Воно - Кінг Стівен

Націшьти відрізали нам шлях до відступу. Останній літак відлітає опівнішь. Ти сядеш на нього. Ти потрібна своєму чоловіку, мивочко. Мені теж… але я якось перебудуть.

— Привіт, Річі, — промовила Бев, а коли обернулась до нього, він побачив на її правій щоці пурпурно-чорний синець, наче тінь воронячого крила. Його знову приголомшило те, яка вона гарна… і тільки зараз йому раптом дійшло, що вона мусить стати справжньою красунею. До цього моменту йому зовсім ніколи не спадало на думку, що красуні можуть існувати не тільки в кіно та що він сам може знатися з такою. Імовірно, саме той синець дозволив йому розгледіти можливість її вроди — суттєвий контраст, окремий недолік, який спершу привернув увагу до себе, а потім якимсь чином визначив решту: ці сіро-блакитні очі, природно червоні губи, бездоганна, вершкового кольору дитяча шкіра. І крихітні бризки веснянок на носі.

— Побачив щось зелене? — спитала вона, зухвало смикнувши головою.

— Тебе, мивочко, — сказав Річі. — Ти става зеленою, як лімбувзький сир. Але коли ми вибевемося з цієї Кашабланки[379], тебе лікуватимуть найкващі лікарі, яких лишень можна купити за гроші. Ми зробимо тебе білою знову. Пвисягаюся на сьому ім'ям моєї матері.

— Ну, ти й йолоп, Річі. Це зовсім не схоже на Гамфрі Богарта.

Але, кажучи це, вона трішки всміхнулася.

Річі сів поряд з нею:

— Підеш у кіно?

— У мене зовсім нема грошей, — сказала вона. — Можна мені подивитися твоє "йо-йо"?

Він подав їй іграшку:

— Тре' здати його назад, — сказав він. — Воно мусило б "засинати", але ж ні. Мене намахали.

Вона просунула палець крізь петельку на мотузці, і Річі підштовхнув свої окуляри вгору на переніссі, аби бачити, чи не збирається Бев показати щось краще. Вона повернула руку долонею до неба, дунканівське "йо-йо"[380] зручно спочивало в утвореній її жменькою долоні плоті. Вказівним пальцем вона скотила "йо-йо" з долоні. Скотившись до кінця своєї мотузки, воно "заснуло". Бев смикнула пальцями в жесті "ходи-но сюди", "йо-йо" слухняно "прокинулося" і видерлося по своїй мотузці знову їй на долоню.

— Здуріти можна, треба ж таке, — промовив Річі.

— Це дитинячий трюк, — сказала Бев. — Глянь на оце.

Вона знову цюкнула "йо-йо", дозволила йому на хвильку "заснути", потім серією хитрих посмиків "поводила собачку"[381] і повернула по мотузці його знов собі на долоню.

— Ох, припини це, — сказав Річі. — Ненавиджу, коли викозирюються.

— Або як щодо цього? — спитала Бев, ніжно усміхаючись.

Вона примусила "йо-йо" стрибати вперед-назад, від чого ця дерев'яна, червона дунканівська іграшка зробилася схожою на той "Бо-Ло скок"[382], якого колись мав Річі. Закінчила вона двома "навколосвітніми подорожами"[383] (ледь не вдаривши якусь стареньку леді, котра чимчикувала повз них і зиркнула в їхній бік). "Йо-йо" врешті опинилося в жменьці Бев, з мотузкою, акуратно накрученою на шпиндель. Вона вручила іграшку Річі та знову сіла на лаву. Річі сів поруч неї, з відвислою в абсолютно щирому захваті щелепою. Бев подивилась на нього й захихотіла.

— Стули рота, мух наковтаєшся.

Річі гучно затріснув рота.

— Між іншим, остання частина, то просто пощастило. Я вперше в житті зробила дві поспіль "навколосвітні подорожі" без кізяків.

Повз них уже проходили діти, прямуючи до кінотеатру. Ішов Пітер Гордон з Маршею Федден. Вони нібито "зустрічалися", але Річі здогадувався — це лише тому, що вони живуть по сусідству на Західному Бродвеї і обоє такі гівнюки, що потребують підтримки й уваги одне одного. Пітер Гордон уже встиг виростити добрячий урожай вугрів, хоча йому було лише дванадцять. Інколи він вештався разом із Баверзом, Крісом і Хаґґінсом, але був недостатньо хоробрим, щоб утнути щось самому.

Він глянув на Річі й Бев, які сиділи разом на лавці, і заволав:

— Річі й Беверлі сиділи на дереві! Еники-беники-їли-вареники! Спершу любов, а потім весілля…

— …А ось і Річі з малям! — закінчила Марша й крякливо засміялась.

— Сядь на це, сердего, — мовила Бев і виставила їм палець.

Марша відвела вбік очі, з відразою, немов не могла повірити, що хтось може бути таким вульгарним. Гордон облип її рукою і кинув Річі через плече:

— Можливо, я з тобою побачуся пізніше, чотириокий.

— Можливо, ти побачишся з корсетом своєї матері, — відповів Річі хвацько (хоча трохи й без сенсу).

Беверлі повалилася від реготу. На мить вона прихилилася на плече Річі, і Річі якраз вистачило часу, щоб усвідомити її доторк, і відчуття її легко прийнятної ваги було аж ніяк не неприємним. Потім вона знов сіла прямо.

— Що за пара задротів, — сказала вона.

— Йо, я думаю, Марша Федден пісяє трояндовою водичкою, — сказав Річі, і Беверлі знову вхопили хихички.

— "Шанеллю номер п'ять", — промовила Беверлі, голос прозвучав приглушено, бо вона затулила долонями собі рота.

— Ще б пак, — підтвердив Річі, хоча не мав ані найменшого поняття, що воно таке — "Шанель номер п'ять". — Бев?

— Що?

— Ти можеш мені показати, як робити, щоб воно "спало"?

— Гадаю, так. Але я ніколи не пробувала щось комусь показувати.

— А як ти сама навчилася? Хто тобі показав?

Вона кинула на нього ображений погляд:

— Ніхто мені не показував. Просто мені самій дійшло. Як і вертіти жезл. Я роблю це класно…

— У родині в тебе не без марнославства, — підкотив очі Річі.

— Ну, я насправді роблю це класно. Але я не брала уроків чи щось такого.

— Ти дійсно вмієш його вертіти?

— Авжеж.

— Може, станеш чірлідеркою в молодшій середній, еге?

Вона посміхнулась. То була така посмішка, якої Річі ніколи раніше не бачив. Мудра, цинічна й печальна водночас. Він відсахнувся трішки від непізнанного могуття цієї посмішки, як був відсахнувся від фотографії середмістя в альбомі Джорджі, коли та почала рухатися.

— To для таких дівчат, як Марша Федден, — промовила вона. — Як вона, чи Селлі Мюллер і Ґрета Бові. Для дівчат, які пісяють трояндовою водичкою. Їхні батьки допомагають купувати спортивний реманент і уніформу. Такі туди потрапляють. Я ніколи не стану чірлідеркою…

— Йсусе, Бев, не можна так упевнено…

— Звісно, можна, якщо це правда, — знизала вона плечима. — Мені однаково. Та й взагалі, воно мені треба, робити ті кульбіти, показуючи свої трусики мільйонам людей? Дивися, Річі. Учися.

Наступні десять хвилин вона наполегливо показувала Річі, як змусити його "йо-йо" "спати". Під кінець Річі вже почав кумекати що до чого, хоча здебільшого, після того як "йо-йо" "прокидалося", йому вдавалося підняти його тільки на половину мотузки.

— Ти недостатньо різко смикаєш пальцями, от і все, — сказала вона.

Річі подивився на годинник на "Мерілл Трасті" по той бік вулиці й схопився на ноги, запихаючи "йо-йо" собі до задньої кишені.

— Їй-бо,і мені треба бігти. Я мусив зустрітися з друзякою Скиртем. Він ще вирішить, ніби я пере… думав, чи щось теє.

— Хто такий Скирт?

— Ой. Це Бен Генском. Хоча я називаю його Скиртем. Знаєш, як отой Скирт Келхун, борець-реслер.

Бев насупилася:

— Це не дуже ґречно. Мені Бен подобається.

— Не шмахаття моя, маса! — заверещав Річі Голосом Негритосика, підкочуючи очі та змахуючи руками. — Не шмахаття моя, моя бу'е слухняна чо'ненький, мем, моя…

— Річі, — тільки й промовила тоненько Бев.

Річі припинив.

— Мені він теж подобається, — сказав він. — Ми всі разом будували греблю там, у Пустовищі, пару днів тому і…

— Ви ходите туди? Ви з Беном ходите гратися туди?

— Звичайно. Наша зграя, кілька хлопців, ходить туди. Там кльово взагалі-то. — Річі знову поглянув на годинник. — Я мушу вже зникнути. Бен чекатиме.

— Гаразд.

Він завагався, подумав і сказав:

— Якщо в тебе нема ніяких справ, ходімо зі мною.

— Я тобі вже казала. У мене зовсім нема грошей.

— Я куплю тобі квиток. Маю пару баксів.

Вона жбурнула недоїдене морозиво у найближчу урну. Її ясні очі, того гарного блакитно-сірого відтінку очі, обернулись до нього. У них світилося зухвалим сміхом. Вона зробила вигляд, ніби поправляє собі волосся, і спитала:

— Ох, милий, це мене зараз запрошують на побачення?

На якусь мить Річі нехарактерно для себе знітився. Він буквально відчув, як йому заливає червоним щоки. Він зробив цю пропозицію абсолютно природним чином, точно так, як перед тим зробив її Бену… Але хіба він не сказав тоді Бену щось про розписку? Так. Проте він нічого не сказав про розписку Беверлі.

Раптом Річі відчув себе дещо чудно. Він опустив очі, ховаючи їх від її веселого погляду, і тепер помітив, що спідничка в Бев, коли вона смикнулась уперед, щоб вкинути до урни морозиво, підтяглася вгору, і він тепер бачить її коліна. Він підвів очі, але даремно: тепер він дивився на початкові округлості її грудей.

Річі, як він це зазвичай робив у такі моменти розгубленості, знайшов схованку в абсурді.

— Так! На побачення! — крикнув він, падаючи перед Бев на коліна з простягнутими до неї складеними долонями. — Прошу, ходімо! Прошу, ходімо! Я готовий рішити себе, якщо ти скажеш ні, знаєш ти це? Агов-агов?

— Ох, Річі, ти такий дурисвіт, — знову захихотіла вона… але хіба не порожевіли трішечки її щоки? Якщо так, це зробило її ще гарнішою, ніж завжди. — Встань, поки тебе не заарештували.

Він підвівся і знову гепнувся поруч неї, відчуваючи, що запаморочення в нього нібито минається. Трохи дуркування завжди допомагає, коли трапляється якесь запаморочення, вважав він.

— То ти підеш?

— Звичайно, — сказала вона. — Щиро тобі дякую. Лишень подумати! Моє перше побачення. Тільки б дочекатися, коли запишу це ввечері в своєму щоденнику, — вона склала руки між пуп'янків своїх грудей, швидко заморгала віями, а вже тоді розсміялася.

— Мені хотілося б, аби ти перестала це так називати, — сказав Річі.

Вона зітхнула:

— Так мало романтичності в твоїй душі.

— Збіса точно, її там нема.

Але він відчував певне задоволення самим собою. Цей світ раптом здався йому дуже ясним і дуже дружнім. Він виявив, що раз у раз скидає очима вбік, на неї. Вона дивилася на магазинні вітрини — на сукні та пеньюари в "Корнелл-Гоплі", на рушники й посуд у вітрині "Сток-товарів", тим часом як сам він крадькома поглядав на її волосся, на обрис її обличчя. Він придивлявся, як її голі руки виходять з круглих отворів блузки. Він побачив краєчок бретельки її комбінації. Йому було радісно від усіх цих речей. Він не міг сказати чому, але те, що трапилося у спальні Джорджа Денбро, ніколи не здавалося йому більш віддаленим, як саме тоді.