Квентін Дорвард - Скотт Вальтер
Він спокійнісінько прямував до річки, тримаючи за кучері людську голову так байдуже, як мисливець тримає вбиту дичину.
— Гей, Людовіку, — гукнув йому командир. — Куди ти таскаєш оте падло?
— Це все, що залишилося після роботи мого племінника, яку він добре почав і майже закінчив, а я тільки приклав руку — сказав Балафре. — Цей розбійник, якого я доколов, просив мене жбурнути його голову в Маас. Бувають такі чудні примхи в людей, коли стара кістлява схопить їх за горло. Що вдієш, кожному своя черга. Нам теж доведеться потанцювати з кістлявою, коли настане наш час.
— І ти збираєшся кинути його голову в Маас? — спитав Крофорд, пильніше придивляючись до цього жахливого memento mori[269]..
— Авжеж, — сказав Людовік Лезлі. — Коли відмовити померлому в його проханні, то його дух переслідуватиме, а я люблю солодко спати вночі.
— Ну, тоді доведеться тобі познайомитися з цим духом, — зауважив Крофорд, — бо, присягаюся, ця мертва голова коштує далеко дорожче, ніж ти гадаєш. Іди за мною, ні слова більше! Іди за мною!
— Ну, що ж, іти так іти, — сказав Балафре. — Адже я, власне, нічого не обіцяв цьому розбійникові, бо відтяв йому голову, перш ніж він устиг закінчити своє прохання. І коли вже я не злякався його живого, то, присягаюся святим Мартіном Турським, тим більш не злякаюся мертвого. До того ж мій кум, веселий чернець монастиря святого Мартіна, позичить мені на всякий випадок горщик свяченої води.
Коли в льєжському соборі відправили урочисту обідню і в переляканому місті знову запанував відносний лад, Людовік і Карл, оточені рицарями, побажали вислухати донесення про звершені в цей день подвиги, щоб призначити кожному нагороду відповідно до його заслуг. Вирішили спершу вислухати того, хто претендував на найвищу нагороду — графство де Круа і його прекрасну власницю. Як же всі здивувалися, коли таких претендентів, на їх власне розчарування, з'явився трохи не цілий натовп, причому кожен був певен, що саме він заслуговує на найвищу нагороду. Однак усі їхні речові докази були сумнівні і, певно, пов'язані з якоюсь таємницею. Кревкер показав кабанячу шкуру, таку, як звичайно носив де ля Марк. Дюнуа приніс розколений щит із гербом Арденського Вепра. Було чимало й таких, які приписували собі заслугу розправи з убивцею епіскопа й посилалися на схожі до попередніх речові докази: багата винагорода, призначена за голову де ля Марка, спричинилася до смерті всіх тих, хто був одягнений та озброєний, як їхній проводир.
Між претендентами зчинилася страшенна сварка і почалися нескінченні суперечки. Карл, який в душі вже розкаювався, що дав таку нерозсудливу обіцянку і поставив у залежність від випадку руку та статок своєї прекрасної підопічної, сподівався, що він знайде засоби відхилити всі ці суперечливі претензії, коли крізь натовп пробився лорд Крофорд. Він тягнув за собою незграбного й розгубленого Балафре, який упирався, немов англійський дог на шворці.
— Геть усі з вашими копитами, шкурами і розмальованим залізом! — вигукнув Крофорд. — Тільки той, хто справді вбив Вепра, може показати його ікла!
Сказавши це, він жбурнув на підлогу скривавлену голову, в якій легко всі, хто хоч раз бачив розбійника, пізнали голову де ля Марка по характерних щелепах, що скидалися на щелепи справжнього вепра, ім'я якого він носив[270].
— Крофорде, — сказав Людовік, тим часом як Карл, похмурий та засмучений, сидів мовчки. — Сподіваюся, що це один із моїх вірних шотландців завоював собі цю нагороду?
— Це Людовік Лезлі, государю мій, якого ми звемо Балафре, — відповів старий воїн.
— А він дворянин? — спитав герцог. — І благородної крові? Бо інакше наша обіцянка буде недійсна.
— Він просто бовдур чи стовбур, грубезна деревина, — сказав Крофорд, дивлячися на високу незграбну та розгублену постать лучника. — Але я все ж таки можу ручитися, що він паросток старовинного дерева Роджерів, а вони такі самі благородні, як найзнатніші родини Франції й Бургундії, Про їхнього родоначальника було складено вірш:
Між меншим яром та великим
Зіткнувся він з вояком диким.[271]
— Ну, тоді справа вирішена, — сказав герцог, — і найпрекрасніша, найбагатша наслідниця Бургундії стане жінкою грубого найманого солдата або помре в монастирі. А вона ж єдина дочка нашого вірного Режінальда де Круа! Я був надто нерозважливий…
І хмара вкрила чоло герцога на подив його рицарів, які рідко помічали в нього хоч найменшу ознаку жалю з приводу неминучих наслідків його ухвал.
— Зачекайте хвилину, — сказав лорд Крофорд. — Це, мабуть, не так уже погано, як гадає ваша високість. Вислухайте принаймні, що скаже оцей кавалер. Ну, що ти бажаєш сказати, чоловіче? Ну, жвавіш, хай тобі чорт, — додав він, звертаючись до Балафре.
Але цей грубуватий воїн, хоч і міг висловлюватися більш-менш складно, розмовляючи з королем Людовіком, до якого він звик, зовсім не спромігся викласти свої думки перед таким блискучим зібранням. Ставши боком до обох володарів, він зареготав хрипким сміхом, два-три рази потворно скривив обличчя і тільки й вичавив з себе: "Сондерс Саплджо"… Та й замовк.
— Коли завгодно вашій величності й вашій високості, — сказав Крофорд, — я можу пояснити все за мого земляка і давнього товариша. Тут ідеться ось про що. На його батьківщині один ясновидець провіщав йому, що його родина здобуде щастя через одруження. Але оскільки він, подібно до мене, вже досить підтоптався і любить більше шинок, ніж дамську вітальню, коротше кажучи, звик до казармених смаків та уподобань, які тепер стали для нього смислом життя, а не перешкодою на його шляху, то він вирішив послухати моєї поради й відмовитися від своїх прав на користь того, хто, власне, і є справжнім переможцем Арденського Вепра, а саме — на користь свого племінника, сина його сестри.
— Я можу посвідчити, що цей юнак досить розважливий і справний у виконанні своїх службових обов'язків, — додав король Людовік, дуже задоволений, що доля посилає таку чудову винагороду тому, на кого він має деякий вплив. — Коли б не його розважливість і пильність, то ми пропали б: адже це він попередив нас про нічну вилазку.
— Тоді я його боржник, — сказав Карл, — бо раніше брав під сумнів його правдивість.
— А я можу бути свідком його хоробрості як воїна, — зауважив Дюнуа.
— Але, — втрутився Кревкер, — хоч дядько може й шотландський дворянчик, це ще не значить, що його племінник також належить до дворянського роду.
— Він із дому Дорвардів, — сказав Крофорд, — він нащадок Аллена Дорварда, який був лордом сенешалем Шотландії.
— Ну, коли йдеться про Дорварда, — сказав де Кревкер, — я не заперечуватиму. Фортуна надто рішуче висловилася на його користь, щоб я міг боротися з примхами цієї високої дами. Але дивно, як ці шотландці від лорда до стайничого заступаються один за одного!
— Горяни — всі за одного, один за всіх, — відповів лорд Крофорд, сміючися з невдоволення гордого бургундця.
— Треба, проте, ще спитати, — задумливо сказав Карл, — як ставиться прекрасна графиня до цього щасливого шукача пригод.
— Присягаюся святою обіднею! — сказав де Кревкер. — У мене багато підстав гадати, що на цей раз вона залюбки коритиметься волі вашої високості. А втім, чого мені сердитися на цього юнака за його щастя? Адже ж це його розум, непохитність і відвага здобули йому багатство, титул і вроду.
Я вже відіслав був ці аркуші друкувати, закінчивши своє оповідання, як мені здавалося, чудовою і повчальною мораллю, що мала підбадьорити тих моїх білявих, блакитнооких, довгоногих і хоробрих духом земляків, які б надумали в наші неспокійні часи вирушити на пошуки щастя. Але мій давній приятель-цінитель, — один із тих, які віддають перевагу грудочці нерозталого цукру на дні чашки перед ароматом найкращого китайського чаю, — звернувся до мене з гіркими докорами, наполягаючи на тому, щоб я дав докладний опис весілля юного спадкоємця Глен-Гулакіна і прекрасної фламандської графині й розповів, які відбулися турніри з приводу такої видатної події і скільки на них було поламано списів, а також сповістив цікавим читачам точну кількість кремезних хлопчиків, що успадкували відвагу Квентіна Дорварда, і гарненьких дівчаток, обдарованих чарами Ізабелли де Круа. З першою ж поштою я відповів йому, що часи змінилися і парадні весілля тепер вийшли з моди. Колись, бувало, ще за моєї пам'яті, на весільний бенкет запрошували не тільки "п'ятнадцять друзів"[272] щасливого подружжя, але і почет молодої, що, як у "Старому моряку", "кивав головою" до ранку. У весільній кімнаті споживали сок-поссет[273], підкидали та ловили панчоху молодої і змагалися за те, щоб заволодіти її підв'язкою[274], і все це в присутності щасливої пари, яку Гімен зробив єдиною плоттю. Автори того періоду з похвальною ретельністю описували всі ці звичаї. Вони не забували розповісти про соромливий рум'янець молодої і захоплений погляд молодого, не минали ні одного діаманта в її волоссі, ані ґудзика на його вишиваній безрукавці, поки, нарешті, разом з Астреєю[275] випроваджували своїх героїв до опочивальні. Проте як мало все це нагадує скромність і простоту, які змушують наших теперішніх наречених (милі мої, соромливі дівчата!) уникати всякої парадності і галасу, захоплень та вихвалювань і, подібно до чесного Шенстона[276], — "шукати свободи в харчевні".
Для них, без усякого сумніву, докладна оповідь про всі церемонії, яких додержували під час весілля в п'ятнадцятому столітті, тепер видалася б зовсім недоречною. Ізабелла де Круа показалася б їм звичайною молочницею, яка доїть корів і робить найчорнішу роботу, бо навіть та, хоч би це було на паперті, відмовилася б від руки свого жениха — шевця, якби той запропонував їй faire des noces[277], як кажуть у Парижі, замість того щоб вирушити з нею в імперіалі поштової карети у весільну подорож інкогніто до Детфорда або Грініджа[278].
Але я більш нічого не розповідатиму про все це, а непомітно піду з весілля, як Аріосто пішов із весілля Анджеліки, і, отже, усі, хто бажає, матимуть можливість самі доповнити мою оповідь подробицями відповідно до свого смаку та уподобань.
Хай інший бард співа цей дивний спів,
Як Бракемонт ворота відчинив,
Коли шотландцю — слава і хвала! —
Красу та графство подруга дала.
Як, повернувшися з чужих земель,
Знайшов у себе добрий корабель,
Медорові ж індійське царство дав —
Про це хтось інший краще б розказав.
Аріосто "Несамовитий Орландо"
Спів ХХХ.
