Гаррі Поттер і в'язень Азкабану - Роулінг Джоан

— До речі, на капоті навіть будуть прапорці з написом "ВЦ"...

— ...тобто "Велике Цабе", — розшифрував Фред.

Усі, крім Персі й місіс Візлі, пирснули сміхом просто на пудинг.

— Тату, а й справді, чому міністерство надає нам машини? — поважно перепитав Персі.

— Ну у, бачиш, власної машини ми вже не маємо, — відповів містер Візлі. — А я працюю в міністерстві, тож вони роблять мені певну послугу...

Він це сказав доволі недбало, але Гаррі помітив, що вуха містера Візлі почервоніли, точнісінько, як у Рона, коли той ніяковів.

— От і чудово, — жваво додала місіс Візлі. — Чи ви уявляєте, скільки в нас речей? Гарний вигляд ви мали б у маґлівському метро... Сподіваюся, ви вже все спакували?

— Рон ще не поскладав свої нові покупки, — зітхнув Персі. — Він їх кинув на моє ліжко.

— Роне, поскладай усе зараз, бо зранку буде ніколи, — розпорядилася місіс Візлі.

Рон похмуро зиркнув на Персі.

Після ситної вечері усіх хилило на сон, тож вони почали розходитися по своїх кімнатах — перевірити, чи все готове на завтра. Кімната Рона й Персі сусідувала з Гарріною. Спакувавши свою валізу, він почув за стіною сердиті голоси і пішов глянути, що там таке.

Двері до кімнати номер дванадцять були відчинені.

— Він був тут , на столику біля ліжка, я його зняв, щоб начистити! — репетував Персі.

— Я його не чіпав, ясно? — верещав у відповідь Рон.

— Що сталося? — запитав Гаррі.

Персі обернувся.

— Зник мій значок старости, — пояснив він.

— І Скеберсів тонізуючий засіб десь подівся, — поскаржився Рон, копирсаючись у валізі. — Може, я залишив його в шинку..

— Ти нікуди не підеш, поки не знайдеш мій значок! — заревів Персі.

— Роне, я пошукаю той засіб, я вже спакувався, — сказав Гаррі і спустився донизу.

Прямуючи коридором до тьмяного шинку, він почув ще два сердиті голоси, які долинали з вітальні, де вони вечеряли. Це ж містер і місіс Візлі! Гаррі завагався: не гарно, якщо вони зрозуміють, що він чув їхню сварку. Та раптом він почув своє ім'я і наблизився до дверей.

— ...безглуздо від нього приховувати! — палко доводив містер Візлі. — Гаррі повинен знати правду. Я намагався переконати Фаджа, але він і далі ставиться до Гаррі, як до дитини. А йому ж уже тринадцять років!..

— Артуре, правда його налякає! — пронизливо закричала місіс Візлі. — Ти хочеш, щоб Гаррі вертався до школи з таким тягарем? Повір, він щасливий , що не знає!

— Зрозумій, я не хочу його залякувати, я просто хочу, щоб він був пильний! — заперечив містер Візлі. — Ти ж знаєш Гаррі й Рона — вони постійно десь блукають! Вони вже двічі опинялися в Забороненому лісі! Але цього року Гаррі не може так поводитися! Подумай, що з ним могло статися тієї ночі, коли він утік! Якби його не підібрав "Лицарський автобус" — я певен — міністерство не знайшло б його живим!

— Але ж він живий — здоровий, тож навіщо...

— Молі, кажуть, що Сіріус Блек божевільний. Може, й так, але ж вистачило йому глузду втекти з Азкабану, хоч досі це ще нікому не вдавалося. Минуло три тижні, а про нього ні слуху ні духу! І що б там Фадж не базікав у "Щоденному віщуні", нам, мабуть, було б легше винайти чарівну паличку самозаклиналочку ніж упіймати того мерзотника. Ми твердо знаємо лише те, за ким він полює...

— Але ж у Гоґвортсі Гаррі буде в цілковитій безпеці.

— Ми вважали, що й Азкабан цілком надійний. Але якщо Блек зумів вирватися з Азкабану, то проникнути в Гоґвортс йому...

— Але ж ніхто на сто відсотків не впевнений, що Блек полює саме на Гаррі...

Почувся глухий стукіт. Напевно, то містер Візлі гупнув кулаком по столі.

— Молі, та скільки тобі казати? У пресі про це не повідомляють, бо Фадж не хоче зайвого шуму, але він прибув до Азкабану тієї ж ночі, коли Блек утік. І вартові попередили Фаджа, що Блек останнім часом постійно бурмотів крізь сон одне й те саме: "Він у Гоґвортсі... Він у Гоґвортсі". Моллі, Блек психічно хворий, і він хоче вбити Гаррі. Мабуть, він гадає, що з Гарріною смертю до Відомо Кого знов повернеться сила. Тієї ночі, коли Гаррі зупинив Відомо Кого, Блек утратив усе. А за дванадцять азкабанських років він міг добряче обміркувати свій план...

Запала тиша.

Притулившись до дверей, Гаррі нетерпляче ждав, що вони скажуть далі.

— Ну, Артуре, роби, як знаєш. Але не забувай про Албуса Дамблдора. Доки він директорує в Гоґвортсі — Гаррі в безпеці. Сподіваюся, Албус про все це знає?

— Звичайно, знає. Ми просили в нього дозволу виставити азкабанських вартових при входах на всіх шкільних територіях. Він погодився, щоправда, без особливої радості.

— Без особливої радості? Чому?.. Але ж вони там для того, щоб упіймати Блека?

— Дамблдор не терпить вартових Азкабану, — зітхнув містер Візлі. — Як, зрештою, і я... Але коли маєш справу з такими, як Блек, іноді доводиться об'єднувати сили навіть з тими, кого волів би уникати.

— Але якщо вони порятують Гаррі...

— ...то я ніколи більше не скажу проти них ані слова, — втомлено мовив містер Візлі. — Уже пізно, Молі, треба йти...

Почувши як зарипіли стільці, Гаррі навшпиньки майнув коридором до шинку. Двері вітальні відчинилися, а тоді залунали кроки, які свідчили, що подружжя Візлі піднялося по сходах нагору.

Флакончик з тонізуючим засобом для щурів лежав під столом, за яким вони вечеряли. Гаррі зачекав, поки зачиняться двері спальні містера та місіс Візлі, а тоді побіг з флакончиком нагору.

Фред і Джордж сиділи навпочіпки на сходах і давилися зі сміху, слухаючи, як Персі перекидає свою з Роном кімнату в пошуках значка.

— Значок у нас, — прошепотів Фред Гаррі. — Поглянь, як ми його вдосконалили.

На значку красувався напис "Стервоста школи" .

Гаррі силувано всміхнувся, відніс Ронові щурячий флакончик, а тоді зачинився у своїй кімнаті і впав на ліжко.

Отже, Сіріус Блек полює на нього. Тепер усе зрозуміло. Фадж був до нього поблажливий, бо зрадів, що Гаррі живий. Він узяв з нього слово гуляти лише на алеї Діаґон, де його пильнували інші чарівники. А назавтра він пришле дві міністерські машини, які відвезуть їх на вокзал, тож, поки він сяде в поїзд, за ним простежать Візлі.

Гаррі лежав, прислухаючись до приглушених криків за стіною, і дивувався, чому не відчуває ще більшого страху, адже Сіріус Блек одним прокляттям убив тринадцятеро людей. Містер і місіс Візлі думають, що Гаррі страшенно перелякається, довідавшись правду. Але він цілковито погоджувався з місіс Візлі: там, де буде Дамблдор, Гаррі нічого не загрожує. Усі ж кажуть, що Дамблдор — єдиний, кого боявся лорд Волдеморт? А Блек — Волдемортова "права рука". Отже, і він його, мабуть, боїться.

А ще ті азкабанські вартові, про яких усі постійно говорять. Видно, вони навіюють на людей жах, тож тепер, коли їх розмістять довкола школи, Блек практично не матиме шансів туди прорватися.

Ні, хай там як, але значно більше Гаррі був стурбований тим, що тепер він навряд чи зможе відвідати Гоґсмід. Доки не зловлять Блека, ніхто не дозволить йому виходити з замку. Гаррі взагалі підозрював, що тепер стежитимуть за кожним його рухом.

Він похмуро втупився у темну стелю. Невже вони гадають, що він не може себе захистити? Він тричі виривався з Волдемортових лабетів, тож не такий він уже й безпомічний...

У його пам'яті раптом зринув образ таємничої потвори, яка ховалася в затінку алеї Магнолій. Що робити, коли знаєш, що в двері стукає біда...

— Мене ніхто не вб'є, — голосно промовив Гаррі.

— Браво, любий, — сонно озвалося дзеркало.

— РОЗДІЛ П'ЯТИЙ —

Дементор

Наступного ранку Том привітав Гаррі звичною беззубою усмішкою та чашкою чаю. Гаррі саме одягнувся й заходився переконувати невдоволену Гедвіґу залізти в клітку, коли в кімнату, натягаючи светра, увірвався Рон.

— Швидше б уже на поїзд! — роздратовано мовив він. — Принаймні у Гоґвортсі я зможу здихатися Персі. Тепер він причепився, ніби я розлив чай на фото Пенелопи Клірвотер. Це та його подружка , — скривився Рон, — ти її знаєш. Тільки вона сховалася за рамку, бо її ніс — весь у чайних плямах...

— Я мушу тобі щось сказати, — почав Гаррі, але тут увірвалися Фред і Джордж і голосно поздоровили Рона з тим, що він знову добряче дістав Персі.

Усі разом спустилися на сніданок. Містер Візлі, наморщивши лоба, читав першу сторінку "Щоденного віщуна", а місіс Візлі розповідала Джіні й Герміоні про любовне зілля, яке вона варила ще в юності. Усі троє весело хихотіли.

— То що ти хотів сказати? — запитав Рон, коли вони з Гаррі сіли за стіл.

— Пізніше, — буркнув Гаррі, бо якраз прибіг Персі.

Гаррі так і не мав нагоди поговорити з Роном чи Герміоною. Усі були заклопотані від'їздом: тягнули вузенькими сходами "Дірявого Казана" свої важезні валізи й складали їх біля дверей обабіч совиних кліток. Поруч з цією горою стояв невеличкий плетений кошик, з якого лунало гучне попирхування.

— Потерпи, Криволапику, — ласкаво вуркотіла до кошика Герміона, — в поїзді я тебе випущу.

— Ні! Ти що?! — вигукнув Рон. — А мій Скеберс?

Він показав собі на груди, де в кишені згорнувся калачиком Скеберс.

У дверях з'явилася голова містера Візлі, котрий зустрічав на вулиці міністерські машини.

— Приїхали, — повідомив він. — Давай, Гаррі.

Містер Візлі повів його до першої з двох старомодних темно зелених машин, водіями яких були непомітні чарівники в костюмах зі смарагдового оксамиту.

— Сідай, Гаррі, — промовив містер Візлі і пильно оглянув заповнену людьми вуличку.

Гаррі вмостився на задньому сидінні, невдовзі до нього приєдналися Рон, Герміона, і, на превеликий Ронів жаль, Персі.

Порівняно з Гарріною мандрівкою на "Лицарському автобусі", поїздка до Кінґс Кросу була абсолютно одноманітна. Машини з Міністерства магії майже не відрізнялися від маґлівських, хоч і прослизали крізь такі вузенькі шпарки, куди зроду не протиснеться нова машина дядька Вернона. Вони приїхали на вокзал за двадцять хвилин до відправлення. Міністерські водії знайшли візочки, вивантажили валізи, розшаркалися з містером Візлі і поїхали, невідомо як проскочивши в самий початок довжелезної черги перед світлофором.

Містер Візлі ні на крок не відходив від Гаррі.

— Гаразд, — сказав він, роззирнувшись довкола. — Розіб'ємося на пари, бо нас трохи забагато. Ми з Гаррі йдемо перші.

Містер Візлі рушив до перегородки між дев'ятою і десятою платформами, штовхаючи Гаррін візочок і не зводячи очей з поїзда "Міжмісто 125".