Вікторія - Гамсун Кнут

Я сидів собі на камені, а тепер збираюся йти.

— Ох, я блукала нашими луками, блукала цілий день околицями та й приблукала сюди. Я могла б піти понад річкою, іншою дорогою, тоді б і не наткнулась якраз на це місце…

— Люба панно, це місце ваше, а не моє.

— Я колись завдала вам болю, Юганнесе, мені хотілося б його загоїти, виправити те, що сталося. Я справді готую вам несподіванку, яка, мабуть… цебто я сподіваюсь, що ви зрадієте. Не можу сказати більше. Але цього разу прошу вас прийти.

— Якщо це справить вам втіху, то я прийду.

— Прийдете?

— Так, дякую вам за вашу ласку.

Спустившись пагорбом у ліс, він обернувся й подивився назад. Вона вже сіла; кошик стояв поруч. Він не пішов додому, а й далі никав сюди й туди дорогою. В голові роїлися тисячі думок. Несподіванка? Вона казала про неї тепер, оце щойно, її голос тремтів. У ньому спалахує гаряча нервова радість, змушуючи серце калатати так, що він відчуває, як щось підняло його понад дорогою, де він іде. А чи випадково вона й сьогодні вдягнула жовту сукню? Він бачив її руку, де колись була обручка, — на ній обручки тепер немає.

Минає якась година. Навкруг нього витали випари лісу та землі, проникаючи йому в душу і в серце. Він сів, потім ліг навзнак, підклав руку під потилицю й заслухався зозулі, що кувала потойбіч затоки. Повітря аж нетямилося від завзятого пташиного щебету.

Отже, йому знов випали переживання! Коли вона підіймалась до каменярні в своїй жовтій сукні і в криваво-червоному капелюшку, то скидалась на непосидючого метелика, що перелітав із каменя на камінь і сів просто перед ним. "Я не хотіла вам заважати", — сказала вона й усміхнулась; її усмішка полум'яніла так, що осяяла все лице й розсипалася зірками. На шиї в неї синіло кілька тонюніх жилок, а дрібка веснянок під очима надавали щокам якогось соковитого відтінку. Вона вступала в своє двадцяте літо.

Несподіванка? Що вона задумала? Може, покаже йому його книжки — викладе перед ним ті два-три томики й порадує, що сама їх усі купила й порозрізала в них сторінки? Не погордуйте, будь ласка, моєю мізерною жертовністю!

Він скочив, як ошпарений, і вкляк на місці. До нього знов підходила Вікторія, її кошик був порожній.

— Невже ви не знайшли квітів? — розгублено спитав він.

— Ні, я облишила те заняття. Я більше не шукала, я просто там сиділа.

Він сказав:

— Ага, поки я не забувся: не думайте, ніби ви завдали мені болю. Вам нічого сушити собі голову тим, чим би мене розважити.

— Ти ба, — заскочена зненацька, відповіла вона. Його слова змусили її замислитись, і вона в задумі глянула на нього. — Мені не хотілося б, щоб ви весь час на мене гнівались за те, що сталося.

— Та я на вас не гніваюсь.

Вона ще хвильку подумала й раптом випросталась.

— Ну й гаразд, — мовила вона. — Я мала б це знати й сама. Те не справило на вас надто великого враження. Атож. забудьмо про це.

— Так, забудьмо. Вам і тепер до моїх вражень так само байдужки, як і колись.

— До побачення, — сказана вона. — Поки що до побачення.

— До побачення, — відповів він.

Вони пішли кожен своєю дорогою. Він зупинився, обернувся. Он вона пішла. Він простягнув руки й пошепки мовив сам до себе лагідні слова: "Я не гніваюсь на тебе, ні, ні, не гніваюсь; я досі кохаю тебе, кохаю тебе…"

— Вікторіє! — гукнув він.

Почувши те, вона здригнулася й озирнулась, одначе не переставала йти.

Збігло кілька днів. Юганнес перебував у неймовірній тривозі, не брався за роботу, не спав, проводив майже цілий день у лісі. Раз він зійшов на чималий сосновий пагорб, де стояв флагшток Замку; там висів прапор. Другий майорів на Замковій круглій вежі.

Його пойняла якась дивна напруга. Напевно, в Замок приїхали гості, мабуть, там лаштуються до свята.

Пополудні було тихо й тепло; річка в своєму плині немов пульсувала спекотним краєвидом. До берега, лишаючи на затоці омахи білих брижів, наближався пароплав. Ось із подвір'я Замку виїхали чотири брички й спустилися до пристані.

Пароплав причалив, пані та панове зійшли на берег і повсідалися в брички. Потім від Замку долинула низка пострілів; нагорі круглої вежі стояли двоє чоловіків, вони заряджали мисливські рушниці й стріляли, заряджали й стріляли. Коли вистріляли двадцять один патрон, брички вкотилися в Замкову браму, й стрілянина припинилась.

Ну от, у Замку заходило свято. Гостей зустрічали прапорами й салютом. У бричках сиділо кілька військових; може, там був і лейтенант Отто.

Юганнес спустився з пагорба й рушив додому. Аж тут його наздогнав якийсь чоловік із Замку, Юганнес став. Чоловік ніс у кашкеті листа від панни Вікторії, вона хотіла знати відповідь.

Юганнес, завмираючи серцем, прочитав листа. Вікторія його все-таки запрошувала, вона зверталась до нього най-щирішими словами й прохала прийти. Саме цього разу їй хотілося б, щоб він не відмовив. Просить відповіді через посланця.

Його захопила якась дивна й несподівана радість, кров шугнула йому в голову, й він відповів чоловікові, що прийде, атож, він дякує і зараз же прийде.

Прошу!

Він тицьнув посланцеві в руку монету до смішного чималої вартості й поквапився додому перевдягатися.

VIII

Вперше у своєму житті він увійшов у браму Замку й піднявся східцями аж на другий поверх. Десь із кімнат долинав людський гамір, серце в нього мало не вискакувало з грудей, він постукав і зайшов досередини.

Йому назустріч вийшла ще моложава господиня Замку, приязно з ним привіталась і потисла руку. Їй приємно його бачити, вона пам'ятала його звідтоді, як він був ось такенький; тепер він велика людина… Здавалось, ніби господиня Замку хотіла сказати щось іще, бо довго тримала його руку в своїй і обводила допитливим поглядом.

Господар Замку й собі підійшов і подав йому руку. Як сказала його дружина, він тепер велика людина, більш ніж велика. Відома людина. Він дуже радий…

Його відрекомендували всьому панству, камергерові, обвішаному орденами, дружині камергера, поміщикові, що мешкав по сусідству, та лейтенантові Отто. Вікторії він не бачив.

Минуло досить часу. Зайшла Вікторія — бліда, навіть невпевнена; вона вела за руку якусь дівчину. Вони пройшли колом по залі, з усіма вітаючись, із кожним перемовляючись словом. Тоді зупинились перед Юганнесом.

Вікторія усміхнулась і сказала:

— Гляньте, це Камілла, еге ж, несподіванка? Ви знайомі? Вона трохи постояла, подивилася на обох і вийшла з зали. Першої миті Юганнес сторопів і завмер на місці. Ну й несподіванка — Вікторія дружньо запропонувала замість себе іншу. Агов, людоньки, ходіть сюди й кохайтеся! Весна буяє цвітом, сонце сяє; якщо хочете, відчиніть вікна навстіж, бо в саду повно пахощів, і у верховітті беріз так само залицяються одне до одного шпаки. Чому ви не заводите балачки? Ну ж, усміхніться!

— Атож, ми знайомі, — просто мовила Камілла. — Це ж тут ви колись витягай мене з води.

Вона була юна, світла, життєрадісна, вбрана в рожеву сукню, — панночка сімнадцяти років. Зціпивши зуби, Юганнес заходився сипати сміхом та жартами. Потроху її радісний лепет таки збадьорив його, вони довго розмовляли, його серце втихомирилось. У неї, ніби в тої дитини, збереглася чарівна звичка схиляти голову набік і очікувально прислухатися до його слів. Він її впізнав, Вікторія його не здивувала.

Он вона знов зайшла, тримаючи під руку лейтенанта; підвела його до Юганнеса й спитала:

— Чи пізнаєте ви Отто, мого нареченого? Мабуть, ви його пам'ятаєте.

Паничі пам'ятали одне одного. Вони, як і належить, привіталися, як і належить, уклонились одне одному й розійшлися. Юганнес та Вікторія знов лишилися самі. Він питає:

— То це та несподіванка?

— Ага, — з мукою і нетерпінням відповідає вона. — Я так старалась, я більш нічого не могла придумати. Не дивіться на мене зизом, краще подякуйте мені. Я бачила, як ви зраділи.

— Я вам дякую. Авжеж, я зрадів.

Він не міг упоратися з відчаєм і зблід лицем, як покійник. Якщо колись вона завдала йому болю, то тепер усе було досить щедро виправлено й залагоджено. Він був їй щиро вдячний.

— А я встиг помітити, що сьогодні ви з обручкою. Не знімайте її більше.

Запала мовчанка.

— Ні, тепер я вже, напевно, її не зніму, — відповіла вона.

Вони подивились одне одному в вічі. Його губи тремтіли, він кивнув головою у бік лейтенанта й сухо та грубо сказав:

— Ви маєте смак, панно Вікторіє. Він красень.

Вона напрочуд спокійно відповіла:

— Ні, не красень. Але він людина в'ихована. А то теж дещо важить.

— Камінець у мій город. Дякую! — він голосно засміявся й без жодних докорів сумління випалив: — І в нього повні кишені грошей, вони важать більше.

Вона враз відійшла.

Він никав од стіни до стіни, мов схибнутий. Камілла озивалась до нього, щось його питала, та він не чув і не відповідав. Ще щось сказавши, вона навіть доторкнулась до його руки й повторила запитання, та все дарма.

— О, тепер він ходить, поринувши в роздуми, — крізь сміх вигукнула вона. — Він весь у роздумах!

Почувши те, Вікторія додала:

— Йому хочеться самоти. Він і мене спровадив геть. І раптом, підступивши до нього впритул, вона голосно сказала: — Ви, звісно, ходите й обмірковуєте, як би то переді мною вибачитись. Не переймайтеся тим. Навпаки, прийміть мої вибачення за те, що я запізно послала вам запрошення. Бачте, яка я неуважна. Мені то просто вилетіло з голови, я мало зовсім про вас не забула. Одначе я сподіваюсь на ваше прощення, бо ж мені не було коли вгору глянути.

Він, прикипівши до неї поглядом, онімів; навіть Камілла дивилась то на нього, то на неї і, здається, не могла нічого второпати. Вікторія, холодна й бліда лицем, стояла просто перед ними з вдоволеним виглядом. Вона помстилася.

— Отакі ниньки наші молоді поклонники, — мовила вона до Камілли. — Не варто чекати від них бозна-чого. Он там сидить мій наречений і просторікує про полювання на лосів, а тут ось стоїть поет, поринувши в роздуми… Скажіть же щось, поете!

Він здригнувся; на його скронях синіли жили.

— Ти ба. Ви просите мене щось сказати? Гаразд.

— О ні, не силкуйтеся.

Вона вже хотіла йти.

— А чого ж, можна було б дещо й сказати, — повагом і з усмішкою мовив він, хоч голос його зривався, — і що як почати з основного: правда ж, панно Вікторіє, ви недавно палали коханням?

На кілька секунд зробилось тихо, як у вусі; всі троє чули калатання своїх сердець.