Коли боги сміються - Лондон Джек

Джонні в нього найкращий ткач, сказав він матері. Місце йому держать, нехай з того понеділка виходить.

— Чо' ж ти не подякуєш, Джонні! — знепокоєно нагадала мати. — Він такий слабий був, іще й досі не при собі,— виправдовуючись, пояснила вона гостеві.

Джонні сидів згорбатіло й дивився собі під ноги. Він сидів так ще довго по тому, як майстер пішов. Надворі було тепло, і по обіді він вийшов та сів на ганку. Губи його часом ворушилися. Він ніби поринув у якісь нескінченні обрахунки.

Другого дня, щойно надворі потепліло, він знову вийшов і сів на ганку. Тепер він узяв із собою папір та олівця й провадив свої обрахунки вже на папері, навдивовижу ретельно й уперто.

— Що йде за мільйонами? — спитав він опівдні Віла, коли той вернувся зі школи. — І як його рахувати?

Надвечір Джонні закінчив ту справу. Щодня потім, уже без паперу й олівця, він виходив, сідав на ганку й пильно дивився на самотнє дерево, що росло навпроти через вулицю. Він розглядав те дерево цілі години поспіль, і надто його цікавило, як від вітру гойдалося гілля чи тріпотіло листя. Цілий той тиждень Джонні був немов заглиблений у якусь велику раду з самим собою. В неділю, сидячи на ганку, він кілька разів засміявся голосно, стривоживши матір, що вже багато років не чула, як він сміється.

У понеділок рано, ще поночі, вона підійшла до ліжка будити його. Джонні відіспався за тиждень і прокинувся зразу. Він не опинався, не чіплявся за укривало, як мати почала стягати його. Лежав собі спокійно і промовив теж спокійно:

— Шкода праці, ма'.

— Т'адже спізнишся! — сказала мати, думаючи, що він ще не прочумався зі сну.

— Я не сплю, ма', і кажу тобі — шкода праці. Краще підчепись. Я не хочу вставати.

— З роботи ж вилетиш! — ужахнулась мати.

— Не хочу я вставати, — знову промовив він якимсь чудним, байдужим голосом.

Того ранку мати сама не пішла на роботу. Це вже була така хвороба, якої вона й не чула зроду. Гарячку, маячення вона б зрозуміла, але це ж видиме божевілля. Вона знов укрила сина й послала Дженні по лікаря.

Коли той прийшов, Джонні мирно спав собі й так само мирно прокинувсь та дав подержати себе за живчик.

— Нічого страшного, — сказав лікар. — Просто виснажений дуже. Сама снасть лишилася.

— Та він завше такий був, — озвалась мати квапливо.

— Ну, йди вже, ма', дай мені доспати.

Джонні говорив лагідно й сумирно. Так само сумирно перевернувся він на другий бік і заснув знову.

О десятій годині він збудивсь і одягнувся. Вийшов на кухню; мати стріла його зляканою міною.

— Ну, я йду, ма',— заявив він. — Оце хочу попрощатися.

Мати як стояла, так і сіла. Затулила обличчя фартухом і заплакала. Джонні терпляче ждав.

— Я ж так і знала… — хлипала мати. — І куди ж ти хоч підеш? — урешті запитала вона, віднявши фартуха й звівши на сина радше приголомшений, аніж зацікавлений вид.

— Не знаю… Куди очі світять.

Як він вимовляв ті слова, в уяві його нараз незвичайно яскраво постало дерево через вулицю. Воно ніби ховалось у нього під повіками, і він міг побачити його, скоро-но захоче.

— А робота? — затремтів материн голос.

— Я вже ніколи нічо' не робитиму.

— Господи боже, Джонні! — зойкнула вона. — Що це ти кажеш!

Його слова видалися їй блюзнірством і вразили, немов матір, що почула, як діти її зрікаються бога.

Та що це набігло на тебе!? — кволо спробувала вона нагримати на нього.

— Обрахунки, — відповів він. — Просто обрахунки, й квит. Я знаєш скільки перерахував того тижня… І вирахував таке, що диво!

— Не тямлю, до чого тут обрахунки, — шморгнула мати.

Джонні терпляче осміхнувся, і її знову вразило, що в

ньому нема й сліду постійної його злості та дратливості.

— Ну, то я тобі розкажу. Я просто геть виморився. А що мене виморило? Рухи. Я весь час рухаюсь, відколи на світ уродився. Я втомився рухатись, годі з мене. Пам'ятаєш, як я на гуті працював? Я там за день по тридцять шість сотень пляшок перепускав через руки. Як рахувати по десять рухів на пляшку — це тридцять шість тисяч за день. А за десять днів — триста й шістдесят тисяч. А за місяць — мільйон і вісімдесят тисяч. Ну, вісімдесят тисяч скиньмо, — промовив він поблажливо-недбало, мов щедрий доброчинець, — вісімдесят тисяч скиньмо, то виходить мільйон за місяць, цебто дванадцять мільйонів за рік.

Біля верстата я рухавсь удвічі стільки. Це виходить двадцять і п'ять мільйонів на рік, а мені — наче я отак уже рухаюсь трохи не мільйон років.

Ну, а цей тиждень я не рухався зовсім. Годину, й дві, й три сиджу й не рухнусь ані разу. Знала б ти, як воно гарно — отак сидіти, годину, й дві, й три, і нічо' не робити! Я досі ніколи не був щасливий. Ніколи я не мав часу. Все рухався й рухався. Яке вже там щастя! А тепер годі з мене. Тепер я собі сидітиму, й сидітиму, й спочиватиму, й спочиватиму, й спочиватиму, а тоді… ще сидітиму й спочиватиму.

— А що ж буде з Віла й менчих? — спитала мати розпачливо.

— Еге ж, з Віла й менчих… — промовив він услід. Проте в голосі його не було прикрості. Він давно знав материні горді заміри щодо меншого брата, але думка про те вже не дошкуляла його. Тепер усе дарма… Навіть це.

— Я, мамо, знаю, що ти надумала для Віла — щоб він вивчивсь на бухгалтера. Та шкода праці, з мене годі. Нехай стає на роботу.

— А я ж тебе ростила, гляділа… — знов заплакала мати, піднесла була фартуха до обличчя, та й передумала.

— Не ростила ти мене, мамо, — відповів Джонні сумовито-лагідно, — Я сам себе виростив, ма', і Віла я теж виростив. Він он уже більший мене, і товщий, і вищий. Я, ма'ть, недохарчований змалечку. А він як став підростати, я вже на роботу пішов та й для нього хліба заробляв. Тільки годі вже, квит. Хай Віл іде працює, так як я, або хай його хоч дідько візьме, про мене. Мені вже несила. І ну, то я піду. То ти не хочеш і прощавай мені сказати?

Мати не відповіла. Вона знову плакала, затуливши обличчя фартухом. Джонні ще постояв хвильку на дверях.

— Я ж усе пантрувала, як ліпше, — хлипала мати.

Джонні вийшов із дому і почвалав вулицею. Бліда радість проступила в нього на виду, як він загледів самотнє дерево.

— Тепер нічо' не робитиму, — сказав, чи радше промугикав він півголосом сам до себе. Поглянув задумливо на небо, але яскраве сонце аж у очі вдарило й засліпило його.

Перед ним стелилася довга дорога, та він не поспішав. Проминув джутову фабрику. До вух долетів приглушений стугін ткацького цеху, і він осміхнувся. То була лагідна, сумирна усмішка. Ні до кого він не мав зненависті, навіть до грюкотливих, скреготливих машин. Не було в ньому ніякої гіркоти, лише безмежна жадоба спокою.

Що далі він простував, то рідшали будинки та фабрики й більшало чистого поля. Нарешті місто лишилося позаду, і він увійшов у зелену посадку понад залізницею. Ішов він не по-людському й вигляд мав не людський. То була якась карикатура на людину — калікувате, хиряве живе створіння без назви, що пленталося, мов недужа мавпа, з обвислими безвладно руками, згорблене, вузькогруде, химерне й страшне.

Джонні обминув невеличку станційку й ліг у траву під деревом. Там він пролежав аж до вечора. Часом куняв, і руки йому тіпалися вві сні. А прокинувшись, він лежав нерухомо, стежив за пташками або дивився крізь гілля вгору, на небо. Раз чи двічі засміявся вголос — не згадавши щось, а просто так.

Як минуло смеркання і запала ніч, на станції зупинився вантажний потяг. Поки паровоз маневрував, переганяючи на бічну колію частину вагонів, Джонні скрався до потяга, відсунув двері одного порожнього вагона й незграбно, насилу заліз до нього. Засунув зсередини двері. Паровоз засвистів. Джонні лежав у темряві й осміхався,

А-ЧО

Корал росте, пальма росте,

а людина вмирає.

Таїтянська приказка

А-Чо не розумів по-французькому. Стомлений сидів він у переповненій залі суду й нудився, вслухаючись у нескінченний потік уривчастих французьких слів, що лився з уст то одного, то другого урядовця. їхні виступи здавались А-Чо безглуздим гелготанням. Його тільки дивувало, які французи дурні: шукали-шукали, та так і не знайшли того, хто вбив Чан-Га. Тим часом усі п'ятсот кулі з плантації знали, що вбив його А-Сан, але А-Сана навіть не заарештували. Щоправда, кулі домовились між собою нікого не виказувати, але справа була зовсім проста, і французи могли б легко довідатись, що вбивця А-Сан. Ну й дурні ж вони, оті французи!

А-Чо нічим не завинив, і боятися йому було нічого. Він зовсім не брав участі у вбивстві. Так, він був присутній при цьому; Шеммер, плантаційний наглядач, одразу вскочив у барак і застав там його і ще чотирьох інших кулі. Ну то й що? Чан-Га шпортонули всього двічі. І дурневі зрозуміло, що п'ять чоловік не могли завдати дві ножові рани. Якби навіть кожен ширнув по разу, то й то вбивців було б щонайбільше двоє.

Отакими міркуваннями керувався А-Чо, коли з чотирма заарештованими товаришами брехав, плутав і напускав туману в суді, розповідаючи про те, що сталося. Вони почули, що когось убивають, і разом з Шеммером кинулись до барака. Тільки вони прибігли туди раніше за Шеммера — от і все. А Шеммер засвідчив, що випадково проходив повз барак, почувши сварку, зупинився й постояв принаймні хвилин з п'ять надворі, а потім, коли вскочив усередину, то застав там усіх тих, хто сидить на лаві підсудних. Вони, мовляв, аж ніяк не могли зайти перші, бо він стояв під єдиними дверима, що вели до барака. Ну й що? А-Чо і його четверо товаришів засвідчили, що Шеммер помиляється. Кінець кінцем їх відпустять — усі вони були певні цього. Хіба ж можна відрубати аж п'ять голів за дві ножові рани? Крім того, жоден чужоземний диявол не бачив убивства. Тільки ж оці французи такі дурні. В Китаї — А-Чо це добре знав — суддя наказав би завдати усіх п'ятьох на тортури, і вони б сказали правду. Бо правду легко витягати тортурами. А французи до тортур не вдавалися — більших дурнів тільки пошукати! Тим-то вони ніколи й не дізнаються, хто вбив Чан-Га.

Але А-Чо розумів не все. Англійська компанія, якій належала плантація, привезла на Таїті п'ятсот кулі, витративши на це немалі гроші. Власники акцій вимагали дивідендів, а компанія ще й не почала їх сплачувати, тож їй було зовсім не вигідно, щоб цінні робітники взялися вбивати один одного. А французам, зі свого боку, страшенно кортіло продемонструвати перед китайцями усі чесноти й переваги французької юстиції.