Мобі Дік - Мелвілл Герман
Тим часом, як ми вже бачили, мірна стрічка визначає довжину великого сучасного кита в сімдесят два фути. А я чув з вірогідних джерел, від китобоїв, що траплялося вполювати кашалотів, які мали повну довжину близько ста футів.
Та чи не може бути й так, що сучасні кити, хоча вони й більші від китів із давніх геологічних епох, від часів Адама все ж таки трохи здрібніли?
Безперечно, ми мусимо дійти до такого висновку, коли повіримо таким добродіям, як Пліній та природознавці давнини взагалі. Бо Пліній оповідає нам про китів, які займали цілі акри площі, а Альдрованді[154] — про інших, які мали довжину вісімсот футів — не кити, а цілі мотузницькі повітки й Темзинські тунелі! І навіть у часи Бенкса й Солендера, природознавців експедиції Кука, ми зустрічаємо члена Датської Академії наук, який визначає довжину одного з видів ісландських китів (reydansiskur, тобто "Зморшкувате Черево") в сто двадцять ярдів, тобто триста шістдесят футів. А Ласепед, французький натураліст, у своїй старанно опрацьованій історії китів, на самому початку книжки (с. 3), установлює довжину справжнього кита в сто метрів, тобто триста двадцять вісім футів. А ця праця опублікована не далі як у 1825 році.
Та чи повірить хто з китобоїв таким байкам? Ні. Сьогоднішній кит такий завбільшки, як і його предки за часів Плінія. І коли я попаду туди, де Пліній тепер, то я, китобій (не те що він), не побоюся сказати йому це в вічі. Бо я нездатен зрозуміти, як це може бути, що тим часом як єгипетські мумії, поховані за тисячі років до народження Плінія, у своїх саркофагах менші на зріст, ніж сьогоднішній кентуккієць навіть без чобіт, а худоба та інші тварини, вирізьблені на найдавніших єгипетських і ніневійських плитах, коли судити з пропорцій зображення, недвозначно свідчать про те, що сьогоднішні породисті, добре годовані, премійовані смітфілдські корови не те що рівні найжйрнішим із жирних фараонових корів, а значно переважають їх розмірами, — перед лицем усіх цих фактів я нездатен зрозуміти, як це могло статися, що з усіх тварин тільки один кит чомусь здрібнів.
Та лишається ще одне питання, яке часто порушують найглибокодумніші з нентакітців. А саме: як узяти до уваги майже всевидющих марсових на щоглах китобійних суден, що нині проникають уже й крізь Берінгову протоку і взагалі в найдальші та найнотаємніші шухлядки й рундучки світу, і ті тисячі гарпунів та списів, що їх метають попід узбережжями всіх континентів, то чи може левіафан ще довго витримувати таку затяту гонитву й таку безжальну різанину? Ось про що йдеться. Чи не буде він кінець кінцем винищений в yсіх морях, і останній кит, як і остання людина, докурить останню свою люльку, а тоді й сам розвіється з останнього хмаркою диму?
Коли порівняти горбаті табуни китів із горбатими табунами бізонів, які менш ніж сорок років тому десятками тисяч паслися по преріях Іллінойсу та Міссурі, струшуючи своїми дротяними гривами і похмуро поглядаючи з-під насупленого, як грозова хмара, лоба на ті місця, де тепер стоять над річками багатолюдні міста і де чемний маклер продає вам землю по долару за дюйм, то це порівняння начебто становить невідпорний доказ того, що гнаний і цькований кит так само не втече від швидкого вигублення.
Та треба розглянути це питання і в іншому світлі. Хоча ще так недавно — менше, ніж становить пристойний людський вік, — бізонів у Іллінойсі було більше, ніж тепер живе людей у Лондоні, а на сьогоднішній день у тих краях із них не зосталося жодної ратиці, і хоч причиною такого дивовижного вимирання став спис у руках людини, одначе зовсім інакша природа китобійного промислу рішуче перешкоджає тому, щоб левіафана спіткав такий безславний кінець. Сорок чоловік на одному судні, які сорок вісім місяців полюють на кашалотів, бувають дуже задоволені й щиро дякують богу, якщо кінець кінцем вертаються додому, везучи лій із сорока китів. Тим часом у дні давніх канадських та індіанських мисливців і траперів Заходу, коли той далекий Захід (у чиєму смерканні ще й досі сходять сонця) був незайманою дикою пущею, стільки ж чоловіків у мокасинах за стільки ж місяців, їздячи верхи на конях, а не плаваючи на кораблі, вбивали не сорок, а сорок тисяч і більше бізонів. Цей факт, якби виникла потреба, може підтвердити статистика.
Так само, якщо добре поміркувати, не є аргументом на користь твердження про поступове винищення кашалотів і той, скажімо, факт, що в минулому (хоча б наприкінці минулого сторіччя) цих левіафанів у невеликих табунцях зустрічали в морі багато частіше, ніж тепер, а через те і китобійні рейси не тривали так довго і давали багато більший зиск. Бо, як ми вже зазначали в іншому місці, ці кити під впливом якихось міркувань безпеки тепер плавають по морях незліченними табунами, так що розпорошені колись по всьому океану кити-одинаки, пари, табунці й "школи" нині збиваються у величезні, але розділені незмірними просторами армії, які дуже рідко щастить спіткати китобоям. Оце й усе. І так само хибною видається думка, що й так звані вусаті кити вимирають, бо їх тепер рідко натрапляють на тих промислових угіддях, де колись вони аж роїлися. Просто їх перегнали з затінку в холодок, і коли їхні фонтани вже не прикрашують одного узбережжя, то будьте певні, що якісь інші, віддалені береги віднедавна споглядають це незвичайне для них видовище.
І ще одне: щодо левіафанів цього останнього виду, то вони мають дві міцні фортеці, які, найімовірніше, зостануться неприступними навіки.
Так само як холоднокровні швейцарці відступали в гори, коли до їхніх долин вдирався ворог, отак і вусаті кити, вигнані з водних саван та лугів середнього поясу землі, можуть урешті сховатися у своїх полярних цитаделях і, пірнаючи там під останні склисті вали й мури, виринати серед крижаних полів та торосів, у зачарованому колі вічного грудня й сміятися з усіх нападів людини.
Та оскільки на одного загарпуненого кашалота припадає півсотні впольованих справжніх китів, деякі філософи з кубриків вирішили, що така немилосердна різанина вже зменшила чисельність їхніх полків дуже відчутно. Проте, хоча й справді не так давно біля самих тільки північно-західних узбереж Америки щорічно добували цих китів не менше тринадцяти тисяч, є міркування, які спростовують чи майже спростовують доказову силу навіть цих цифр.
Хоча тоді, коли йдеться про численність найбільших на земній кулі живих створінь, деяка недовіра видається цілком природною, та що ми відповімо Арто, авторові "Історії Гоа", коли він розповідає нам, що король Сіаму під час одних тільки ловів убив чотири тисячі слонів і що в тих краях табуни слонів такі численні, як у країнах помірного клімату череди рогатої худоби? І, очевидно, нема підстав сумніватися, що коли ці слони, на яких тисячі років полювали Семіраміда, Пор, Ганнібал і всі пізніші монархи Сходу, все ж таки ще живуть там у такій численності, то й велетень кит, іще багато ймовірніше, перетриває всі лови й промисли. Тим більше, що він має пасовище, на якому може розпорошитись, — пасовище, рівно вдвічі більше площею, ніж уся Азія, обидві Америки, Європа, Африка, Нова Голландія і всі морські острови, докупи складені.
І ще не все: треба пам’ятати, що завдяки ймовірній довговічності китів, які, можливо, живуть сто років і довше, завжди повинно бути одночасно кілька окремих поколінь дорослих китів. А що це означає, ми можемо швидко збагнути, коли уявимо, ніби всі кладовища, цвинтарі та фамільні склепи світу віддали нам живими всіх чоловіків, жінок і дітей, які жили сімдесят п’ять років тому, і ці незліченні юрби долучаться до сьогоднішнього людського населення земної кулі.
А тому, з огляду на все сказане вище, ми вважаємо, що кити як вид безсмертні, хоча їх і можливо нищити як окремі особини. Кит плавав у океанах ще до того, як із води виринули суходоли; він колись плавав там, де тепер стоять Тюїльрі, Віндзорський замок і Кремль. Під час всесвітнього потопу він гордував Ноєвим ковчегом; і навіть якщо світ має бути ще колись затоплений, як Нідерланди, аби винищити на ньому всіх пацюків, вічний кит і тоді виживе й, піднісшись на найвищий гребінь екваторіальної хвилі, з викликом пустить у небо свій пінистий фонтан.
106
АХАВОВА НОГА
Поспіх, із яким Ахав покинув "Семюела Ендербі", не обійшовся без невеличкої прикрості для його власної особи. Він приземлився на банку свого вельбота так різко, що кістяна нога тріснула від удару. А опинившися знов на своїй палубі й устромивши ногу в опорну дірку, він так рвучко крутнувся, щоб кинути стерничому якусь нетерплячу команду (як завжди, йшлося про те, що стерничий не досить твердо тримається курсу), що вже тріснута кістка знов зазнала надмірної напруги, і, хоча на вигляд вона була ще міцна, Ахав не міг уже цілком покладатись на неї.
Та й справді нема чого дивуватися, що шалений і нетерплячий Ахав інколи все ж звертав увагу на стан тієї мертвої кістки, яка була йому за опору. Бо незадовго перед тим, як "Пеквод" відплив з Нентакіту, старого капітана знайшли одної ночі непритомного на підлозі: через якусь незнану і, очевидно, незбагненну, неуявленну випадковість його кістяна нога з такою силою зірвалася зі свого місця й ударила, неначе паля, йому в пахвину, що мало не пробила живота наскрізь, і болючу рану насилу пощастило залікувати.
І тоді у голові в нього зродилася ще одна маніакальпа думка, що всі оці нові страждання є тільки безпосереднім наслідком давнішого нещастя. Певне, він аж надто виразно бачив, що подібно до того, як і найотруйніша гадина з болота, і найлюбіша співоча пташка з гаю однаково неухильно намагаються продовжити свій рід, — так само і найвище блаженство, і найтяжчі прикрощі однаково неминуче знов і знов породжують блаженство чи прикрощі. І навіть більше, думав Ахав, тут нема рівності, бо родовід Страждання сягає і в минуле, і в майбутнє далі, ніж родовід Радості. Згідно з певними богословськими вченнями, деякі природні втіхи цього, земного, світу не матимуть на тому світі радісного потомства, а, навпаки, їхнім потомством буде відчай пекла, тоді як деякі злочинні терзання смертних розплодять і за могилою численний і довіку невигубний рід страждань. Та й незалежно від цих учень, просто глибший аналіз легко розкриває тут нерівність між Стражданням і Радістю.
