Потім, у 1965 році, я закінчив середню школу й моя мама, подивившись на мене, сказала: "Як би пишався твій батько!" — і ми заплакали, обнявшись, і я думав, що то вже кінець, що так ми завершили труд його поховання — тими пізніми слізьми. Але хтозна, скільки може тривати туга? Хіба не може бути так, що навіть за тридцять або й сорок років після смерті дитини чи брата, чи сестри хтось може, напівпрокинувшись, думати про ту людину з тим же пустельним відчуттям втрати, з тим же відчуттям місця в душі, якого ніколи не буде заповнено… можливо, навіть по смерті.

Він пішов з армії у 1937, з пенсією по інвалідності. На той рік армія мого батька стала набагато бойовитішою; будь-хто, навіть маючи півока, сказав він мені якось, міг на той час уже побачити, що невдовзі всю зброю почнуть діставати з комор. А тим часом його було підвищено до сержантського рангу, і ще він втратив більшу частину лівої ступні, коли один новенький рекрут — такий переляканий, що ледь не срав персиковими кісточками — висмикнув чеку з гранати, а потім, замість кинути, просто її впустив. Граната підкотилася до мого батька й вибухнула з таким звуком, як він казав, наче хтось кашлянув серед ночі.

Чимало боєприпасів, з якими були змушені тренуватися ті, давні, солдати, були або дефектними, або так довго пролежали на якихось майже забутих складах, що стали геть непридатними. Вони отримували набої, які не стріляли, або ґвинтівки інколи вибухали просто в руках, коли набої таки стріляли. Військово-морський флот мав торпеди, які зазвичай ішли не туди, куди ними цілилися, а коли йшли, то не вибухали. У літаків армійського авіакорпусу та флотської авіації[442], якщо вони жорстко сідали, відпадали крила, а в 1939 році у Пенсаколі, я десь про це читав, один інтендант виявив цілий парк казенних вантажівок, які не їздили, бо таргани поїли в них гумові шланги й вентиляторні приводні паси.

Таким чином життя мого батька було врятоване (включно з тією частиною, що дала життя вашому покірному слузі Майклу Хенлону), завдяки тому, що разом зійшлися бюрократично-фінансове лайномішання та дефектне озброєння. Та граната лише напіввибухнула, а отже, він втратив тільки частину однієї ступні, замість того, щоб позбутися всього — від п'ят до грудної кістки.

Завдяки грошам по інвалідності він зміг одружитися з моєю матір'ю на рік раніше, ніж планував. Вони не зразу поїхали в Деррі; вони поїхали у Х'юстон, де працювали до 1945 року. Батько був старшим майстром на заводі, що виробляв корпуси для бомб. Мати стала Розі-клепальницею[443]. Але, як він сказав того вечора мені одинадцятирічному, думка про Деррі "ніколи не йшла йому з голови". І от тепер я загадуюся, чи не діяла ця сліпа сила вже тоді — притягувала його назад для того, щоб я міг зайняти своє місце у тому колі в Пустовищі того серпневого надвечір'я. Якщо колеса Всесвіту налаштовані правильно, тоді зло завжди компенсується добром… але й добро також може бути жахливим.

Мій батько передплачував "Деррі Ньюз". Стежив за оголошеннями про продаж землі. Батьки накопичили доволі багато грошей. Нарешті він побачив ферму на продаж, яка була схожа на вигідне придбання… на папері принаймні. Автобусом "Трейлвейз"[444] вони удвох приїхали з Техасу на неї подивитися і того ж дня її купили. "Перший торговельний банк" округу Пенобскот видав батькові десятирічний іпотечний кредит, і вони оселилися.

— Спершу в нас були деякі проблеми, — іншого разу розказував мені батько. — Були тут люде, які не хотіли в себе в сусідстві негрів.