Вікторія - Гамсун Кнут
Воно займалося ввечері з зірками, а гасло тоді, як надворі починало сіріти. Він наполегливо працював — писав свою велику книгу.
Збігали тижні та місяці, він був сам і не шукав жодного товариства, до Сейєрів він більше не навідувався. Часто його уява, затіваючи з ним кепську гру, втелющувала до книжки сторонні вигадки, які йому згодом доводилося викреслювати й відкидати геть. Це дуже гальмувало йому роботу. Якийсь раптовий шум у нічній тиші, гуркіт брички на вулиці давали його думці поштовх і збивали її зі свого шляху.
Геть з дороги від тієї брички, пильнуйся!
Навіщо? Власне кажучи, задля чого треба було пильнуватися тієї брички? Вона проїхала мимо, нині вона, либонь, вже десь на розі. Може, там стоїть якийсь чоловік — без пальта, без кашкета: стоїть, подавшися вперед і підставивши голову до брички, і воліє, щоб його переїхали, навіки скалічили, вбили. Чоловік хоче померти, то його проблема. Він уже не зашпилює ґудзиків на своїй сорочці й не зашнуровує вранці своїх черевиків, він ходить розхристаний, у нього оголені худі груди; він ладен померти… Якийсь чоловік лежав, дихаючи на ладан, тож написав товаришеві листа, так собі — записку з невеличким проханням. Після чоловікової смерті лишився лист. Там стояло число й підпис, він був написаний великими та малими літерами, хоча той, хто писав, мав десь за годину померти. То було дуже дивно. Він навіть поставив під своїм іменем звичну карлючку. А за годину вже й помер… А то ще один чоловік. Він лежить сам у кімнатчині з дерев'яними панелями, пофарбованими в блакитний колір. Що тоді? Нічого. У цілому широкому світі він саме той, хто мусить нині померти. То його захоплює; він думає про те до знемоги. Він бачить, що вже вечір, що дзиґарі на стіні показують восьму, і він не розуміє, чого вони не б'ють. Дзиґарі не б'ють. Уже кілька хвилин по восьмій, а вони й далі цокають, але не б'ють. Сердега, його мозок уже почав засинати, дзиґарі вибили восьму, а він того й не помітив. Потім він проштрикує дірку в портреті своєї матері, який висить на стіні, бо що йому вже до того потрета й навіщо його лишати цілим, якщо він помре? Його стомлені очі падають на горщик квітів, який стоїть на столі, й він, простягнувши руку, повільно й виважено скидає чималого горщика з квітами додолу, й той розбивається вщент. Навіщо йому тут стояти цілим? Потім він жбурляє свого бурштинового мундштука за вікно. На біса він йому тепер? Для нього ясно, як божий день, що після себе він нічого не має лишити. І за тиждень чоловік помер…
Юганнес схоплюється на ноги й метушиться по кімнаті. Його збудив сусід, що мешкав через стіну, — ось він перестав хропіти, зітхнув і змучено застогнав. Юганнес навшпиньки підходить до столу й сідає за нього знов. У тополях за вікном шумить вітер, і від того шуму його починає морозити. Старі дерева поскидали листя й стали схожі на понурих потвор, їхнє вузлувате гілля треться об стіну будинку, породжуючи скрип, який нагадує звук пилки чи якогось розсохлого котка для трамбування дороги, що й на мить не стихає.
Він кидає погляд на свої папери й перечитує їх. Атож, знов уява збила його на манівці. Небіжчики та бричка, що проїздила мимо, тут ні до чого. Він змальовує садибу, зелений, пишний сад у своєму краї, сад навкруг Замку. Он що він змальовує. Нині садиба завмерла під снігом, та однак то саме її він оживлює своїм пером, змальовуючи-таки не зиму та сніги, а весну та пахощі лагідного вітру. Саме вечір. Он там, унизу, лежить спокійне, глибоке плесо, воно як свинцеве море; пахнуть бузки, живоплоти один за одним обліплюються пуп'янками та зеленим листям, а в повітрі залягає така тиша, що чути, як потойбіч затоки токує тетерук. На одній стежині в саду стоїть Вікторія — вона сама, в білому вбранні, в розповні двадцяти років. Он вона стоїть. Стан у неї стрункіший за найстрункіший куш троянди, вона дивиться кудись ген-ген — на воду, на ліс, на сплячі далекі нагір'я; посеред того зеленого саду її постать здається якимось білим духом. З долішньої дороги долинає чиясь хода; Вікторія проходить кілька кроків уперед, спускається до відлюдної альтанки, спирається ліктями на мур і дивиться вниз. Чоловік на дорозі знімає свого капелюха, опускає його до землі й кланяється. Вона відповідає кивком голови. Чоловік оглядається, — на дорозі нікому за ним стежити, й він трохи підіймається до муру. Тоді вона відступає назад і кричить: "Ні, ні!" Ще й відмахується від нього руками. "Вікторіє, — мовить він, — колись ви сказали святу правду, що мені не варто нічого такого собі уявляти, бо то неможливо". "Атож, — відповідає вона, — тоді що ж ви хочете?" Він підійшов до неї зовсім близько, їх розділяє лише мур, і відповідає: "Що я хочу? Бачте, я тільки хочу тут хвильку постояти. Востаннє. Я хочу підійти до вас якомога ближче; зараз я перебуваю зовсім недалечко!" Вона мовчить. Так збігає та хвилька. "Добраніч", — каже він і знов опускає капелюха майже до землі. "Добраніч", — відповідає вона. І він, не озираючись, іде геть…
Що йому до небіжчиків? Він жмакає списані папери і жбурляє їх у грубу. Там лежать ще й інші чернетки, які треба спалити, повні мимовільної гри уяви, що переходить всілякі межі. І він знов пише про чоловіка на долішній дорозі, про подорожнього, який віддав уклін та й попрощався, як тільки збігла його хвилина. А в саду знов стояла юна дівчина — вся в білому і в розповні двадцяти літ. Вона йому відмовила, ну й що ж. Усе-таки він постояв біля того муру, за яким вона жила. Хоч раз побув біля неї поблизу.
Знов збігають тижні та місяці, й надійшла весна. Сніг уже розтав, десь далеко в повітрі вирує таке шумовиння, що здається, ніби то від сонця до місяця плюскочуть водоспади. Прилетіли ластівки, а в лісі за містом неабияк пожвавилося життя-буття всіляких тварин та птахів, що гомонять різними мовами. З землі підіймається свіжий, солодкавий запах.
Цілу зиму він трудився до сьомого поту. Вночі і вдень об стіни його будинку ритмічно шкреблося сухе гілля тополь; нині буяла весна, бурі відшуміли, й коток перестав скрипіти.
Він відчинив вікно й виглянув надвір, вулиця тиха-претиха, хоч навіть не звернуло з півночі, на безхмарному небі мерехтять зірки, віщуючи на завтра теплу ясну днину. Його слух уловлює гул, що долинає з міста, до якого примішується ще й безкінечний пошум далини. Зненацька з залізниці озивається пронизливий свисток, — то сигнал нічного потяга, що скидається на самітній крик півня в тиші ночі. Ось і час братися до роботи, той гудок паровоза був йому ніби кличем упродовж цілої зими.
Зачинивши вікно, він знов сідає до столу. Відкидає вбік книги, які читав, і підсовує до себе папір. Тоді хапає перо.
Тепер його великий твір майже завершено, не вистачає лише заключного розділу, такого собі вітання з корабля, що відпливає, і той розділ уже написаний у нього в голові.
Десь у придорожньому заїзді сидить добродій, він там проїздом, і йому ще блукати й блукати світами. Голова й борода в нього сиві, понад ним пролетіло чимало літ; одначе він і досі величний і дужий і навряд чи настільки старий, яким здається. Надворі стоїть його бричка, коні відпочивають, кучер радий і вдоволений з того, що той чужак почастував його вином і обідом. Коли добродій написав своє ім'я, власник готелю упізнав його і з щонайглибшою пошаною йому вклонився. "Хто тепер живе в Замку?" — питає добродій. Власник готелю відповідає: "Капітан, він страшенно багатий; пані добра до всіх". "До всіх? — питає добродій себе самого, якось загадково всміхаючись. — І до мене?" І добродій сідає писати щось на папері, а написавши, перечитує, вийшов вірш — сумний і ніжний, у словах повно гіркоти. Одначе він рве той аркуш на клапті й, не підводячись з місця, рве його ще дрібніше. Аж тут хтось стукає до нього в двері, й заходить жінка в жовтому. Вона відкидає серпанок, то господиня Замку, пані Вікторія. Вона схожа на саму величність королеву. Добродій схоплюється на ноги, тієї миті його похмуру душу осяяло якесь світле натхнення. "Ви така добра до всіх, — зажурено каже він. — От навіть до мене навідуєтесь". Вона не відповідає, лише стоїть і дивиться на нього, і її обличчя спалахує жаром. "Що ви хочете?" — так само зажурено, як і досі, питає він. — Чи ви прийшли нагадати мені про минуле? Якщо так, то це буде востаннє, ласкава пані, бо тепер уже я поїду назавжди". 1 молода господиня Замку, як і раніше, нічого не відповідає, а її вуста тремтять. Він каже: "Хіба вам не досить того, що колись я вже був зізнався у своєму божевіллі? Тоді слухайте — я зізнаюся ще раз: я вас жадав, хоч і був не вартий вас, — ви тепер задоволені?" Він дедалі дужче запалюється: "Ви відповіли мені відмовою, ви зробили інший вибір; я був селюк, вайло, дикун, що замолоду забрів на манівці королівського шляху!" І потім добродій плюхається в крісло, вдаряється в сльози й просить: "О, йдіть собі! Вибачте, йдіть своєю дорогою!" Тепер уже з обличчя господині Замку геть спадає рум'янець. Вона, напрочуд повільно й чітко вимовляючи слова, каже: "Я кохаю вас; більше не вводьте себе в оману, я кохаю лише вас, прощайте!" І тоді молода господиня Замку затуляє обличчя руками й прудко виходить з кімнати…
Він кладе перо на стіл і відкидається назад. Ну от, крапка, кінець. Перед ним лежала книга, списані стоси паперу, дев'ять місяців праці. Його поймає тепле почуття задоволення тим, що твір завершено. І поки він сидить і дивиться у вікно, за яким сіріє день, в голові знов щось гупає й гуде, і його душа працює далі. Він відчуває піднесення, його розум немов опиняється в занедбаному глухому саду, де парує земля.
Він якимось загадковим робом потрапив у глибоку, мертвецьку долину, де немає ознак життя. Ген удалині, самотній і всіма забутий, грає орган. Він підходить ближче і оглядає його: орган стікає кров'ю, кров цебенить у нього з одного боку, а він собі грає. Потім він доходить до майдану. Той нагадує пустелю, там не видно жодного дерева й не чути жодного звуку, — пустельний майдан та й годі. Одначе на піску помітно людські сліди, а повітря й досі ніби насичене останніми словами, сказаними тими, хто зовсім недавно звідси вибрався. Його охоплює якесь особливе відчуття, ті слова, які ще витають у повітрі понад майданом, нагонять на нього страху, насідають на нього й тиснуть.
