Коли боги сміються - Лондон Джек
Шеммер сам зголосився бути катом і стояв нині на помості, випробовуючи власноручно зроблену машину. Під гільйотиною лежав банановий стовбур, завгрубшки приблизно такий, як людська шия. А-Чо зачудовано стежив за Шеммером. Обертаючи коловорот, німець підтяг ножа аж до верхньої перекладини стояка, потім смикнув за товстий мотуз, і ніж, блиснувши, впав на банановий стовбур, рівненько розтявшії його навпіл.
— Ну, як працює ваша штука? — спитав сержант, виходячи на поміст.
— Чудово! — з гордістю відповів Шеммер. — Зараз самі побачите.
Він знов крутнув коловорот, підтягнув ножа, смикнув за мотуз, і гостре лезо шугнуло вниз, врізавшись у м'яку деревину. Та цього разу ніж перетяв стовбур лише на дві третини.
Сержант насупився.
— Це не годиться! — мовив він.
Шеммер витер піт з чола.
Треба зробити ніж важчим, — заявив він.
Підступивши до краю помосту, він погукав коваля і пампам йому принести яку-небудь залізяку фунтів на двадцять п'ять. Коли наглядач нагнувся, щоб припасувати її до верхнього тупого краю ножа, А-Чо вирішив скористатися з нагоди й звернувся до сержанта.
— Шановний суддя сказав, що повинні відрубати голому А-Чоу, — почав він.
Сержант нетерпляче кивнув. Він думав про те, що йому треба їхати того дня за п'ятнадцять миль на навітряний бік острова та про Берту, гарненьку метиску, дочку торгівця перлами Лаф'єра, яка чекає там на нього.
— Так от, я не А-Чоу. Я А-Чо. Шановний тюремник помилився. А-Чоу високий чоловік, а я низький на зріст.
Сержант глянув на нього і виразно побачив помилку.
— Шеммере! — владно гукнув він. — А ходіть-но сюди!
Німець щось буркнув на відповідь, але роботи не кинув, аж поки пересвідчився, що залізяка припасована як слід.
— Ну що, ваш китаєць готовий? — спитав він.
— Подивіться на нього, — мовив у відповідь сержант. — Хіба це той?
Шеммер сторопів. Кілька секунд він одводив душу міцною лайкою, з жалем споглядаючи витвір своїх рук, що його він хотів якомога швидше випробувати в роботі.
— Слухайте, — врешті сказав він. — Ми ніяк не можемо відкласти цю справу. Я вже й так на цілісінькі три години зірвав з роботи п'ятсот китаяг. Не можу я ж втрачати ще три години роботи через те, що нам привезли не того китаягу. Ні, справу треба докінчити зараз. Це ж лишень китаяга.
Сержант згадав про далеку дорогу, про дочку торгівця Перлами й замислився.
— Навіть якщо це виявиться, всю провину звернуть на Крюшо, — переконував німець, — Але навряд, щоб виявились. А-Чоу, в кожному разі, нас не викаже.
— Крюшо не винний, — відказав сержант. — Це їх, очевидно, переплутав тюремник.
То кінчаймо швидше. До нас ніхто не зможе припинатися. Хіба цих китайців одрізниш один від одного?
Скажемо, що кого нам прислали, того ми й стратили. Наше діло маленьке. Та й я ніяк не можу вдруге відривати всіх кулі од роботи.
Вони розмовляли по-французькому, і А-Чо не розумів ані слова, — він лиш відчував, що зараз вирішується його доля. Він також знав, що буде так, як скаже сержант, тож і не відводив очей з його уст.
— Гаразд, — врешті погодився сержант. — Давайте. Зрештою, це лишень китаяга.
— Треба, про всяк випадок, спробувати ще раз, — сказав Шеммер і, посунувши банановий стовбур, підтягнув ножа знов угору.
А-Чо силкувався пригадати вислови з "Трактату про супокійне життя". "Живи у згоді" — спало йому на думку, але це вже ні до чого. Жити йому не доведеться. Зараз він помре. Ні, цей вислів не годиться. "Прости злостивість" — так, але кому її прощати? Шеммер та інші чинили це без зла. Для них це була звичайнісінька робота, вони виконували її так само, як розчищали джунглі, осушували грунт, вирощували бавовник. Шеммер смикнув за мотуз, і А-Чо враз забув "Трактат про супокійне життя". Ніж шугонув униз і лунко врізався в дерево, відкраявши од стовбура рівненьке кружальце.
— Чудово! — вигукнув сержант, підносячи сірника до сигарети. — Чудово, друже!
Шеммер був улещений.
— Ходи-но сюди, А-Чоу, — сказав він по-таїтянському.
— Але ж я не А-Чоу, — почав був А-Чо.
— Заткни пельку! — пролунало на відповідь. — Спробуй мені ще раз роззявити пащеку — я тобі голову провалю.
Наглядач загрозив китайцеві кулаком, і А-Чо замовк. Сперечатися було марно. Все одно чужоземні дияволи зроблять на свою волю. Вік дав себе прив'язати до поставленої сторчма дошки, що сягала в його зріст. Шеммер надто туго затяг ремені— так туго, що вони боляче врізалися в тіло. Та А-Чо не скаржився. Скоро вже не болітиме. Він відчув, що дошку перекидають, і заплющив очі. Цієї миті в пам'яті зринув його садок роздумів і спочинку. Йому здалося, що він сидить у садку. Віє прохолодний вітрець, стиха подзенькують дзвоники на деревах. Сонно щебечуть пташки. З-за високого муру долинає приглушений гомін села.
Далі вій відчув, що дошка застигла нерухомо, і з того, її к напружились м'язи, зрозумів, що лежить на спині. Нін розплющив очі й просто над собою побачив ножа, що поблискував на сонці. Він побачив прив'язану залізяку її зауважив, що одна з Шеммерових петель зіскочила. Потім він почув різкий голос сержанта, що скомандував. А-Чо мерщій заплющив очі. Йому не хотілося бачити, як падатиме ніж. Але він відчув його — на одну довгу перебіжну мить. І в цю мить згадав Крюшо і його слова. Але Крюшо помилявся. Ніж не лоскотав. Він устиг усвідомити це, перш ніж перестав усвідомлювати.
ПРАВУЙ НА ЗАХІД
Будь-що-будь правуй на захід!
Правуй на захід!
Із лоції для мису Горн
Сім тижнів "Мері Роджерс" мотлялася між п'ятдесятим градусом південної шпроти в Атлантичному й тим самим градусом у Тихому океані, цебто сім тижнів силкувалась обійти мис Горн. Сім тижнів вона штормувала чи майже штормувала; лише раз за той час, після шістьох днів надто лютого шторму, що його вона перетривала в захистку грізних скель Вогненної Землі, запав несподівано мертвий штиль — і хвилі, що підняла буря, трохи не викинули судно на берег. Сім тижнів воно билося з сивобородини бурунами Горну, і вони відбивали, жбурляли його назад. А що судно було дерев'яне, то від безнастанної тяжкої мотлянини обшивка подалась у швах, і двічі на добу команда мусила ставати до помп.
Тяжко доводилося "Мері Роджерс", тяжко було команді, та тяжко й здоровезі Денові Калену, капітанові. Либонь, йому було найтяжче з усіх, бо ж на ньому лежала відповідальність за титанічну ту боротьбу. Він як і спав зрідка, то не роздягаючись. Ночами ганяв по палубі високим, кремезним, дебелим привидом, аж чорний тридцятирічною морською засмагою і волохатий, мов орангутанг.
І його, своєю чергою, ганяло одне-єдине прагнення, одна-єдина думка — настанова з лоції для мису Горн: "Будь-що-будь правуй на захід! Правуй на захід!" Та думка просто опосіла його. Він не міг ні про що більш думати, хіба лиш часом проклинати господа бога за таку клятущу погоду.
"Правуй на захід!" Він рвався за Горн і вже разів десяток мусив лягати в дрейф, лишивши нездоланний мис за кільканадцять миль на норд-ості чи на норд-норд-ості.
І щоразу неугавний західний вітер відкидав його назад, на схід. Галс за галсом бився він уперед, спускавсь аж до шістдесят четвертого градуса на південь, поміж плавучу антарктичну кригу, й обіцював свою безсмертну душу пекельним силам за клаптик західного курсу, за переміну ні гру, що дала б йому обминути мис. А його все збивало на схід. Із розпачу він поткнувся був у протоку Ле-Мера. Та вже на півдорозі вітер перекинувся на норд-норд-вест, барометр упав до 28,88[16], і він завернувся й помчав назад, підхоплений ураганом, ледь-ледь не насадивши "Мері Роджерс" на чорне зуб'я бескеть. Двічі він пробивався на на хід аж до скель Дієго Раміреса і одного разу лиш дивом урятувався, бо на хвильку пересілась хуртовина і з судна; вгледіли те кладовище кораблів за чверть милі просто по> курсу.
А вітри! Капітан Ден Кален сказав був якось, що за всі тридцять років свого морякування не пам'ятає таких. Тоді "Мері Роджерс" саме лежала в дрейфі, і за яких півгодини, ніби потверджуючи капітанові слова, її шарпонуло так, що вона врилась бортом у хвилю до самих люків. Майже нового грот-брамселя й новісінького триселя здуло, мовби вони були з цигаркового паперу, і ще п'ять вітрил, згорнених і підв'язаних подвійними сезнями, розпустило й позривало з рей. До ранку "Мері Роджерс" ще двічі клало так на борт, і доводилося пробивати діри у фальшбортах, щоб опустити з палуби тонни води, які тягли судно донизу.
Десь, може, раз на тиждень Каленові траплялося вгледіти сонце. Одного разу опівдні воно сяяло цілих десять хвилин, а тоді знову засвистів шквал, обидві вахти підмито на палубу брати рифи, і все сховалось у присмерку густої хуртовини. А раз було й так, що капітан Кален із півмісяця не міг визначитись по секстану й хронометру.
Взагалі він рідко знав координати судна точніш як на пів-градуса, хіба що видно було берег; бо сонце та зорі весь міг ховалися за хмарами, і погода навіть у найкращі чапиш бувала занадто хмурна для надійних спостережень. Сірий морок оповивав світ. Хмари були сірі, і високі невинні хвилі були олив'яно-сірі, і баранці на них кипіли сірою піною, і навіть альбатроси, що пролітали вряди-годи, еж були сірі, ба й снігові завії здавалися не білі, а сірі під похмурим напиналом хмарного неба.
Саме життя на борту "Мері Роджерс" було сіре — сіре і понуре. Обличчя в матросів були синяво-сірі; всі вони прикро мучились від порізів та болячок. Люди звелись на живі тіні. Сім тижнів вони не обсихали — ні в кубрику, ні на палубі. Вони забули, що то є спокійно виспати зміну, бо на кожній вахті чулося: "Всі нагору!" Спали вони прихватком, у тривозі, не скидаючи цератяних роб, повсякчас готові до безнастанних авралів, і такі були кволі та вимучені, що звичайна робота однієї вахти забирала в них цілих дві. Ось чого обидві зміни майже не сходили з палуби. І жодна з тих живих тіней не могла ухилитись від роботи. Хіба аж зламана нога давала право не працювати; було на судні двоє й таких, покалічених хвилями, що хлюпали на палубу.
Ще одна така жива тінь був Джордж Дорті — єдиний на судні пасажир, приятель власників "Мері Роджерс", що вирушив у те плавання поправити здоров'я. Та сім тижнів під мисом Горн ніяк того здоров'я не поліпшили. Довгими хитавичними ночами він задихався на своїй койці, а на палубу вдень виходив такий закушканий, що нагадував ходячу ятку лахмітника.
