Нічний політ - Сент-Екзюпері Антуан де

Помацавши пальцем подряпини, він знову подивився на Леру, на його суворе зморшкувате обличчя. І з язика йому зірвалось дивне питання — Рів'єр сам усміхнувся:

— Скажіть, Леру, в своєму житті ви багато часу витратили на кохання?

— О! Кохання... Знаєте, пане директоре...

— У вас, як і в мене, завжди було мало часу.

— Небагато.

Рів'єр прислухався до його голосу — хотів почути, чи нема в тій відповіді гіркоти: ні, гіркоти не було. Озираючись на минуле життя, цей чоловік відчував спокійне задоволення столяра, який щойно відполірував чудову дошку: "Ось. Закінчено".

"Ось... — подумав Рів'єр. — Моє життя закінчено!"

Він одігнав сумні думки, викликані втомою, і рушив до ангара, бо в повітрі вже гуркотів літак із Чилі.

ІІІ

Віддалений гуркіт мотора ставав щораз густіший, дужчий. Засвітили вогні. Червоні ліхтарі освітлення траси окреслили контури ангара, радіонатени, прямокутний майданчик. Усе набувало святкового вигляду.

— Он він!

Літак уже котився під промінням прожекторів. Він так сяяв, наче зовсім новий. Коли нарешті він зупинився перед ангаром, механіки й допоміжні робітники кинулися, щоб забрати пошту, але пілот Пельрен не ворушився.

— Що там? Чого ви ще ждете?

Пілот, зайнятий якоюсь таємничою справою, не відповів. Мабуть, йому й досі гуділо в вухах і він прислухався до того шуму польоту. А тоді повільно похитав головою і, нахилившись уперед, щось там робив унизу. Нарешті, обернувся до начальства, до товаришів і подивився на них серйозно, мов на свою власність. Здавалося, він лічить їх, вимірює, зважує, певен, що чесно заробив усе це — і оцей святково вбраний ангар і твердий цемент, і — там далі — місто з його жвавим рухом, жінками, з його теплом. Він кріпко держав цих людей у своїх широких руках, як держать своїх підданих, бо він міг торкнутися їх, міг чути їх, міг вилаяти їх. Спочатку він і думав вилаяти їх за те, що вони такі спокійні, впевнені — милуються місяцем, але змилувався:

— Заплатите за випивку!

І виліз з кабіни.

Йому закортіло розповісти про свій політ.

— Якби ви знали!...

Вважаючи, мабуть, що цим достатньо сказано, він почав стягати з себе шкіряну куртку.

Коли автомобіль повіз Пельрена разом з похмурим інспектором і мовчазним Рів'єром до Буенос-Айреса, пілотові стало сумно. Це добре, коли ти, щасливо відбувшись і ставши на тверду землю, можеш добряче вилаятись. Така радість! Але потім, коли згадаєш, огортає якийсь сумнів.

Боротьба з циклоном — це принаймні щось реальне, відкрите. Та коли речі ніби лишаються самі, вони набувають зовсім іншого вигляду.

"Все це немов під час повстання, — подумав Пельрен. — У людей тільки трохи блідішають обличчя, але як усе змінюється!"

Зусиллям волі він примусив себе пригадати, що було.

Він мирно летів над Андійськими Кордільєрами. Глибокі сніги вкривали мовчазні гори. Глибокі сніги внесли спокій у це громаддя вершин, як віки вносять його у мертві замки. Кругом на двісті кілометрів — жодної душі, жодного подиху життя, жодного руху. Тільки стрімкі скелі, що сягають угору до шести тисяч метрів, тільки кам'яні шати, що рівними складками спадають униз, тільки цей грізний спокій.

Це сталося поблизу піка Тупунгато...

Пельрен замислився. Так, саме там він став свідком дива.

Спочатку він нічого не побачив, тільки відчув невиразне збентеження, як ото людина, що думала, ніби вона сама, а вийшло — ні, вже не сама, на неї хтось дивиться. Надто пізно і не дуже розуміючи як саме, Пельрен відчув круг себе кільце гніву. От і все. Звідки йшов той гнів?

По чому вгадував Пельрен, що гнівом сповнені і каміння і сніги? Бо ніщо, здавалося, не віщувало чогось лихого, ніде не було й тіні бурі. Але там виникав інший світ, який ледь-ледь відрізнявся од звичного. З незрозумілою тугою в серці Пельрен дивився на ті невинні шпилі, на засніжені, трошки сіріші ніж завжди, вершини, які починали жити — мов люди.

Не вступаючи в боротьбу, Пельрен міцно стиснув штурвал. Готувалося щось, чого він не розумів. Як той звір, що от-от стрибне, він напружував м'язи, але все, що бачив навколо, було спокійне. Так, спокійне, однак у томай спокої вчувалася дивна могутність.

Потім усе загострилося. Хребти, шпилі стали гострі: він відчував, як вони, мов форштевні на кораблі, розтинають пружні хвилі вітру. А потім йому здалося, що вони кружляють навколо, мов гігантські кораблі, які лаштуються до бою. Тоді в повітрі знялася курява — легко погойдуючись, немов вітрило, вона летіла над снігами. Щоб знайти дорогу, коли доведеться відступати, Пельрен обернувся — і затремтів: позаду всі Кордільєри ворушилися, немов бродили.

"Пропав".

З шпилястої вершини попереду вдарив стовп снігу — справжній сніговий вулкан. Потім такий же султан снігу здійнявся над другим шпилем, трохи праворуч. І всі піки один по одному спалахнули, наче їх запалював якийсь невидимий ліхтарник. А тоді закружляли перші вихри, і гори круг пілота захиталися...

Все бурхливе минає, майже не лишаючи слідів: Пельрен уже не міг згадати, які то могутні вихри закрутили його. Пам'ятав тільки, як люто боровся в тому сірому полум'ї.

Він замислився.

"Циклон — то нічого. Тут рятуєш свою шкуру. Але до того!.. Але та перша зустріч!.."

Він думав, що серед тиссячі облич упізнає те одне обличчя, а проте вже забув його.

IV

Рів'єр дивився на Пельрена. Через двадцять хвилин, вийшовши з машини, стомлений і обважнілий, він змішається з натовпом. Можливо він подумає "Ну й стомився ж я... Паскудна робота!" А дружині признається: "Дома краще, ніж над Андами". Однак Пельрен став майже байдужим до всього того, за що так цупко держаться люди: щойно він дізнався, яке все це мізерне. Він прожив кілька годин по той бік декорацій, прожив, не знаючи, чи потрапить коли в це місто, з його вогнями, чи побачить ще, нехай і нуднуватих, але дорогих друзів дитинства, всі свої маленькі людські слабкості. "В будь-якій юрбі, — думав Рів'єр, — є люди, які нічим не вирізняються. Але вони незвичайні вісники, хоч і самі того не знають. Хіба що..." Рів'єр побоювався деяких прихильників авіації. Вони не розуміли священного сенсу подвигу, їхні захоплені вигуки спотворювали цей сенс і принижували людину. Але Пельрен беріг шляхетність людини, яка просто краще, ніж будь-хто знає, чого вартий світ, якщо глянути на нього від певним кутом зору і яка зневажливо відкидає їхні банальні схвалення. Рів'єр поздоровив його: "Як вам пощастило?". І йому сподобалося, що Пельрен заговорив просто про свою роботу, як коваль говорить про своє ковадло.

Пельрен спочатку пояснив, що дорогу до відступу йому було відрізано. Він мало не вибачався: "У мене не було іншого вибору". А потім він уже нічого не міг бачити: сніг засліплював очі. Його врятували сильні повітряні течії, які підняли літак на сім тисяч метрів. "Доки я перебирався через гори, весь час доводилось летіти на одному рівні з вершинами". І ще він сказав, що треба було б перемістити повітрозабірник гіроскопа, а то його забиває снігом. "Розумієте, утворюється льодова кірка..." Згодом інші повітряні потоки кинули Пельрена вниз, до трьох тисяч метрів; як він тільки не врізався в скелі! А виявилось, що він летів уже над рівниною. "Я раптом помітив, що вийшов на чисте небо". В ту мить у Пельрена склалося враження, що він вийшов з темної печери.

— В Мендосі теж була буря?

— Ні. Коли я сів, небо було чисте й ніякого вітру. Але буря йшла за мною зовсім близько.

Він описав ту бурю, бо, сказав він, "усе це було щось дуже дивне". Вершина бурі губилася дуже високо в снігових хмарах, а основа котилася по рівнині, як чорна лава. Вона поглинала місто за містом. "Ніколи такого не бачив..." І Пельрен замовк, охоплений якимось спогадом.

Рів'єр обернувся до інспектора:

— Це циклон з Тихого океану, нас попередили надто пізно. А втім, такі циклони ніколи не переходять через Анди.

Ніхто не міг передбачити, що цього разу циклон продовжить свій путь на схід.

Інспектор, що нічого в цьому не розумів, погодився з Рів'єром.

Інспектор, ніби вагаючись, обернувся до Пельрена, в нього заворушився борлак. Але він промовчав. Поміркував трохи і знову з задумливою гідністю почав дивитися прямо вперед.

Свою задумливість інспектор возив з собою, немов багаж. Напередодні він прибув до Аргентіни— Рів'єр викликав його для якихось досить невизначених справ — і ніяковів од своїх великих рук і інспекторської гідності. Він не мав права ні на захоплення, ні на фантазію, ні на дотепи: з обов'язку служби інспектор міг захоплюватись тільки пунктуальністю. Він не маав права випити чарочку десь у компанії, не міг назвати товариша на "ти" й зважитись на каламбур — хіба що сталося б неймовірне і він зустрівся б на аеродромі з іншим інспектором.

"Важко — думав він, — бути суддею".

Правду кажучи, він нікого не судив, але кивав головою. Коли йому траплялося таке, чого він не знав, — а не знав він нічого — інспектор повільно кивав головою. Це бентежило тих, у кого було нечисте сумління, і люди добре пильнували обладнання. Його ніхто не любив, бо ж інспектор існує не для любовних утіх, а для складання рапортів. Він одмовився від наміру пропонувати якісь нові методи чи технічні розв'язання, — перестав це робити відтоді, як Рів'єр написав: "Інспектора Робіно просять подавати не поеми а рапорти. Інспектор Робіно успішно використає свої знання, коли заохочуватиме службове старання персоналу". І з того часу він кидався на людські вади, як на хліб насущний. Він стежив за механіком, який полюбляв випити і за начальником аеродрому, який приходив на роботу після нічних гулянок, і за пілотом, у якого від час посадки стрибав літак.

Рів'єр казав про нього : "Він не дуже розумний, отже, дає велику користь". Правила, встановлені Рів'єром були для самого Рів'єра наслідком його знання людей, але для Робіно існувало тільки знання правил.

— Робіно, — сказав йому якось Рів'єр, — у всіх випадках, коли літак вилітає з запізненням, ви повинні знімати премію за точність.

— Навіть за надзвичайних обставин? Навіть коли туман?

— Навіть коли туман.

І Робіно відчув своєрідну гордість: його начальник такий сильний, що не боїться бути несправедливим. Робіно теж прилучався до величі цієї кривдної влади.

— Ви дали виліт о шостій п'ятнадцять — часто казав він потім начальниками аеропортів.