Декамерон - Боккаччо Джованні

Після того король велів заступити чергу Пампінеї, і та почала:

— Єсть такі люди, що кажуть, міркуючи по-простацьки, нібито любов зводить чоловіка з розуму, а хто закохається, той уже ніби не при собі. Ся думка здається мені нерозумною, і розказані тут історії потверджують мій погляд; хочу я іще одну подібну до них долучити.

У нашому місті, багатому на всяку всячину, жила колись молода і вродлива шляхетна пані, що була заміжжю за одним хоробрим і достойним лицарем. Та як воно часто в житті трапляється, та сама їжа набридає людям донесхочу, і вони шукають якоїсь переміни: так і сяя пані, не задовольняючись мужем своїм, закохалася в гарного й чемного молодця на ймення Леонетто, хоч і був він зовсім простого роду.

Леонетто теж полюбив ту панію, а ви вже знаєте, що де двоє того самого бажають, там рідко коли діло не зробиться; минуло небагато часу, і закохані довели свою любов до жаданого скутку.

А що пані була дуже гарна й принадна, то в неї закохався одночасно ще один лицар, на ймення мессер Ламбертуччо, та вона його не хотіла ані на оч, такий він був їй противний та осоружний. Проте він уперто до неї залицявся, посилаючи листи й людей, а коли се не помогло, він, чоловік при силі й власті, почав загрожувати їй, що оганьбить на ввесь світ, якщо вона не пристане на його бажання. Пані злякалась (бо знала, що се за людина) і мусила вволити його волю.

Тая пані (звали її мадона Ізабетта) жила влітку, як у нас заведено, на селі, в прегарному своєму маєтку. Одного ранку, коли чоловік її виїхав із дому кудись у гості, де мав пробути кілька днів, вона переказала Леонеттові, щоб той прийшов до неї; врадуваний юнак з'явився не гаючись на виклик. Та якось і мессер Ламбертуччо дізнався, що чоловіка нема дома; він сів на коня і теж майнув до неї сам-один: стук-стук у ворота! Побачила його панина служниця та до пані (а та була в своїй кімнаті з Леонеттом):

— Пані, — гукнула, — тут унизу мессер Ламбертуччо, сам-один.

Почувши сеє, мадонна Ізабетта так і похолола на місці: що тут діяти, бідна голівонько? Давай вона просити юнака, щоб заховався з ласки своєї за заслоною ліжка, поки не піде мессер Ламбертуччо. Леонетто, що боявся сього гостя не менше, ніж господиня, сховався, а вона веліла служниці піти одчинити мессерові Ламбертуччу. Та пішла впустила його; він прив'язав коня до конов'язі, а сам побрався нагору. Пані вийшла йому назустріч з привітним видом і спитала його якнайприязніше, що його сюди привело. Лицар обійняв її, поцілував та й каже:

— Любонько моя, почув я, що мужа вашого дома немає, та й приїхав отсе погостювати в вас трохи.

По сій мові пішли вони в кімнату, замкнулись ізсередини, і мессер Ламбертуччо почав із нею бавитись. Аж тут неждано-негадано чоловік вернувся; як постерегла служниця, що він уже коло воріт, зараз побігла до господині:

— Пані, — закричала, — наш пан повернувся, уже, здається, і в двір заїхав!

Як зачула теє пані — ну, думає, пропала: в домі зразу аж два коханці, притому лицаря жодним способом уже не сховаєш, бо кінь його в дворі стоїть. Проте вона скочила миттю з постелі і, знайшовши вихід, сказала мессерові Ламбертуччу:

— Мосьпане, якщо ви хоч трохи мене любите і бажаєте порятувати од смерті, зробіть так, як я вам зараз скажу: вихопіть із піхов кинджала й біжіть униз по сходах із грізним та гнівним видом, гукаючи: "На бога, я знайду тебе в іншому місці!" Коли мій муж буде вас затримувати чи про щось питати, нічого йому, крім тих слів, не кажіть, сідайте на коня та й гайда звідси.

Мессер Ламбертуччо сказав, що так і зробить: вихопив кинджала й побіг униз, як його просила пані; лице йому пашіло — раз, що в постелі розгарячився, а вдруге — сердито, що муж вернувся. А господар ізсів уже з коня і хотів іти нагору, чудуючись, звідки б тут іще одному вершнику бути; як побачив мессера Ламбертучча, що згори біг, здивувався з його вигляду й речей і спитав:

— Що се значить, мосьпане?

Мессер Ламбертуччо вступив у стремено, скочив на коня, ще раз гукнув: "Клянуся Богом, я знайду тебе в іншому місці!" — та й поскакав.

Підійнявшись нагору, господар зустрів на сходах дружину свою — налякану, розгублену — і спитав її:

— Що тут таке діється? Кому то погрожує мессер Ламбертуччо і чому він такий сердитий?

Жінка, приступивши ближче до кімнати, щоб Леонетто міг її почути, одповіла:

— Зроду ще, мій пане, не було мені такого страху, як оце тепер. Дивлюсь — біжить до нас юнак якийся, я його не знаю, а за ним женеться Ламбертуччо з кинджалом у руці. Двері до сієї кімнати були якраз одчинені; той юнак до мене, труситься весь та просить: "Рятуйте мене, пані, ради бога, бо тут я на ваших руках і сконаю!" Я встала з місця і хотіла його розпитати, хто він і що, аж тут надбіг мессер Ламбертуччо, гукаючи: "Де ти, негіднику?" Я заступила йому вхід до кімнати і не впустила його; він же був настільки порядний, що не став більше добуватись проти моєї волі, накричав, правда, всячини, й побіг униз, як ти сам здоровий бачив.

— Добре єси зробила, жінко, — каже тоді чоловік, — бо то була б велика ганьба, якби тут когось убито; а мессер Ламбертуччо негаразд учинив, що аж до нашого маєтку за тим утікачем увігнався. А де ж той юнак?

— Не знаю, пане, — одказує жінка, — не знаю, куди він сховався.

Тоді лицар гукнув:

— Де ти? Вилазь, не бійся!

Леонетто чув усе те і доброго набрався за сей час страху, тож не треба йому було прикидатись наляканим. Тепер він виліз із своєї криївки.

— Що там у тебе з мессером Ламбертуччом? — спитав у нього лицар.

— Мосьпане, — одповів юнак, — я сном-духом нічого не знаю: або він божевільний, або, може, взяв мене за когось іншого. Я йшов собі по дорозі недалеко од вашого палацу, а він, як побачив мене, зараз схопився за кинджал і крикнув: "Смерть тобі, зраднику!" Я не питав у нього нічого, а скоріш давай тікати; тут я й порятувався, дякуючи Богові та сій от пані.

— Не бійся ж тепер нічого, — мовив лицар, — я допроваджу тебе додому живого-здорового, а ти вже потім із ним якось порозумієшся.

Повечерявши разом з юнаком, лицар дав йому коня під верх і провів його в Флоренцію до самого дому. А юнак, навчений своєю коханкою, ще того вечора розмовився потаємне з мессером Ламбертуччом: так улаштував із ним справу, що лицар ніколи не дізнався (хоч про те й ходили скрізь поголоски), яку штуку встругнула йому жінка.

ОПОВІДКА СЬОМА

Лодовіко освідчується в коханні мадонні Беатріче; вона посилає свого мужа Егана в своєму одязі в сад, а сама злягається з Лодовіком, котрий, уставши, іде в сад і лупцює Егана

Усе товариство дивувалось кмітливості мадонни Ізабетти, про яку розказала Пампінея, але Філомена, котрій король велів оповідати далі, сказала:

— Любії мої подруги, зараз я розкажу вам історійку про одну жінку, котра, гадаю, була не менш од тієї кмітлива й спритна.

То знайте ж, що жив колись у Парижі один флорентійський шляхтич, котрий, зубожівши, укинувся в купецтво, і так йому в торгівлі погодила фортуна, що незабаром він тяжко розбагатів. Був той шляхтич жонатий і мав сина-одинака, якого він назвав Лодовіком. А щоб хлопця од свого купецтва знову до шляхетства повернути, не хотів батько його до котроїсь своєї крамниці дати, а послав на службу до французького короля, щоб він там між іншими родовитими юнаками лицарської науки та звичаю набирався.

Як був він там на королівській службі, сталося якось, що в розмову юнаків, між котрими був і Лодовіко, встряло кілька лицарів, що повернулись якраз од Гробу Господнього. Річ зайшла про найславніших красунь Франції, Англії та інших країв; тоді один із тих лицарів сказав, що, скільки він пройшов світу, ніде й ніколи не бачив жінки такої вродливої, як мадонна Беатріче, дружина Егана де Галуцці з Болоньї. Решта його товаришів, що теж були з ним у Болоньї і бачили ту жінку, погодились із його думкою. Коли почув теє Лодовіко, який досі не був ні в кого закоханий, так йому закортіло ту красуню побачити, що він уже ні про що інше й думати не міг. Твердо вирішив юнак поїхати до Болоньї, щоб на неї подивитись, а коли б вона йому сподобалась, то й на довший час там лишитись. От сказав він батькові, що хоче поїхати до Гробу Господнього, і з великою бідою дістав у нього на те дозвіл.

Юнак подався до Болоньї під прибраним іменням Анікіно, і так йому повелося, що вже другого дня по приїзді в місто він побачив ту даму на врочистому святі. Вона здалась йому ще кращою, ніж він собі уявляв, і він так палко в неї закохався, що поклав не виїздити з Болоньї, поки не доб'ється її любові. От і став він розкидати думкою, як би йому того доскочити; перебравши всякі способи, вирішив юнак, що найкраще буде стати на службу до її чоловіка (а він тримав багато челяді); тоді, може, він зумів би якось свого досягти.

От продав він свої коні, влаштував якнайкраще своїх людей, наказавши, проте, щоб вони до нього не признавались, а сам зійшовся ближче з господарем заїзду і сказав йому одного дня, що охоче став би на службу до якогось пана, якби трапився підходящий. На те сказав йому господар:

— Ти якраз підійшов би одному тутешньому шляхтичеві на ймення Егано. Він тримає багато слуг і любить, я знаю, таких вихованих, як ти. Я поговорю з ним про се.

Як же сказав, так і зробив: пішов до Егана і поєднав йому Анікіна на превелику радість юнакові.

Живучи в Егановому домі, Анікіно мав змогу часто бачити його дружину і став служити своєму панові так щиро й ревне, що той дуже полюбив його і нічого не робив без його ради, оддавши йому під заряд усі свої справи. Раз якось по

їхав пан на пташині лови, а Анікіно зостався дома. Мадонна Беатріче, яка хоч і не догадувалась про його кохання, та вподобала слугу за хороші манери й поведінку, сіла грати з ним у шахи. Анікіно, бажаючи приподобитись дамі, навмисне програвав їй, і робив се так непомітно, що пані мала з того велику втіху. Покоївки панині, побачивши, що вона грає, порозходились одна по одній, і Анікіно, лишившись із мадонною Беатріче на самоті, тяженько зітхнув. Пані подивилась на нього і спитала:

— Що тобі, Анікіно? Досадно, що я виграю?

— Мадонно, — одказав Анікіно, — причина моїх зітхань значно більша.

Тоді пані й каже:

— То скажи ж мені яка, коли ти мене любиш.

Як почув Анікіно, що кохана просить його одкритись, "коли він її любить", то зітхнув іще тяжче, а мадонна Беатріче почала ще дужче наполягати, щоб він їй признався, чому так зітхає.

— Мадонно, — сказав Анікіно, — боюсь я, що вам, може, прикро буде те почути; та ще, боронь боже, комусь іскажете.

— Не бійся, — одмовила пані, — прикро мені не буде, і вір, що зроду нікому того не скажу, хіба що сам побажаєш.

— Ну, раз ви вже так мені прирікаєте, — сказав Анікіно, — то я признаюсь вам по щирій правді.

Та й розказав їй, мало не плачучи, хто він ісправді такий, що чув про неї, де і як у неї закохався і чого став на службу до її чоловіка, а потім почав благати її покірно, щоб вона зглянулась на нього, коли може, щоб уволила його палке потаємне бажання, а коли ні, то нехай хоч дозволять йому залишитись у себе на службі і любити її здалеку.

О, болонська крове, яка ж ти ніжна й тендітна! Як же тебе не хвалити в такій притузі! Зроду не любила ти сліз і зітхання, завше здавалась на щирі прохання, завше корилася владі кохання! Слів не стає, щоб уславить тебе по заслузі!

Поки Анікіно говорив, пані дивилась на нього пильно.