Молода гвардія - Фадєєв Олександр

Тільки Любка влегка здригнулась і спитала:

— Як Москву?

— Тільки одна умова: ні про що не питати.

Олег вийшов на подвір'я і майже зразу ж повернувся.

— Потерпіть трошечки,— сказав він. Він сховався в темній кімнаті дяді Колі.

Молодь сиділа мовчки, не знаючи, чи вірити цьому. Але хіба можна було цим жартувати тут, у такий час!

— Ніночко, допоможи мені,— покликав Олег. Ніна Іванцова пройшла до нього.

І раптом з кімнати дяді Колі долинуло неголосне, таке знайоме, але всіма сливе забуте шипіння, легке потріскування, звуки музики: десь танцювали. Вдирались раз по раз німецькі марші. Спокійний голос літньої людини англійською мовою перелічував цифри вбитих на земній кулі, і хтось усе говорив і говорив по-німецькому, хутко, несамовито, немов боявся, що не дадуть йому договорити.

І раптом крізь легке потріскування в повітрі, яке немовби входило в кімнату хвилями з великого-великого простору, дуже виразно, на оксамитних, майже невагомих низах, урочисто, звичайно, вільно заговорив знайомий голое диктора Левітана:

"...Від Радянського Інформбюро... Оперативне введення за сьоме вересня... вечірнє повідомлення..."

— Записуйте, записуйте! — раптом засичав Ваня Земну-хов і сам схопився за олівець.— Ми завтра ж випустимо його!

А цей вільний голос з вільної землі промовляв через тисячоверстий простір:

"Протягом сьомого вересня наші війська вели запеклі бої з противником на захід та південний захід від Сталін-града, а також у районах Новоросійська і Моздока... На інших фронтах істотних змін не відбулось..."

Відгомін великого бою немовби ввійшов до кімнати.

Юнаки та дівчата, подавшися вперед, напружені, як струни, з іконописними обличчями і очима, темними й великим-и при світлі каганця, німо промовисті, слухали цей голос вільної землі.

Біля порога, припавши до дверей, непомічена ніким, стояла бабуся Віра з худим, покарбованим зморшками бронзовим обличчям Данте Аліг'єрі.

Розділ сорок перший

Електричне світло подавали тільки до німецьких установ. Дядя Коля скористався з того, що лінія до дирекціону й комендатури проходила не вулицею, а по межі а сусіднім двором,— один із стовпів стояв біля самого дому Коростильових* Радіоприймач зберігався в його кімнаті під дошками підлоги, під комодом, а дріт, коли користувались приймачем, виводився в кватирку і зчіплювався з дротом, який обвивав довгу жердину з гачком, а жердину підвішували на головний провід, біля стовпа.

Зведення Інформбюро... Будь-що їм потрібна була друкарня!

Володя Осьмухін, Жора Арутюнянц і Толя "Грім гримить" викопали в парку лише рештки шрифту. Можливо, люди, які закопували його, не мали тари напохваті, поспішаючи, висипали шрифт у яму й пригорнули землею. А німецькі солдати, копавши ложементи для машин та зенітних установок, попервах не добрали, що це таке. Вони порозкидали частину шрифту разом із землею, а потім, схаменувшись, доповіли начальству. Мабуть, шрифт кудись таки здали, але дещиця лишилась на дні ями. Два-три дні, терпляче порпаючись у землі, хлопці знаходили рештки шрифту в радіусі кількох метрів од місця, де його позначено в плані, і вибрали все, що там було. Для потреб Лютнкова цей шрифт був непридатний. І Пилип Петрович дозволив Володі використати шрифт для "Молодої гвардії".

Старший брат Земнухова, Олександр, що перебував тепер в армії, був за фахом друкар. Він працював довгий час у місцевій друкарні газети "Соціалістична Батьківщина", куди Ваня частенько заходив до нього. І от під наглядом Вані Володя сконструював невеличкий друкарський верстат. Металеві частини Володя нишком виточив у механічному цеху, а Жора взявся зробити дерев'яний ящик, у якому все це мали скласти, і каси для набору.

Батько Жорин був столяр. Правда, всупереч сподіванням Жори, ні батько його, ні навіть мати, з її характером, після приходу німців не взялись до зброї. Але все-таки Жора не мав сумніву, що поступово він привчить їх до своїх занять.

Після зрілого обдумування він вирішив, що його мати надто енергійна жінка і її треба привчати в останню чергу, а слід почати з батька. І Жорин батько, людина літня, тиха, зростом до підборіддя синові,— син цілком удався в матір, з її характером, з її зростом і кольором волосся, як вороняче крило,— батько Жорин, дуже невдоволений з того, що підпільники передали таке делікатне замовлення через неповнолітнього сина, потай від дружини зробив і ящик, і каси. Звичайно, він не міг знати, що Жора й Володя були тепер самі значними людьми — керівниками п'ятірок.

Дружба хлопців перейшла вже в такі взаємини, коли вони й дня не могли прожити, не бачивши один одного. Тільки з Люсею Осьмухіною в Жори досі зберігались на-пружено-офіційні стосунки.

Без сумніву, це був той випадок, коли люди не можуть зійтись характерами. Вони обоє були дуже начитані, але Жора любив книги науково-політичного змісту, а Люсю бентежили в книгах переважно пристрасті,— треба сказати, вона була старша за нього роками. Правда, коли Жора намагався проникнути поглядом у туманне майбутнє, йому приємно було, що Люся цілком вільно володітиме трьома іноземними мовами, але все-таки він вважав таку освіту за не досить ґрунтовну і, може, був не такий уже й тактовний, намагаючись зробити з Люсі інженера-будівельника.

Взагалі з першої ж секунди, як вони зустрічалися, світлий палахкотливий зір Люсі і чорний рішучий Жорин погляд схрещувались, як стальні клинки. І ввесь час, поки вони були разом, здебільшого не самі, вони атакували одне одного короткими репліками, гонористими й ущипливими в Люсі та підкреслено стриманими й дидактичними в Жори.

Нарешті настав день, коли вони вчотирьох зібралися в кімнаті в Жори — він сам, Володя Осьмухін, Толя "Грім гримить" і Ваня Земнухов, їхній старший товариш і керівник, який не стільки як поет, скільки як автор більшості листівок і лозунгів "Молодої гвардії" був, звісна річ, найбільше зацікавлений у друкарні. І от верстат вони вже склали. І Толя Орлов кілька разів, сопучи й кашляючи, як у бочку, пройшовся з ним по кімнаті, щоб показати, як верстат може в крайнім разі перенести одна людина.

У них уже були і пласка щіточка, і валик для прокатки. А замість друкарської фарби Жорин батько, який протягом життя мав справу тільки з фарбуванням та лакуванням дерева, приготував, як він сказав, "оригінальну суміш". Вони тут же почали сортувати літери по касах, а короткозорий Ваня Земнухов, якому всі літери здавалися одною літерою "о", сидів на Жоринім ліжку й казав, що він не розуміє, як з одної цієї літери можна зробити всі літери російської абетки.

Саме в цей час хтось постукав у запнене вікно, але вони не розгубились: німці та поліцаї ще ні разу не заходили на цей далекий кінець висілків. І справді, це прийшли Олег і Туркенич,— вони ніяк не могли всидіти дома, їм хотілось мерщій надрукувати що-небудь у своїй друкарні.

Але потім виявилося, що вони зовсім не такі вже простаки! Туркенич тихенько покликав Жору, й вони разом вийшли на вгород, а Олег любісінько лишився допомагати Володі й Толі.

Туркенич і Жора лягли біля межі проти сонечка, що частенько вкривалось хмарами і гріло вже по-осінньому,— земля й трава були ще вологі після дощу. Туркенич схилився до Жори й зашепотів йому на вухо. Як він і сподівався, Жора зразу рішуче йому відповів:

— Правильно! Це й справедливо, й повчально для інших падлюк!.. Звичайно, я згоден.

Після того як Олег і Ваня Туркенич дістали дозвіл од підпільного райкому, треба було виконати найтонше діло — знайти поміж хлопцями таких, хто не тільки піде на це в почуття справедливості та почуття дисципліни, а в кого високе моральне почуття обов'язку так перетворилося на волю, що рука його не здригнеться.

Туркенич і Серьожка Тюленін намітили першим Сергія Левашова: це був цільний хлопець і сам уже багато чого зазнав. Потім вони зупинились на Ковальові: він був сміливий, добрий і фізично дуже сильний,— така людина їм потрібна. Серьожка запропонував і Пиріжка, але Туркенич ваперечив: Пиріжок надто вже був охочий до авантюр. Найкращого друга свого, Вітьку Лук'янченка, Серьожка в думці не ввів із жалощів до нього. Нарешті вони зупинились на Жорі. І не помилились.

— А ви не затвердили склад трибуналу? — спитав Жора.— Не треба, щоб він довго розглядав справу, але хай обвинувачений бачить, що його карають по суду.

— Ми самі затвердимо трибунал,— сказав Туркенич.

— Ми будемо його судити від імені народу. Тут зараз ми — законні представники народу.— І чорні мужні очі Жори спалахнули.

"Ах, орел хлопець!" — подумав Туркенич.

— Треба б іще когось,— сказав він.

Жора замислився. Володя спав йому на думку, але Володя був занадто тонкої душевної організації для такого діла.

— У мене в п'ятірці в Радик Юркін. Знаєш? З нашої школи. Думаю, він підійде.

— Він же хлопчисько. Ще переживатиме.

— Та що ти! Хлопчиська ні чорта не переживають. Це ми, дорослі люди, завжди що-небудь переживаємо,— сказав Жора,— а хлоп'яки, знаєш, ні чорта не переживають. Він такий спокійний, такий одчайдушний!

Поки Жорин батько столярував у себе під повіткою, свою матір застав Жора під дверима і мусив їй навіть сказати, що людина він цілком самостійна і товариші його дорослі люди: хай вона не дивується, коли всі вони завтра одружаться.

Жора і Ваня Туркенич повернулися саме вчасно: шрифт уже розібрали, і Володя вже склав кілька рядків у стовпчик. Жора миттю вмочив щіточку в "оригінальну суміш", а Володя приклав аркуші й прокотив валиком. Друкований текст був у траурній рамці від металевих пластинок, які Володя, не маючи досвіду, мало сточив у себе в механічному цеху. Крім того, літери були неоднакового розміру, але з цим уже доводилось миритись. Але найважливіше було те, що вони мали справжній друкований текст, і всі змогли прочитати те, що набрав Володя Осьмухін:

"Не лишайся на самоті з Ванею не нервуй все одно ми знаємо тайну твого серця Айяяй".

Володя пояснив, що ці рядки він присвячує Жорі Ару-тюнянцу і що він намагався добирати слова з літерою "й", і навіть "Айяяй" набрав заради неї, бо літери "й" в їхній друкарні виявилось найбільше. Розділових знаків він не набрав тільки тому, що забув, що їх треба набирати, як літери.

Олег увесь так і загорівся:

— А ви знаєте, що на Первомайці дві дівчини просять прийняти їх до комсомолу? — спитав він, дивлячись на всіх великими очима.

— У мене в п'ятірці теж є хлопець, який хоче вступити до комсомолу,— сказав Жора.

Цей хлопець був знову той самий Радик Юркін, бо п'ятірка Жори Арутюнянца складалась поки що з самого Радика Юркіна.

— Ми зможемо в друкарні "Молодої гвардії" друкувати тимчасові комсомольські квитки! — вигукнув Олег.— Адже ми маємо право приймати до комсомолу: нашу організацію затверджено офіційно!

Хоч би куди пересувалось, хоч би які рухи руками чи ногами робило довге тіло чоловіка з вузькою головою, в старомоднім картузі, з очима, як у пітона, захованими поміж численними брижами шкіри, чоловік цей був уже мертвий.

Помста йшла слідом за ним, удень і вночі, по чергуваннях і облавах, вона стежила за ним через вікно, коли він розглядав з жінкою речі й ганчірки, відібрані в сім'ї щойно вбитої людини; помста знала кожен його злочин і вела їм лік.