Мобі Дік - Мелвілл Герман
О, диви, справді знайшов щось поблизу стегна. Це, мабуть, знак Стрільця! Ні, він навіть не знає, до чого цей дублон: мабуть, думає, що це старий гудзик від штанів якогось вождя. Та стривай-но! Он іде ота чортяча мара — Федаллах. Хвоста, як звичайно; змотав і заховав, а в носаках чобіт клоччя — теж як звичайно. Ти ба як дивиться! І що ж він скаже? Е, він тільки зробив якийсь знак до того знака й низько вклонився йому. Ну звісно, там же на монеті сонце, а він, певне, вогнепоклонник. Тю! Що далі, то більше. Йде Піп… бідолашний хлопець! Краще б уже він помер або я. Мені аж моторошно бачити його. Він так само стежив за всіма цими тлумачами — і за мною теж, — а тепер, диви, сам іде поглянути з отим нелюдським обличчям недоумка. Сховаюсь та послухаю. Тс-с!
— Я дивлюсь, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Їй же богу, він довбе граматику Меррея! Розвиває свій розум, бідолаха. Але що він там каже далі? Тс-с!
— Я дивлюсь, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Напам’ять учить, чи що? Тс-с! Знову!
— Я дивлюся, ти дивишся, він дивиться; ми дивимось, ви дивитесь, вони дивляться.
— Якась кумедія…
— І я, і ти, і він; і ми, і ви, і вони — всі кажани. А я ворона, надто коли стою на вершечку оцієї ось сосни. Кра! Кра! Кра! Кра! Кра! Кра! Чим я не ворона? А де ж вороняче опудало? А, он воно стоїть: два маслаки встромлено в старі колоші, а ще два — в рукави старої куртки.
— Чи це він не про мене? Гарний комплімент! Бідний хлопець!.. Хоч піди та повісься. Чи принаймні відійду поки що далі від нього. Всіх інших я ще можу терпіти, бо в них розум простий і жарти прості; а в цього, як на мене, аж надміру божевільно закручені, так що й самому з глузду зсунутись недовго. Піду, хай він собі мурмоче.
— Оце пуп корабля — оцей ось дублон, — і всім їм аж руки сверблять відкрутити його. Та спробуй-но відкрути собі пупа: що з цього вийде? Але знов же, як він зостанеться тут, теж недобре, бо коли щось прибите до щогли, то це знак, що корабель у біді. Ха-ха! Старий Ахаве! Білий Кит тебе приб’є, прицвяхує! Це соснина. Мій тато вдома, в Толлендській окрузі, якось був зрубав соснину й знайшов у ній врослий срібний перстень. То була, шлюбна обручка якоїсь старої негритянки. Як вона туди попала? Отак само спитають і в день страшного суду, коли виловлять із моря оцю стару щоглу, оброслу скойками замість кострубатої кори, і знайдуть під ними цей дублон. Ох, золото! Коштовне, дороге золото! Скоро тебе забере зелений скнара! Тс-с-с! Тс-с! Бог ходить між світами, збирає ожину. Кухарю! Гей, кухарю! Звари нас! Дженні! Гей, гей, гей, гей, гей, Дженні! Дженні! Спечи нам кукурудзяного коржа!
100
НОГА Й РУКА.
"ПЕКВОД" І3 НЕНТАКІТУ
ЗУСТРІЧАЄ "СЕМЮЕЛА ЕНДЕРБІ"
З ЛОНДОНА
— Агей, на кораблі! Бачили Білого Кита?
Так закричав Ахав, знову вітаючи корабель з британським вимпелом, що наближався до нас від корми. Старий капітан стояв у своєму човні, підвішеному на юті, тримаючи рупор біля уст і демонструючи костяну ногу чужому капітанові, що недбало напівлежав на носі свого вельбота. То був засмаглий, дужий, добродушний, гарний з себе чолов’яга років шістдесяти чи близько того, одягнений у простору куртку з синього "лоцманського" сукна, що звисала на ньому рясними складками; один рукав був порожній і маяв у нього за спиною, як гаптований рукав гусарського плаща.
— Бачив Білого Кита?
— А ти бачив оце? — і, відкинувши полу куртки, англієць показав білу руку з кашалотової кістки, що мала на кінці дерев’яну довбешку, схожу на бондарський молоток.
— Спускайте мій човен! — несамовито загорлав Ахав, перекидаючи весла. — Мерщій!
Менш як за хвилину — Ахав навіть не покидав суденця — вельбот з усією командою був уже на воді, а незабаром підплив до борту чужого корабля. Але тут вийшла на яв кумедна перешкода: зопалу Ахав зовсім забув, що він, відтоді як утратив ногу, ще ні разу не піднімався в морі на борт жодного чужого корабля, а на свій йому допомагав підніматися хитромудрий, дуже зручний механічний пристрій, що був на "Пекводі". А перевезти той пристрій до іншого корабля за одну хвилину було б навряд чи можливо. Тим часом у чистому морі видертись із човна на палубу корабля — діло нелегке для будь-кого, хто не звик робити це мало не щогодини, як китобої: адже хвиля то підкидає човен мало не до фальшборту корабля, то він за мить уже опадає мало не до його кіля. Ну, а на англійському кораблі, звісно, не могло бути такого рятівного пристрою, і одноногий Ахав раптом опинився в ганебному становищі незграбного "суходільного щура": він тільки безнадійно дивився на хистку, змінну висоту, на яку він навряд чи міг попасти.
Здається, ми вже згадували про те, що будь-яка, навіть найдрібніша незручність, бодай непрямо спричинена його каліцтвом, майже завжди страшенно дратувала й гнівила Ахава. А цього разу під поглядами двох помічників капітана чужого судна, які, перехилившись через фальшборт над трапом із прибитих до борту щаблів, спускали йому пару гарно оздоблених мотузяних поручнів, він розлютився ще дужче. Бо спершу їм і на думку не спало, що одноногому чоловікові не під силу скористатися цією морською балюстрадою. Але ніякова хвилина не затяглась надовго, бо капітан-англієць, умить зрозумівши, в чому клопіт, гукнув:
— Бачу, бачу! Стривайте там! Хлопці, швидше спустіть розбиральні талі!
На щастя, англійці тільки день чи два як скінчили білувати кита, і великі талі ще висіли на грот-щоглі, а з їхнього блока звисав масивний, круто загнутий гак, уже сухий і чистий. Його хутко спустили до Ахава, і той, умить зміркувавши, що до чого, перекинув через гак здорову ногу (так, ніби сів верхи на лапу якоря або в розсоху на яблуні), вхопився рукою за линву, гукнув, щоб піднімали і сам почав допомагати, перебираючи линву руками. Незабаром його помаленьку перенесли через високий фальшборт і м’яко спустили на вершок кабестана. Підійшов капітан-англієць, дружньо простягаючи для вітання кістяну руку, а Ахав виставив уперед свою кістяну ногу, схрестив її з тією рукою (наче дві меч-риби схрестили свої бивні) й гукнув грубим голосом, ніби морж:
— Так, так, друзяко! Потиснімо один одному кістки! Я тобі руку, ти мені ногу! Твоя рука вже ніколи не здригнеться, а моя нога ніколи не тікатиме! То де ти бачив Білого Кита? І як давно?
— Отам бачив, — відказав англієць, наставивши кістяну руку на схід, ніби підзорну трубу, і з жалем дивлячись понад нею в той бік. — Отам, на екваторі, торік.
— І це він забрав твою руку, правда? — спитав Ахав, зіпершись рукою на англійцеве плече і зсовуючись із кабестана.
— Атож. Принаймні це через нього я позбувся її. І ти своєї ноги?
— Ану розкажи! — попросив Ахав. — Як воно сталося?
— Того разу вперше в житті заплив на ті угіддя, — почав англійський капітан. — Я тоді ще й не чув про Білого Кита. Ну, одного дня побачили ми табунець із чотирьох чи п’яти кашалотів і спустили човни. Я на своєму загарпунив одного. То був справдешній цирковий кінь: як почав тягати нас по колу, то вся моя команда мусила посідати на зовнішній борт — урівноважувати човен, щоб не перекинувся. І раптом із морської безодні вистрілює в повітря величезний кашалот із молочно-білою головою й горбом, увесь покритий зморшками та рубцями…
— То він, то він був! — раптом вигукнув Ахав, що доти слухав, затамувавши дух.
— А в правому боці у нього, коло плавця, стриміло кілька гарпунів.
— Так, так! То мої! То мої гарпуни! — тріумфально заволав Ахав. — Ну, далі, далі!
— То не перебивай, коли хочеш почути далі, — добродушно відказав англієць. — Так ось, цей старезний дідуган з білою головою й горбом, весь у піні, вривається тоді в середину табунця і давай шалено рвати зубами мою гарпунну линву!
— Так, так, розумію! Він хотів перегризти її, звільнити загарпуненого — то його давні штучки, я його знаю!
— Як воно достеменно сталось, — вів далі однорукий капітан, — я вже не можу сказати, та коли він перекусив ту линву, кінець її, видно, застряг у нього між зубами, чи що, — ми тоді не добачили. І коли ми потягли її на себе, то врізались йому прямо в горб! А той перший кит чкурнув у навітряний бік, махаючи хвостом. Ну, я бачу, що вийшло таке діло, а цей кит розкішний, величезний — зроду такого не бачив, їй же богу, — і вирішив добути його, хоча він був розлючений страшенно. Але я подумав, що моя линва може відчепитись або той зуб, за який вона зашморгнулась, вирветься (бо в мене у вельботі хлопці такі, як грім, — смикнуть за линву, то й у чорта роги вирвуть), — подумав, кажу, про це та й переплигнув у вельбот до свого старшого помічника, осьде містера Маунтопа, — до речі, капітане, познайомтеся, це містер Маунтоп — містере Маунтоп, це капітан… Кажу, переплигую в Маунтопів вельбот, бо він, розумієте, плив борт у борт із моїм, хапаю, гарпун, котрий зверху, і всаджую в того дідугана. Боже праведний, капітане, що тут зчинилося! Грім мене побий, я в ту ж мить просто осліп, як кажан, наче мені хто очі виколов — так мене захлеснуло всього густою піною, а над усім тим замаячив кашалотів хвіст, задертий сторч угору, наче мармурова вежа. Здати човен назад не було вже коли, і я помацки — а був же білий день і сонце над самісінькою головою аж сліпило, ніби діаманти в короні, — помацки, кажу, шукаю другого гарпуна, щоб його теж кинути, коли це той хвіст падає згори, ніби яка дзвіниця в Лімі під час землетрусу, і розбиває мій вельбот навпіл, тільки тріски полетіли. А той білий горбань суне хвостом уперед через уламки, ніби то якісь скіпочки. Нас усіх повикидало в воду. Я, щоб він мене тим страшним хвостом не зачепив, ухопився рукою за свій гарпун, що стримів у нього в боці, і якусь хвильку держався за нього, немов риба-причепа. Але мене відірвало хвилею, і саме в ту мить кашалот, шарпнувшись уперед, блискавично пішов углиб. І тоді борідкою того проклятущого другого гарпуна, що волікся поряд мене, зачепило мене ось тут, — він поплескав долонею по руці трохи нижче плеча, — та й потягло вниз. Я вже думав, що в самісіньке пекло; коли це враз, дякувати богу милосердному, борідка продерла м’ясо — отак-о, вздовж усієї руки, — вийшла геть аж коло зап’ястка, і я виринув. А далі вже хай розказує вам оцей чоловік — до речі, капітане, познайомтеся, це доктор Чіпп, наш корабельний лікар.
