Молода гвардія - Фадєєв Олександр
Він міг би вдати, що біжить до базару, а насправді опинився б у "Шанхаї", де його не злапав би й сам чорт. Але так можна було підвести Серьожку й Валю. І Олег побіг до малих "шанхайчиків".
І ось тепер, коли обставини таки примусили його звернути на Восьмидомики, він не став заглиблюватися в цей район, щоб не підводити Стьопу Сафонова й Тосю. Він ішоз назад, на пагорби, до роздоріжжя, де його міг перейняти постовий.
Його гризла тривога за друзів і за можливу невдачу всієї операції. І все-таки почуття хлоп'ячого бешкетництва знов опанувало його, коли він почув шалене собаче гавкання на малих "шанхайчиках". Він уявив собі, як зійшлись разом патрульний, що переслідував його, і поліцаї з жандармерії і як вони обмірковують, де зник невідомий, і нишпорять довкола з ліхтариками.
На базарі вже не свистіли. З вершини пагорба, де знову опинився Олег, він бачив по спалахах ліхтарів, що поліцаї, які бігли йому навперейми, повертаються назад через пустир до жандармерії, а патрульний, його переслідувач, стоїть на дальньому кінці вулиці й освітлює якийсь будинок.
Чи помітив поліцай листівки, наклеєні на клубі?.. Ні, звичайно, не помітив! Інакше не сидів би й не курив так на східцях під'їзду. Тепер вони перетрусили б усі Восьмидомики, шукаючи його, Олега!
На душі йому стало легко.
Ще не світало, коли Олег тихо-тихо стукнув тричі у віконницю до Туркенича, як умовились. Туркенич ледве чутно прочинив вхідні двері. Вони, скрадаючись, пройшли через кухню й світлицю, де спали люди, до кімнати, де Ваня жив сам. Каганець стояв високо на шафці. Видно було, що Ваня ще не лягав. Він не виявив ніякої радості, побачивши Олега, обличчя його було суворе й бліде.
— П-попався хто-небудь? — дуже заникуючись і також полотніючи, спитав Олег.
— Ні, тепер усі цілі,— сказав Туркенич, уникаючи зустрічатися з ним очима.— Сідай...— Він показав Олегові на табуретку, а сам сів на збиту постіль: як видно, він цілу ніч то ходив по кімнаті, то сідав на це ліжко.
о**
— І як? Щасливо? — спитав Олег.
— Щасливо,— не дивлячись на нього, сказав Туркенич.— Вони в мене всі тут зійшлись — і Серьожа, і Валя, і Стьопа, і Тося... Ти, значить, один ходив? — Туркенич звів на Олега очі й знову опустив.
— Як ти дізнався? — спитав Олег з хлоп'ячим винуватим виразом.
— Турбувалися за тебе,— ухильно сказав Ваня,— потім я вже не витримав, пішов до Миколи Миколайовича, дивлюсь — Марина дома... Всі наші хотіли тебе тут чекати, але я відговорив. Якщо,— кажу,— він попався, гірше буде, коли й нас серед ночі застукають ось тут усією компанією. А завтра, сам знаєш, який трудний день для наших,— знову базар, біржа...
Олег, з дедалі більшим почуттям провини, причину якої він не цілком усвідомлював, побіжно розповів, як він поспішив перейти від шахти до клубу і що сталось біля клубу. Все-таки він пожвавішав, згадуючи, як усе було.
— Ну, потім, коли вже все обійшлося, я, пробач, трохи збешкетував і, повертаючись, іще дві листівки прпшльопав на школі імені Ворошилова...
Він дивився на Туркенича, широко всміхаючись.
Туркенич, який мовчки слухав його, встав, сунув руки в кишені і згори вниз дивився на Олега, що сидів на табуретці.
— От що я скажу тобі, тільки ти не ображайся...— мовив Туркенич тихим голосом.— Це вперше й востаннє ходив ти на таке діло. Зрозумів?..
— Не з-зрозумів,— сказав Олег.— Діло зроблепо, а що не все гаразд, то без цього не буває. Це не п-прогулянка, це боротьба, де є й супротивник!..
— Справа не в супротивнику,— сказав Туркенич,— а не можна бути хлопчиськом, ні тобі, ні мені не можна. Так, так, я хоч старший за тебе, а я це прикладаю й до себе. Я тебе поважаю, ти знаєш, тому я з тобою так і говорю. Ти хлопець хороший, кріпкий, і знань у тебе, мабуть, більше, як у мене, але ти — хлопчисько... Адже я наших ледве вговорив, щоб вони не пішли тобі на поміч. Умовляв, а мало сам не пішов,— сказав Туркенич, усміхаючись.— Ти, може, думаєш, що ми тільки за тебе всі п'ятеро отут переживали? Ні, ми за все діло переживали. Пора, брат, звикнути, що ти вже не ти, а я вже не я... Я собі цілу ніч докоряв, що відпустив тебе. Хіба ми можемо тепер ризикувати собою без потреби, через дрібниці? Ні, брат, не маємо права! Ти вже мені пробач, я це рішенням штабу проведу. Тобто заборону й тобі, й мені брати участь в операціях без спеціальної на те вказівки.
Олег з дитячим виразом мовчки, серйозно дивився на нього. Туркенич став лагідніший.
— Я, брат, не помилився на слові, що в тебе, може, знань більше, як у мене,— сказав він з виною в голосі.— Це від виховання залежить. Я своє дитинство все на вулиці босоніж пробігав, як Серьожка, і вчився хоч, а справжні знання почали приходити до мене, коли я вже став дорослий. У тебе, знаєш, все-таки мати вчителька, і вітчим був людина політично вихована, а мої старі, сам знаєш,— і Туркенич з добрим виразом кивнув на двері до світлиці.— Оці ось твої знання саме пора настала пустити в справжнє діло,— розумієш? А поліцаїв дражнити, це, брат, мілко плавати. Не цього від тебе й усі наші ждуть. А коли вже говорити всерйоз...— Туркенич значливо вказав великим пальцем кудись високо поза спину,— так ці люди, знаєш, як на тебе надіються!..
— Ох, і х-хороший же ти хлопець, Ваню! — з подивом сказав Олег, весело дивлячись на нього.— І правду кажеш, ох, яку п-правду! — мовив він і покрутив головою.— Що ж, проводь через штаб, коли так...
Вони засміялися.
— Все-таки треба тебе привітати з удачею, я й забув...— Туркенич простяг йому руку.
Олег потрапив додому вже на світанку. І саме в цю хвилину Любка, збираючись до нього в гості, випроваджувала своїх німців. Не спала вона цілу ніч і все-таки не могла не розсміятись, бачивши, як фургон, повний п'яних німців і ведений п'яним шофером, витворяв по вулиці дивовижні викрутаси.
Мати Любці докоряла на чім світ, але дочка показала їй чотири великі бляшанки спирту, які вона встигла вночі поцупити з машини. І мати, хоч була вона проста жінка, зрозуміла, що Любка діяла з якимось своїм розрахунком.
Розділ тридцять дев'ятий
"Земляки! Краснодонці! Шахтарі! Колгоспники!
Усе брешуть німці! Москва була, є та й буде наша! Гіт-лер бреше про кінець війни. Війна тільки розгоряється. Червона Армія ще повернеться в Донбас.
Гітлер жене нас у Німеччину, щоб ми на його заводах стали вбивцями своїх батьків, чоловіків, синів, дочок.
Не їдьте до Німеччини, якщо хочете незабаром на своїй рідній землі, в себе дома обійняти чоловіка, сина, брата!
Німці мучать нас, катують, убивають найкращих людей, щоб залякати нас, поставити на коліна.
Бийте проклятих окупантів! Краще смерть у боротьбі, як життя в неволі!
Батьківщина в небезпеці. Але в неї вистачить сил, щоб розгромити ворога. "Молода гвардія" розповідатиме в своїх листівках усю правду, хоч би яка гірка вона була для Росії. Правда переможе!
Читайте, ховайте наші листівки, передавайте їх зміст із дому в дім, із селища в селище.
Смерть німецьким загарбникам!
"Молода гвардія"
Звідки взявся він, цей маленький аркушик, вирваний із шкільного зошита, край базарного майдану, що кишів людьми, на щиті, де колись вивішувано з обох боків районну газету "Соціалістична Батьківщина", а тепер висять німецькі плакати в дві фарби, жовту й чорну?
Люди із сіл і станиць ще вдосвіта сходились на базар неділешнього дня — з кошиками, лантухами; якась там жінка принесла, може, тільки одне курча, загорнене в гапчірку, а в кого багато вродило овочів або зосталося борошно з минулого врожаю, той привіз своє добро на тачці. Од волів уже не лишилося й згадки — всіх забрав німець, а що вже казати про коней!
Оці ще тачки,— їх народ запам'ятає на багато років! Це тачки не того фасону, щоб возити глину, на однім колесі, а тачки для всякого вантажу, на двох високих колесах,— їх штовхають перед собою, взявшись руками за поперечину. Тисячі, тисячі людей пройшли з ними через увесь Донбас, з кінця в кінець, і в спеку, і в куряву, і в дощ, і в грязь, і в мороз та сніг, але частіше ніж із добром на базар — шукати собі притулок чи могилу.
Ще вдосвіта люди з близьких сіл несли на базар городину, хліб, птицю, садовину, мед. А міський люд виніс з раннього рана — хто шапку, хто хустку, хто спідницю, хто чоботи, а то цвяхи чи сокиру, або сіль, або завалящого ситчику, а може, навіть мадеполаму або старовинного крою сукню з мереживом з бабусиної заповітної скрині.
Мало якого сміливця, або дурня, чи просто підлу людину веде в такий час на базар нажива,— у такий час женуть людину на базар біда й злидні. Німецькі марки ходять тепер по українській землі, та хто їх зна, чи справжні вони і чи вдержаться ті марки, та й, щиро сказати, хто ж їх має? Ні, вже краще старовинний дідівський спосіб,— скільки разів виручав він у лиху годину: я — тобі, а ти — мені... І від раннього ранку юрмляться люди на базарі, тисячі разів обертаючись одне круг одного.
І всі люди бачили: стояв собі щит край базару, стояв, як багато літ підряд. І, як усі останні тижні, висіли на ньому німецькі плакати. І раптом на одному з них — якраз на тому самому, де віялом розляглись фотографії, що зображували парад німецьких військ у Москві, німецьких офіцерів, що купаються в Неві біля Петропавловської фортеці, німецьких офіцерів, які, під руку з нашими дівчатами, гуляють по набережній Сталінграда,— саме на цьому плакаті виник білий аркуш, акуратно списаний чорнилом, зробленим з хімічного олівця.
Поцікавилась нараз одна людина, потім підійшли ще двоє, ще та й ще і от уже купка народу, переважно жінок, стариків, підлітків, зібрались біля щита, і всі просувають голови, щоб прочитати папірець. А хто ж пройде повз купку людей, що втупили очі в списаний аркушик білого паперу, та ще на базарі!
Величезний натовп нуртував біля щита з аркушиком. Передні стояли мовчки, але не відходили: непереборна сила спонукувала їх знов та знов перечитувати ці слова. А задні, намагаючись пропхатись до листівки, галасували, сердились, питали, що там написано. І хоч ніхто не відповідав і пробитись не можна було, величезна юрба, дедалі більшаючи, знала вже, про що волає маленький цей листочок, вирваний із шкільного зошита: "Неправда, що німецькі війська йдуть парадом по Красній площі! Неправда, що німецькі офіцери купаються біля Петропавловської фортеці! Неправда, що вони гуляють з нашими дівчатами по сталінградських вулицях! Неправда, що нема вже на світі Червоної Армії, а тримають фронт монголи, найняті англійцями!" Все це — неправда.
