Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою

Воно - Кінг Стівен

Читаємо онлайн Воно - Кінг Стівен

Він його принижував, дискредитував.

Ми ніколи не балакали про його хворобу, але іноді, коли западала така мовчанка, я думав, що ми мусимо заговорити про той рак, що ми потрапили в скруту, підловилися, немов ті маленькі діти, що залишились без місця, де сісти, коли під час гри в "музичні стільці" раптом замовкло піаніно, і я, майже божеволіючи, намагався щось придумати — будь-що! — таке сказати, аби лиш нам не брати до відома того, що наразі руйнувало мого тата, який колись був ухопив Батча Баверза за волосся і впер дуло своєї ґвинтівки в шухляду його підборіддя і поставив Батчу вимогу, щоб той дав йому спокій. Ми були б змушені балакати про це, і якби так трапилося, я б заплакав. Я просто не зміг би втриматися. А в п'ятнадцять, гадаю я, сама думка про те, щоб заплакати перед батьком, лякала й гнітила мене більше за будь-що інше.

Якраз під час однієї з таких безкінечних, лячних пауз я й запитав у нього про ту пожежу в "Чорній мітці". Його добряче накачали наркотиком того вечора, бо біль був дуже сильним, і він дрейфував між притомністю і забуттям, говорячи часом ясно, а часом тією фантастичною мовою, яку я подумки називав "снокаламуттю". Часом я знав, що він говорить до мене, а часом здавалося, що він плутає мене зі своїм братом Філом. Я запитав його про ту пожежу в "Чорній мітці" без жодних реальних підстав; ця думка мені просто скочила в голову, і я ухопився за неї.

Очі його зблиснули, і він трішки усміхнувся:

— Ти ніколи про це не забуваєш, правда, Майкі?

— Так, сер, — підтвердив я і, хоча не думав про це вже роки три чи й більше, я додав слова, які інколи повторював він сам: — Це ніколи не йде мені з голови.

— Ну, то я тобі розповім тепер, — сказав він. — П'ятнадцять уже достатньо дорослий вік, я гадаю, і матері твоєї тут нема, щоб мене зупинити. Крім того, ти мусиш це знати. Я думаю, щось подібне могло трапитися тільки в Деррі, і це тобі також потрібно знати. Так ти будеш обачнішим. Схоже, що для таких випадків умови завжди були сприятливі саме тут. Ти ж обережний, Майкі, правда ж?

— Так, сер, — погодився я.

— Добре, — сказав він, і голова його знову впала на подушку. — Це добре.

Я думав, він зараз знову спливе в непам'ять, очі в нього плавно зімкнулись, але натомість він заговорив:

— Коли я служив тут, на армійській базі, у 29-му й 30-му роках, — почав він, — там, на пагорбі, де зараз Деррійський міський коледж, стояв КСК — клуб сержантського контингенту. Він містився відразу поза крамничкою "Пі-Екс",[448] у якій можна було придбати пачку зелених "Лакі Страйк"[449] за сім центів. Той КСК був усього лиш великим старим ангаром з рифленого заліза, але гарно обладнаним усередині — килим на підлозі, кабінки вздовж стін, джукбокс — а у вікенд можна було замовити собі безалкогольні напої… якщо ти білий, звісно. У суботу там зазвичай грали якісь оркестри — тобто місце цілком варте того, щоб туди ходити. То була просто їдальня з шинквасом, тоді ще тривав Сухий закон, але ми чули, що за бажання багато хто могли отримати там і міцніші напої… ті, котрі мали на своїй армійській картці маленьку зелену зірочку. То в них був такий, типу, таємний знак. Домашньої варки пиво, здебільше, але у вікенд інколи можна було замовити собі й щось міцніше. Якщо ти білий, звісно.

— Нам, хлопцям з п'ятої роти, звичайно, й зблизька не дозволялося туди наближатись. Отже, коли якогось вечора нам давали звільнення, ми йшли до міста. У ті часи Деррі було ще чимсь на кшталт лісозагот'вельного містечка й у ньому розташовувалося вісім чи десять барів, більшість із них у тій частині, що її називали Пекельною ділянкою. І бари ті були ніякі не "спікізі";[450] для них то було б надто пишним найменуванням. Ніхто ж бо в них тихо не балакав, де там. Люде обзивали ті бари "сліпими свинями", і то була справді годяща їм назва, бо більшість клієнтів, щойно туди потраплять, поводилися, як свині, а коли їх звідтам викидали, вони вже бу'и майже сліпими. Шериф знав, і копи знали, але все'дно ті бари гули цілісінькими ночами, як тут воно робилося ще з суто лісоповальних часів у 1890-х. Гадаю, чиїсь руки підмазували, але небагатьох і не вельми жирно, як ти міг би подумати; люде в Деррі мають звичку дивитися в інший бік. У деяких подавали не тільки пиво, але й міцніше спиртне, і, судячи з того, що я завше чув, питво в місті було вдесятеро кращим за те нутроворотне віскі та коритний джин, що їх увечері в п'ятницю та суботу могли дозволити собі білі в КСК. До міста пійло підвозили з-за кордону, з Канади, в машинах-лісовозах, і здебільша у тих пляшках містилося саме те, що було написане на етикетці. Добре пійло бу'о дорогим, авжеж, ч'мало траплялося й нафтогонного гардаману, похмілля від нього могло бути скаженим, але не вбивало, а якщо людина дійсно сліпла, то ненадовго. Будь-якого вечора могла настати мить, коли доводилося ухилятися від пляшок, що починали там літати. А назви… "У Нен", "Рай", "Спа Воллі", "Срібний долар", а в одному барі, у "Пороховій натрусці", іноді можна було зняти собі шльондру. А й, звісно, жінку можна було знайти собі в будь-якій "свині".

Для цього навіть не тре' було аж так щоб задуже старатися — їх таких повно було, котрі х'тіли з'ясувати, чи відрізняється чимсь від інак'их окраєць житнього, — але для таких хлопців, як я, Тревор Досон та Карл Рун, моїх друзів того часу, думка про те, щоб винайняти собі шльондру — білу шльондру — була дечим таким, про що тре' бу'о сісти й добре розважити.

Як я вам уже казав, батько був того вечора добряче накачаний болетамівним. Мені не віриться, щоб він розповів бодай щось із того, давнього, — своєму п'ятнадцятирічному сину, ніколи, — якби не був під наркотиком.

— Ну, то тривало недовго, аж поки не з'явився представник міської ради й забажав побачити майора Фуллера. Сказав, що хоче побалакати про "певні проблеми, які є між містянами й військовослужбовцями", про "занепокоєння наших виборців", про "питання пристойності", але те, що він насправді бажав подати до відома Фуллеру, було прозорим, як віконна шибка. Вони не хотіли бачити у своїх "свинях" жодних армійських ніґґерів, які пристають до білих жінок і п'ють нелегальне пійло біля шинкваса, де мусіли б стояти й пити нелегальне пійло тільки білі люде.

Усе це було сміху варте, аякже. Цвіт білого жіноцтва, про яке вони так переживали, то була здебільша зграя лабзючок, які ошивалися при шинквасах, а щодо того, щоб заважати якимсь чоловікам… Єдине, що можу сказати, — я ніколи не бачив жодного з членів Деррійської міської ради у "Срібному доларі" чи в "Пороховій натрусці". Люде, які напивалися у тих норах, то були лісоруби в тих своїх величезних, картатих, червоно-чорних куртках, руки в них усі в шрамах та струпах, у декого бракувало ока чи пальців, а в багатьох бракувало більшості зубів, і всі геть пропахлі трісками, тирсою та живицею. Вони носили зелені фланелеві штани та зелені чоботи з натуральної гуми й тягали сніг по підлозі, поки той не чорнів від неї. Вони тхнули круто, Майкі, і ходили вони круто, і балакали вони круто. Вони були круті. Одного вечора я гуляв у "Спа Воллі" й побачив, як в одного хлопа тріснув цілком уздовж рукав сорочки, коли він мірявся силою рук з іншим хлопом. Той рукав не просто роздерся — ти, мать, думаєш, я про це кажу, але ж ні! Рукав того чоловіка майже збіса зірвався — типу ніби вибухнула сама його рука, в клоччя. І всі йому гукали й вітали оплесками, а хтось ляснув мене по спині та й каже: "Оце те, що називається армрестлер перднув, чорнолицько".

Що я тобі оце зара' кажу, це те, що, якби ті чолов'яги, котрі приходили з лісу погуляти під ніч у п'ятницю чи суботу в тих сліпих свинях, попити віскі, поїбати жінок, замість зв'язаного з каната й намащеного салом вічка… отже, якби ті чоловіки не хотіли нас там бачити, вони б нас повикидали звідтам за сраки й геть. Але факт той, Майкі, що їм, схоже, ми бу'и по цимбалах — хоч так, хоч сяк.

Якось увечері один із них відвів мене вбік — зросту в нім було шість футів, великий збіса, як на ті часи, і був він смертельно п'яний, і тхнув так рясно, як ото тхне цілий кошик місячної давнини персиків. Якби він виступив зі своєї одежі, гадаю, вона залишилася б стояти сама. Дивиться він на мене та й каже: "Місте'е, я 'очу уас дечо спи'ати, ага, я. Чи ви, бу'а, не негер?" — "Так і є", — відповідаю я. "Comment' çа va![451] — проказує він французькою Долини Святого Джона, що звучить майже, як говірка кейдженів[452], і вищиряється так широко, що я побачив усі його чотири зуби. — Я так і знау, ага, я. Агоу! Я о'ного бачиу раз, у книшці! У ньо'о бу'и такі само…" Тут він не зміг допетрати, як йому висловити те, що в нього на думці, тому він простяг руку й плеснув мене по губах. "Великі губи", — кажу я. "Йо, йо! — гукає він, сміючись, немов дитя. — Ве'икі 'ууби! epais levres! Ве'икі 'ууби! Хо' при'остити те' пивом, ага, я!" — "Скіко завгодно", — кажу я, не бажаючи його нервувати.

Він і на це розсміявся та ляснув мене по спині — мало не збив мене лицем ниць на долівку — і пішов напролом до дощаного шинкваса, перед яким товпилися, либонь, сімісят чоловіків та, ма'уть, з п'ятнадцять жінок. "Два пива мені, бо рознесу се смітище ущент! — гука він барменові, дебелому такому чувеню зі зламаним носом на ім'я Ромео Дюпрі. — О'но мені і о'но pour homme avec les epais levres!"[453] І всі там на це зареготали, наче скажені, але не підлим манером, Майкі.

Отже, бере він пиво, подає мені мого кухля і пита: "Як те' звати? Я не хо' те' звати Ве'икі 'Ууби, ага, я. Звучить не'обре". Я йому себе називаю: Вільям Хенлон. "Ну, вип'ємо за те'е, Уїйяме Енлон", — каже він. "Ні, давай за тебе, — кажу я. — Ти перша в моїм житті біла людина, яка пригощає мене випивкою". — Що було правдою. Отже, ми випили те пиво до дна, потім ще пару, а тоді він каже: "Ти точно пе'ен, що ти негер? Бо, крім отих epais 'уубів, ти мені 'иглядаєш, як чисто-біла людина з коричневою шкірою".

По цьому мій батько зареготав, і я також. Він реготав так сильно, що йому почав боліти шлунок і він тримався за живіт, скривившись, — очі підкочені, верхнім протезом закусив собі нижню губу.

— Може, мені викликати дзвінком медсестру, тату? — спитав я, переляканий.

— Ні… ні.

Відгуки про книгу Воно - Кінг Стівен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: