Воно - Кінг Стівен

— На що завгодно закладаюся. Закладаюся на будь-яку кількість грошей.

— Послухайте, — сказав Стен, розважливо дивлячись на них. — Гаразд. Ми можемо поговорити про це з Біллом, якщо вам так хочеться. Але для мене на цьому все й припиняється. Ви можете називати мене хоч боягузом, хоч серуном. Я не боягуз, я так не думаю. Просто оте все там, у Вежі…

— Треба було б бути якимсь божевільним, Стене, щоб не злякатися такого, що було там, — промовила Беверлі м'яко.

— Йо, я злякався, але не в тому проблема, — гаряче сказав Стен. — Навіть не в тому, про що я тут кажу. Невже ви не розумієте...

Вони дивилися на нього очікувально, очима занепокоєними й трішечки з надією, проте Стен зрозумів, що не здатен висловити свої почуття. Усі слова закінчилися. Усередині в нього містилася ціла пака почуттів, вона його майже задавлювала, але він не міг дістати її собі з горла. Хоч який він був організований, хоч який упевнений, але все одно він був лише одинадцятирічним хлопчиком, який цього року закінчив четвертий клас.

Він хотів їм сказати, що існують речі, гірші за переляк. Можна злякатися, коли їдеш на велосипеді й тебе ледь не збиває машина, або, поки не з'явилася вакцина Солка,[428] можна було боятися поліомієліту. Можна боятися того скаженого Хрущова[429] або боятися потонути, коли запливаєш туди, де тобі з головою. Всього такого можна боятися, та поза тим і далі собі нормально жити. Але ті істоти у Вежі…

Він хотів розповісти їм, що ті мертві хлопці, які, незграбно човгаючи, спустилися по ґвинтових сходах, зробили дещо більше, ніж просто налякали його: вони образили його.

Так, образили. Це єдине слово, яке він міг підібрати, і якби він його промовив, друзі б з нього сміялися — він їм подобається, Стен це знав, вони ставляться до нього як до цілком рівного, але все одно вони б з цього сміялися. І тим не менше, там трапилося таке, чого не могло бути. Ті істоти образили здоровий глузд будь-якої притомної людини, вони образили центральну ідею, яка полягає в тім, що Бог надав такий остаточний нахил земній осі, щоб сутінки тривали тільки близько дванадцяти хвилин на екваторі й тягнулися годину чи й більше там, де ескімоси будують собі житла з льодових брил, а зробивши це, Він сказав фактично таке: "Окей, якщо ви зможете вирахувати цей нахил, тоді зможете й вирахувати будь-яке кляте явище, яке лишень побажаєте. Тому що навіть світло має вагу, а коли раптом нижчає гудок локомотива, це ефект Доплера, а коли літак долає звуковий бар'єр, той вибух, то не оплески янголів і не метеоризм демонів, а просто повітря вривається назад на своє місце. Я подарував вам нахил осі, а потім сів десь посередині аудиторії дивитися це шоу. У мене нема чого більше сказати, окрім того, що два та два дорівнює чотирьом, вогники в небі — це зірки, якщо є кров, то її однаково бачать і дорослі, й діти, а мертві хлопці залишаються мертвими". Гадаю, можна жити зі страхом, сказав би їм Стен, якби міг. Можливо, не вічно, але довгий, довгий час. Це з такою образою, мабуть, не можна жити, бо вона утворює тріщину в мисленні, і якщо ти до неї зазирнеш, то побачиш там, унизу, якихось живих істот з маленькими жовтими очима, що не блимають, і там сморід, у тій нижній темряві, і через деякий час ти вже думаєш — може, там, унизу, є якийсь інший всесвіт, цілий всесвіт, де в небі сходить квадратний місяць і зірки регочуть холодними голосами, і деякі трикутники мають по чотири сторони, а деякі й по п'ять, а в деяких з них п'ять сторін піднесені до п'ятого степеня. Там, у цьому всесвіті, можуть рости троянди, які співають. Усе доводить до всього — сказав би він їм, якби міг. Ідіть до вашої церкви й слухайте оповідки про Христа, котрий ходить по воді, але, якби я побачив людину, яка таке робить, я б кричав, кричав і кричав. Тому що для мене це було б не чудом. Це для мене було б образою.

Оскільки нічого такого він їм сказати не міг, він просто повторив:

— Не в переляку проблема. Я просто не хочу бути втягнутим у щось таке, що доведе мене до шизи.

— Ти принаймні сходиш з нами поговорити з ним? — спитала Бев. — Послухати, що він скаже?

— Звичайно, — відповів Стен, а там і розсміявся. — Може, мені варто буде взяти з собою пташиний довідник.

Тоді й усі вони засміялися, й від того трішечки полегшало.

12

Беверлі залишила їх перед "Близько-Швидко" і понесла ганчірки додому сама. У квартирі все ще було порожньо. Вона поклала ганчірки під кухонну раковину й закрила шафку. Потім випросталася і подивилася в бік ванної кімнати.

"Я туди не піду, — подумала вона. — Я піду дивитися "Бендстенд" по телеку. Побачу, чи не зможу я навчитися "Пса"".[430]

Отже, вона пішла до вітальні й увімкнула телевізор, але через п'ять хвилин вимкнула, коли Дік Кларк[431] почав показувати, як багато лою з обличчя пересічного підлітка може прибрати лише одна просякнута саліциловою кислотою серветка "Страй-Декс" ("Якщо ви гадаєте, ніби можете дочиста вмитися лише за допомогою води та мила, — проказував Дік, тримаючи брудну серветку перед осклілим оком телекамери так, щоб кожний американський підліток міг її добре роздивитися, — вам варто добре роздивитися ось це").

Вона пішла назад у кухню, до шафки понад раковиною, в якій тримав свої інструменти її батько. Серед них лежала й кишенькова рулетка, з якої витягувався довгий, жовтий язик з розміткою в дюймах. Стиснувши рулетку в холодній долоні, вона вирушила до ванної.

Ванна сяяла чистотою, тихо. Десь, у якісь далекій далині, як здавалося, вона почула, як місіс Дойон кричить своєму синочку Джиму, щоб він забирався з дороги, зараз же.

Вона підійшла до раковини у ванній і зазирнула до темного ока каналізаційного стоку.

Вона трохи постояла там, ноги всередині джинсів у неї були холодними, наче мармур, соски відчувалися достатньо гострими та твердими, щоб ними прорізати папір, губи мертвотно сухими. Вона чекала тих голосів.

Жодних голосів не долинуло.

Трепетне, тихе зітхання злетіло з її вуст, і Бев почала згодовувати тонку сталеву стрічку стічному отвору. Та йшла донизу легко — наче лезо в глотку ярмаркового шпагоковтача. Шість дюймів, вісім дюймів, десять. Стрічка зупинилась, зав'язнувши у коліні під раковиною, як припустила Беверлі. Вона похитала туди-сюди стрічку, одночасно делікатно її підштовхуючи, і та знову почала лізти до стоку. Вже шістнадцять дюймів, потім два фути, потім три.

Беверлі дивилася, як жовта стрічка вислизає зі свого сталевого хромованого корпусу, витертого по боках до чорноти великою рукою її батька. Мисленим зором вона бачила, як стрічка повзе крізь чорне дуло труби, підчіплюючи якусь гидоту, зішкрібаючи луски іржі. Там, унизу, де ніколи не світить сонце й ніколи не припиняється ніч, думала Беверлі.

Вона уявляла, як головка стрічки з її маленькою, не більшою за ніготь сталевою накладкою просковзає далі й далі в ту темряву, і розум її скрикував: "Що ти робиш?" Вона не ігнорувала цей голос… але, здавалося, не мала ради на те, щоб його дослухатися. Вона бачила, як кінець стрічки тепер іде прямо вниз, у підвал. Вона побачила, як він потрапляє в каналізаційну трубу… і щойно вона це побачила, стрічка застрягла знову.

Беверлі знову її похитала, і стрічка, достатньо тонка, щоби бути гнучкою, неголосно видала якийсь моторошний писк, що нагадав Беверлі те, як звучить пила, коли її гнеш туди-сюди в себе на колінах.

Вона побачила, як той кінчик стрічки дряпається об дно тієї, більшої труби, в якої, мабуть, мусить бути керамічне покриття. Вона побачила, як він вигинається… а потім знову змогла штовхати стрічку далі.

Вона випустила вже шість футів. Сім. Дев'ять…

І раптом стрічка почала бігти між її пальцями сама, немов щось там, унизу, потягнуло її за той кінець. Не просто потягнуло, а вхопило й біжить з нею. Беверлі уп'ялася в біжучу стрічку виряченими очима, рот її став проваллям літери "О" в жаху — так, жаху, але не здивування. Хіба ж вона не знала? Хіба ж вона не знала, що щось таке й мусить трапитися?

Стрічка добігла свого кінця. Вісімнадцять футів; рівно шість ярдів.

Делікатний сміх піднісся зі стоку, а слідом і тихе шепотіння, що звучало майже докірливим: "Беверлі, Беверлі, Беверлі… ти не можеш нас побороти… ти помреш, якщо намагатимешся… помреш, якщо намагатимешся… помреш, якщо намагатимешся… Беверлі… Беверлі… Беверлі… лі-лі-лі…"

Щось клацнуло всередині корпусу рулетки, і вона раптом почала стрімко змотуватися назад, мелькотіли цифри й риски. Ближче до кінця — останні п'ять чи шість футів — стрічка стала темною, обтікаючи червоним, і Беверлі закричала й кинула рулетку на підлогу, немов та раптом обернулася на живу змію.

Свіжа кров стікала по чистій білій порцеляні раковини назад у широке око каналізаційного стоку. Беверлі нахилилася, вже ридаючи, з кригою гирявого жаху в шлунку, і підібрала рулетку. Прищемивши її великим і вказівним пальчиками правої руки, тримаючи перед собою, Беверлі понесла її на кухню. По ходу, кров з неї капала на витертий лінолеум коридору й кухні.

Підтримувала вона себе думкою, що сказав би їй батько — що він зробив би їй, — якби дізнався, що вона вимазала його рулетку в кров. Звісно, він не здатен побачити цю кров, але попри це така думка була допоміжною.

Вона взяла одну з тих чистих ганчірок — все ще теплу, мов свіжий хліб, після сушарки — і пішла назад до ванної. Перш ніж почати там вичищати, вона вставила в отвір стоку тверду гумову затичку, закривши його око. Кров була свіжою, тож відмивалася легко. Беверлі пройшлася по своїх слідах, витираючи з лінолеуму краплі розміром з дайм, потім виполоскала ганчірку, викрутила її і відклала вбік.

Взявши другу ганчірку, вона витерла нею батьківську рулетку. Кров була густою, клейкою. У двох місцях там прилипли згустки чогось чорного, тванистого.

Хоча в кров були вимазані тільки останні п'ять чи шість футів, вона почистила стрічку по всій її довжині, стираючи з неї всі сліди каналізаційної гидоти. Закінчивши, вона поклала рулетку назад у шафку над кухонною раковиною і понесла дві брудні ганчірки на заднє подвір'я квартири. Місіс Дойон знову кричала на Джима. Голос у неї звучав чисто, майже як дзвіночок, у тихому, спекотному надвечір'ї.

На задньому подвір'ї, де панувала переважно гола земля, бур'ян та мотузки для сушіння білизни, стояв також іржавий сміттєспалювач.