Нічний політ - Сент-Екзюпері Антуан де
Це означало б негайно зійтися в поєдинку, від якого не було б користі жодному з них.
— Прошу вас, пані, заспокойтеся! У нас така робота, що часто доводиться довго ждати вістей.
Він підійшов до тієї межі, за якою стоїть біда вже не окремої людини, а всієї справи. Перед Рів'єром була не дружина Фаб'єна, а зовсім інший сенс життя. Рів'єр міг тільки слухати і співчувати цьому слабкому голосу, цій пісні, такій сумній і водночас ворожій. Бо ні дія, ні особисте щастя не можуть поступитися нічим, вони вороги. Ця жінка теж говорила від імені світу, який мав свою безумовну цінність, своє розуміння обов'язку і свої права. Від імені того світу, де ввечері над столом горить лампа, де плоть поривається до плоті, де живуть надії, ніжність, спогади. Вона вимагала повернути те, що їй належало, і мала слушність. І він, Рів'єр, мав слушність, але не міг нічого протиставити правді цієї жінки. В світлі скромної домашньої лампи його власна правда відкривалась йому як щось несказанне і нелюдське.
— Пані...
Вона вже не слухала. Йому здавалося, що вона впала майже біля його ніг, вичерпавши силу своїх слабких кулаків у боротьбі проти глухої стіни.
Колись один інженер на будівництві моста сказав Рів'єрові, коли вони вдвох нахилилися до пораненого на тому будівництві: "Чи вартий цей міст того, щоб заради нього було спотворено людське обличчя?" Ніхто з селян, для яких будували той міст, не погодився б задля скорочення дороги так жахливо спотворити людське обличчя... Але ж мости будуються... Інженер додав: "Спільна вигода складається з індивідуальних вигод, і тільки це виправдовує її". — "А проте, — відповів йому згодом Рів'єр, — хоча людське життя і найдорожче, ми завжди чинимо так, ніби є щось дорожче за людське життя... Але що?.."
Рів'єр подумав про екіпаж Фаб'єна і в нього стилося серце. Будь-яка діяльність, навіть будівництво моста, розбиває чиєсь щастя; і Рів'єр уже не міг спитати себе: " В ім'я чого?"
"Ці люди, яким, напевно, судилось загинути, — думав він, — могли б жити щасливо". Перед ним поставали обличчя, схилені перед золотими вівтарями вечірніх ламп. "В ім'я чого я вирвав їх звідти?" В ім'я чого він одірвав цих людей від їхнього особистого щастя? Хіба найперший обов'язок людини не в тому, щоб оберігати це щастя? І ось він розбиває його. Але ж рано чи пізно неминуче настає день, коли золоті вівтарі зникають, як марево. Старість і смерть руйнують їх ще безжальніше, ніж він. Можливо, є щось інше, міцніше, і саме його треба рятувати? Можливо, саме задля цієї сторони людського "я" і працює Рів'єр? Інакше його діяльність не виправдовує себе.
"Любов, тільки любов — яка безвихідь!" Рів'єр неясно відчував, що є якийсь інший обов'язок, вищий, ніж обов'язок любові. Власне, і тут ішлося про ніжність, але та ніжність — особлива. Він згадав слова: "Річ у тому, щоб дати їм безсмертя..." Де він це прочитав? "В самому собі безсмертя не знайти". Він уявив храм бога Сонця, споруджений перуанськими інками. Прямокутні камені на вершині гори... Коли б не він — що лишилося б від могутньої цивілізації, яка вагою цього каміння давить, мов докір сумління, на сучасну людину? "В ім'я чого — жорстокості чи дивної любові — вождь давніх народів примусив юрби своїх підданців звести на вершині цей храм, який увічнив їх самих?" І знову Рів'єр у думках побачив, як у маленьких містах люди юрбами кружляють увечері навколо музичних кіосків... "Таке щастя — як кінська збруя", — подумав він. Вождь стародавніх народів міг не мати жалю до страждань людини, але смерть її мусила викликати у нього безмежний жаль. Смерть не окремої людини — він жалів увесь народ, який мало поглинути море пісків. І він змушував свій народ зводити хоча б каміння, якого не могла б поглинути пустеля.
XV
Можливо в цій, згорнутій учетверо записці — порятунок: зціпивши зуби, Фаб'єн розгорнув її.
"Зв'язатися з Буенос-Айресом неможливо. Я більше не можу навіть працювати ключем — іскри б'ють у пальці".
Фаб'єн, розсердившись, хотів написати відповідь; але тільки-но він на мить відпустив штурвал, як могутня хвиля пронизала тіло: повітряний вир підняв його разом з п'ятьма тоннами металу і кинув убік. Де тут писати.
Його руки знов зімкнулись на гриві хвиль і приборкують їх. Фаб'єн важко дихає. Якщо радист злякався грози і прибрав антену, Фаб'єн після посадки розіб'є йому пику. Треба будь-якою ціною зв'язатися з Буенос-Айресом. Ніби звідти, більш як за півтори тисячі кілометрів, їм можуть кинути в цю безодню рятівний мотузок, хоча б якийсь тремтливий вогник, хоча б нікчемне світло лампи якогось заїзду — воно, мов той маяк, показало б, де земля; але вогника ніде не було, і Фаб'єнові хотілося б почути принаймні голос, один-єдиний голос із того світу, якого більше немає. Пілот підняв кулак і помахав ним у червонуватому світлі кабіни, — він хотів, щоб той другий позаду зрозумів трагізм їхнього становища, але радист, схилившись над спустошеним простором, де лежали поховані міста і мертві вогні, так нічого й не зрозумів.
Фаб'єн послухався б будь-якої поради, тільки б хто крикнув йому. Він думав : "Якщо б мені сказали летіти по колу, я полетів би, і якби мені сказали летіти просто на південь..." Десь є землі, на яких панує лагідна тиша, і місяць кидає великі тіні. І над цими землями впевнено летять його товариші; вони все знають, вони самі вчені; схилившись над картами, всемогутні, летять вони під захистом ламп, чудових як квіти... А що знав він, окрім вирів і темної ночі, яка з швидкістю гірського обвалу гнала проти нього свій стрімкий чорний потік? Не могли ж люди покинути їх серед самих смерчів та вогняних спалахів у хмарах. Не могли. Фаб'єнові дали б наказ: "Курс двісті сорок..." І він узяв би курс двісті сорок... Але він — один.
Йому здалося, що й весь літак збунтувався. Щоразу, коли машина пірнала вниз, мотор починав так грізно вібрувати, що літак проймала гнівна дрож. Він докладав усіх зуслиль, щоб якось приборкати машину і, нахилившись, придивлявся до гіроскопа, бо надворі вже не можна було відрізнити, де кінчається морок неба і починається морок землі — все зливалось у первісній темряві. А стрілки приладів здригалися швидше і швидше, і стежити за ними було дедалі важче. Їхні показання збивали пілота, він уже насилу боровся, літак втрачав висоту і все більше груз у мороці. Фаб'єн перевірив висоту: п'ятсот метрів. Це була висота пагорбів. Пілотові здалося, що вони хвилями запаморочливо мчать назустріч. Усі ці брили землі, найменша з яких могла розтрощити літак, ніби зірвалися із своїх підставок, відкрутилися і почали, мов п'яні, кружляти навколо нього, танцюючи якийсь незбагненний танець, дужче й дужче стискаючи кільце круг нього.
І пілот прийняв рішення. Ризикуючи розбитися, він посадить літак, посадить де випаде. Щоб не врізатися в пагорби, він випустив свою єдину освітлювальну ракету. Ракета спалахнула, закружляла і, освітивши гладку рівнину, згасла: внизу було море.
Майнула думка: "Пропав. Поправка сорок градусів, а все-таки мене знесло. Це все циклон. Де ж земля?" Він повернув просто на захід. "Тепер, — подумав, — без ракети, я розіб'юся". Це мало статися. А його товариш там, позаду... "Він зняв антену, це певно". Але Фаб'єн уже не сердився на нього. Досить йому, пілотові, просто розтулити руки — і їхнє життя тої ж миті розсиплеться на порох. Він тримав у руках двоє живих сердець — товаришеве і своє.. І раптом він злякався власних рук.
Повітряні хвилі били по літаку, мов таран, і він щосили вчепився руками в штурвал, щоб не так трусило, бо та дрож могла обірвати троси управління. Держав так весь час. А тепер ось перестав відчувати свої руки — вони ніби заснули, стомлені неймовірним зусиллям. Спробував поворухнути пальцями, хотів дізнатися, чи слухаються вони його. Руки закінчувалися не пальцями, а чимось незрозумілим, чужим. Якимись кволими і нечутливими відростками. "Треба зосередити думку на тому, що я стискаю пальці..." Але він не знав, чи дійшла ця думка до його рук. Дрижання штурвала Фаб'єн відчував тепер тільки по болю в плечах. "Руки розтуляться. Штурвал вислизне..." І злякався, що дозволив собі подумки сказати ці слова, бо йому здалося, ніби на цей раз руки скоряються таємничій силі уяви і повільно розтуляються в пітьмі, щоб зрадити його.
Фаб'єн міг би ще боротися, спробувати щастя: фатальності як зовнішньої сили немає. Але є фатальність внутрішня: настає хвилина, коли людина раптом відчуває себе вразливою, і тоді помилки затягують її, як запаморочення в голові...
І ось в одну таку мить грозові хмари зненацька розірвались, і в тому розриві, просто над головою, засяяло, мов смертельна принада в капкані, кілька зірок...
Він подумав, що це пастка: бачиш в щілині три зірки, піднімаєшся до них, а спуститись уже не можеш — і кусай тоді свої зірки...
Але йому так хотілося світла, що він піднявся.
XVI
Він піднявся — зорі були йому орієнтирами, і з ними стало легше долати завихрення. Променистий магніт зірок притягав його до себе. Він так стомився в довгій погоні за світлом, що тепер ні за що не покинув би навіть зовсім неясного вогника. Світло десь у заїзді видалося б йому таким багатством, що він кружляв би до самої смерті навколо цього жаданого знамення. І ось він піднімається до полів світла.
Піднімається повільно, по спіралі, ніби у відкритому колодязі, який під ним одразу ж закривається. І в міру того, як він піднімається, хмари втрачають свій брудно-темний колір, вони пливуть назустріч мов хвилі, дедалі чистіші, дедалі біліші. Нарешті Фаб'єн вирвався з хмар.
Він був надзвичайно здивований: світло просто осліплювало. Довелося на кілька секунд заплющити очі. Він ніколи не подумав би, що хмари вночі можуть бути такі сліпучо-яскраві. Повний місяць і всі сузір'я перетворювали їх на променисті хвилі.
Вирвавшись із хмар, літак тої ж миті потрапив у царство незвичайного спокою. Сюди не сягало ні найменше хвилювання. Літак входив у спокійну зону, як човен, проминувши мол, входить у захищені води. Він опинився десь в куточку неба, невідомому і затишному, наче бухта щасливих островів. Унизу під ним бушувала буря, вона створювала інший світ, пронизаний несамовитими поривами вітру, водяними смерчами, блискавками; але цей світ повертав до зірок обличчя із кришталю і снігу.
Фаб'єнові почало здаватись, що він досягнув ніби порога раю, бо все почало сяяти — руки, одяг, крила.
