Дженні Герхардт - Драйзер Теодор

Мама вважає, що так буде краще.

— Вона має рацію,— погодився Брендер.— Не засмучуйтесь. Я просто пожартував. Але ви б охоче прийшли, коли б могли, правда?

— Так,— щиро відповіла вона.

Він взяв її руку і потиснув так ласкаво, що його слова вдвоє розчулили Дженні. Вона рвучко обійняла його.

— Ви такий добрий,— сказала вона з ніжністю дочки.

— Дженні, дівчинко моя,— з глибоким почуттям промовив Брендер,— я на все готовий заради вас.

Розділ VI

Батько бідолашної родини Уільям Герхардт, з походження саксонець, був людиною незвичайною. Ще юнаком, маючи вісімнадцять років, він обурився несправедливим законом про загальну воєнну повинність і втік до Парижа. А звідти він перебрався до Америки, цієї країни обітованої.

Прибувши сюди, він спочатку подався з Нью-Йорка до Філадельфії, а потім і далі на захід; деякий час він працював на різних гутах у Пенсільванії. В одному мальовничому селі цього нового світу він знайшов подругу життя, про яку завжди мріяв. Це була скромна молода американка, німкеня родом, і з нею він переїхав до йангстауна, а потім до Колумбуса, увесь час ідучи слідом за гутним фабрикантом на ім'я Хеммонд, чиї справи то процвітали, то приходили до занепаду.

Герхардт був людиною чесною, і йому приємно було, що люди цінують те, що він не вміє кривити душею.

— Уільям,— не раз говорив йому хазяїн,— я хочу, щоб ти в мене працював, бо можу на тебе звіритись.

І ця похвала була для Герхардта дорожчою від золота.

його чесність, як і релігійні переконання, була закладена в ньому з дитинства, увійшла в плоть і кров. Герхардт ніколи над цим не замислювався. Його батько і дід були добропорядними німецькими ремісниками, які ніколи нікого ані на копійку не скривдили, і цю уперту чесність він цілком перейняв.

Він був справжній лютеранець — акуратне відвідування церкви й додержання всіх домашніх обрядів зміцнило за багато років його погляди і вірування. В домі його батька слово священика було законом, і Герхардт успадкував переконання, що лютеранська церква бездоганна і її вчення про загробне життя непогрішиме й незаперечне. Дружина його, яка формально додержувалась вчення меннонітів, охоче прийняла віросповідання чоловіка. Отже, його родина була цілком богобоязливою. Куди б не переїжджали Герхардти, вони найперше вступали до парафіян місцевої лютеранської церкви, і священик ставав бажаним гостем у їхньому домі.

М-р Вундт, пастир лютеран міста Колумбуса, був щирим і ревним християнином, і до того ж — сліпим, нетерпимим фанатиком. Він вважав, що коли члени його парафії танцюють, грають у карти чи відвідують театр, то ризикують спасінням своєї душі, і, не вагаючись, на всю силу своїх легенів проголошував, що ті, хто не виконує його приписів, попадуть просто в пекло. Пити, навіть помірно—гріх. Курити... ну, він сам курив. Невинність до-шлюбу, а далі додержання його святості суворо обов'язкові для кожного християнина. Немає рятунку, говорив він, тій дівчині, що не зуміє зберегти своєї чистоти,, як і батькам, котрі допустять, щоб їх дочка согрішила. Вони будуть покарані пеклом. Неухильно ідіть стежкою доброчесності, щоб уникнути вічної кари, бо гнів праведного господа неминуче настигає грішника.

Герхардт, його дружина і Дженні беззастережно приймали вчення своєї церкви в тлумаченні м-ра Вундта. Але Дженні по суті погоджувалась зі всім цим проста формально. Релігія поки що не мала на неї рішучого впливу. Приємно знати, що існує рай, лякає думка, що існує пекло. Юнаки й дівчата повинні добре поводитись і слухатися батьків. В усьому іншому релігійні поняття Дженні були досить невиразні.

Герхардт-батько був переконаний, що кожне слово,, промовлене з кафедри його церкви, — незаперечна істина. Потойбічне життя здавалося йому чимсь цілком-реальним.

А роки минали, життя ставало все більш незрозумілим і неясним, і Герхардт відчайдушно чіплявся за релігійні догми, що давали відповідь на всі питання. О, коли б він міг тільки бути таким чесним і стійким, щоб' господь не мав жодних підстав відмовитись від нього!' Він тремтів не тільки за себе, але й за дружину та дітей.. Адже настане день, коли йому доведеться відповідати за них. Чи не приведе їх усіх до загибелі його кволість і невміння навчити їх законам одвічного життя? Він малював у своїй уяві муки пекла й запитував себе, що жде-його і всіх його близьких в останню годину.

Зрозуміло, що така глибока релігійність робила його-суворим у відношенні до дітей. Він скоса поглядав на розваги молоді і на її слабості. Коли б його батьківська воля, Дженні ніколи б не пізнала кохання. Коли б вона й познайомилась десь у місті з молодими людьми і вони б' почали упадати біля неї, батько б не пустив їх на поріг. Він забув, що й сам колись був молодим, і тепер дбав тільки про спасіння душі своєї дочки. Отже, сенатор був зовсім новим явищем у її житті.

Коли Брендер вперше почав брати участь у справах родини, всі уявлення татуся Герхардта про те, що добре & що зле, виявились хисткими. Він не знав, з якою міркою підійти до такої людини. Брендер не був звичайним ^кавалером, який намагався залицятися до його гарненької дочки. Втручання сенатора в життя Герхардтів було таким своєрідним і в той же час таким пристойним, що він почав відігравати в ньому важливу роль раніше, ніж хто-небудь встиг опам'ятатись. Сам Герхардт — і той був заведений в оману; він не ждав з такого джерела нічого, крім пошани й користі для себе й своєї родини, а тому зовсім спокійно приймав турботи сенатора та його послуги. А втім, дружина не говорила йому про численні •подарунки, одержані від Брендера і до і після того чудового різдва.

Але одного разу вранці, коли Герхардт повертався додому після нічної роботи, до нього підійшов його сусід Отто Уівер.

— Герхардт,— сказав він,— я хочу поговорити з тобою. Я тобі друг і хочу розповісти, що чув. Бачиш от, —сусіди багато патякають про того чоловіка, який* ходить до твоєї дочки.

— До моєї дочки? — повторив Герхардт, вкрай приголомшений і вражений цим раптовим нападом.— Про кого ти говориш? Я не знаю жодного чоловіка, який ходить до моєї дочки.

— Ні? — запитав Уівер, здивований не менше від •свого співбесідника.— Немолода людина, напівсива. Іноді ходить з ціпком. Хіба ти його не знаєш?

Герхардт із спантеличеним виглядом рився в пам'яті.

— Кажуть, він раніше був сенатором,— невпевнено вів далі Уівер.— Достеменно не знаю.

— А, це сенатор Брендер,— з деяким полегшенням сказав Герхардт.— Так. Він іноді заходить. Правда. Ну, то що ж з цього?

— Та нічого,— відповів сусід,— тільки от люди патякають. Він уже немолодий, адже знаєш. Твоя дочка іноді ходила з ним гуляти. А люди це бачили, і тепер пішов поголос. От я й подумав, що, може, тобі слід знати про це.

Ці жахливі слова вразили Герхардта до глибини душі.

Вже певно люди не марно говорять про такі речі. Дженні і її мати серйозно завинили. Все ж він, не вагаючись, виступив на захист дочки.

— Це друг нашої родини,—• зніяковіло сказав він.— Марно люди говорять про те, чого не знають. Моя дочка нічого поганого не зробила.

— Ну, звісно. Тут нічого поганого немає,— сказав Уівер.— Сусіди часто базікають попустому. Але ми з тобою старі друзі, і я подумав, що, може, тобі слід знати...

Ще якусь хвилину Герхардт стояв непорушно, трохи розкривши рота; дивна безпорадність охопила його. Як страшно, коли люди стають тобі ворогами. Як багато важить, коли їхні думки й прихильність на твоєму боці. Він, Герхардт, так і намагався жити, додержуючи всіх усталених звичаїв. Чому б людям не задовольнитися цим і не чіпати його?

— Дякую, що ти мені сказав,— пробурмотів він, прямуючи до дому.— Я подумаю про це. Бувай здоровий.

Він використав першу ж зручну нагоду, щоб розпитати дружину.

— Чого це сенатор Брендер ходить до Дженні? — запитав він німецькою мовою. — Сусіди вже почали плести плітки.

— Тут немає нічого поганого,— відповіла м-с Герхардт також німецькою мовою. Запитання явно застало її зненацька.— Він приходив тільки двічі чи тричі.

— Але ж ти не говорила мені про це,— відказав чоловік, обурений тим, що вона терпіла поведінку дочкн й покривала її.

— Ні, не говорила,— відповіла м-с Герхардт, вкрай зніяковівши.— Він заходив тільки разів зо два.

— Тільки! — вигукнув Герхардт, за чисто німецькою звичкою підвищуючи голос.— Тільки! Всі сусіди вже говорять про це. Куди це годиться, скажи, будь ласка?

— Він заходив тільки разів зо два. — безпорадно повторила м-с Герхардт.

— От зараз підходить до мене на вулиці Уівер,— говорив далі Герхардт,— і каже, що всі сусіди патякають про чоловіка, з яким гуляє моя дочка. А я нічого не знаю. Стою, мов той дурень, і не знаю, що сказати. Куди це годиться? Що він про мене подумає?

— Нічого тут такого немає,—сказала жінка.—Дженні

4 Теодор Драйзвр

49>

разів зо два ходила з ним погуляти. Він сам заходив сюди, до нас у дім. Що ж тут такого, про що говорити? Невже дівчині вже й розважитися не можна?

— Але ж він уже немолодий,— заперечив Герхардт, повторюючи слова Уівера.— Чоловік відомий, посідає певне становище. Заради чого він ходить до такої дівчини, як Дженні?

— Не знаю,— захищалася м-с Герхардт.— Він приходить до нас у дім. Я про нього не знаю нічого поганого. Хіба я можу йому сказати, щоб він не приходив?

Тут Герхардт замовк. Він знав сенатора з найкращого боку. Справді, що тут страшного?

— Сусіди завжди раді почесати язики. їм більше ні про що говорити, от вони й плетуть плітку про Дженні. Ти сам знаєш, вона хороша дівчина. Навіщо вони говорять такі речі? — очі доброї матері наповнились сльозами.

— Все це так, — пробурмотів Герхардт, — але йому нічого ходити сюди й водити таку молоденьку дівчину на прогулянки. Це не годиться, якщо навіть у нього й немає на думці нічого поганого.

У цю хвилину ввійшла Дженні. Вона чула голоси батьків з кімнатки, яка правила за спальню їй і сестрі, але й гадки не мала, як багато важить для неї ця розмова. Коли вона ввійшла, мати повернулась до неї спиною й схилилася над столом, на якому готувала печиво, намагаючись сховати від дочки почервонілі очі.

— Що трапилось? — запитала Дженні, трохи збентежена напруженою мовчанкою батьків.

— Нічого,— рішуче відповів батько.

Мати навіть не обернулась, але сама її непорушність була промовиста.